10.Іван крип'якевич

Ім'я Івана Крип'якевича можна зустріти на багатьох підручниках з історії України. А «Історія української культури», видана за загальною редакцією Крип'якевича, є найнеобхіднішим посібником у вивченні побуту, письменництва, образотворчого мистецтва, театру та музики українського народу з давніх часів до першої третини XX століття. Крім того, його перу належить низка праць з української геральдики, сфрагістики (наука, яка вивчає печатки), екслібрису. Він досліджував проблеми краєзнавства, освіти, розвитку педагогічної думки в Галичині.

Іван Петрович Крип'якевич народився у м. Львові у сім'ї священика. У 1904-1909 рр. навчався на філософському факультеті Львівського університету. У студентські роки брав активну участь в боротьбі за український університет, займався культурно-освітньою діяльністю, в 1908 р. організував «Просвітній кружок», тісно співпрацював із «Просвітою».

Наукову діяльність Іван Петрович розпочав під керівництвом М. Грушевського і згодом став одним з найвидатніших його учнів. З 1905 р. почав друкувати свої наукові статті у періодичному виданні Наукового Товариства ім. Т. Шевченка — «Записки НТШ» (з 1934 р. був його редактором).

У 1911 р. захистив докторську дисертацію та тему «Козаччина і Баторієві вольності», і незабаром був обраний дійсним членом НТШ. Викладав історію в Академічній гімназії у Львові (1912—1914), згодом— у гімназіях Рогатина і Жовкви. Багато співпрацював в українських періодичних виданнях, що видавалися в Західній Україні — «Письма з Просвіти», «Молода Україна», «Літературно-Науковий Вісник» та багатьох ін., редагував журнал «Дзвіночок» (1911-14) та «Ілюстрована Україна» (1913-1914 рр.). У 1918— 1919 рр. — приват-доцент Кам'янець-Подільського Українського Державного Університету.

Знання більш ніж семи мов дало йому можливість вільно орієнтуватися в зарубіжній літературі, описах і каталогах джерел і матеріалів закордонних бібліотек та архівів. Він був знавцем українських літописів.

У міжвоєнний період плідно займався науково-педагогічною роботою. У 1921-1924 рр. — професор Львівського (таємного) Українського Університету (секретар сенату університету), в 1934-39 викладав історію України в Богословській Академії у Львові, тісно співпрацював з Науковим Товариством ім. Т. Шевченка (з 1920 р. був секретарем історичної секції, 1924 р. редагував «Записки НТШ», з 1934 — голова історичної секції).

У 1920-1930-х рр. Іван Петрович Крип'якевич вів широку національно-громадську роботу. В 1921-1922 рр. працював у Комітеті охорони військових могил, який займався пошуком і впорядкуванням українських стрілецьких могил в Галичині, в 1923-1925 рр. брав участь у роботі туристично-краєзнавчого товариства «Плай», співпрацював з журналом «Політика» (1925-1926 рр.).

З жовтня 1939 Іван Крип'якевич— завідуючий кафедрою історії України, професор (з 1941 р.) Львівського університету.

У роки гітлерівської окупації працював редактором наукових видань Українського видавництва у Львові.

У повоєнний час зазнав переслідувань. У 1946 Крип'якевич разом з частиною львівських науковців був депортований до Києва. Деякий час обіймав посаду старшого наукового співробітника Інституту історії України АН УРСР. У травні 1948 р. Іван Петрович дістав можливість повернутися до Львова. У 1951 р. очолив відділ Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові, в 1953-1962 рр. — був директором цього інституту. Помер і похований у Львові.

Найважливіші історичні праці Івана Крип'якевича присвячені періоду козаччини і Хмельниччини — «Матеріали до історії української козаччини» (1914), «Студії над державою Б. Хмельницького» (1925-1931), «Богдан Хмельницький» (1954) тощо.

Іван Крип'якевич — автор багатьох праць з історіографії («Українська історіографія»), археології, історії культури («Історія української культури», «Історичні походи по Львові»), численних науково-популярних нарисів з історії України («Велика історія України», «Історія українського війська») та підручників («Оповідання з історії України», «Коротка історія України для початкових шкіл») тощо.

11.Д.ЧИЖЕВСЬКОГО

Серед видатних мислителів України особливе місце займає постать вченого-енциклопедиста, філософа, славіста, літературознавця, релігієзнавця, культуролога Д.І.Чижевського.

Народився Дмитро Іванович Чижевський 4 квітня (23 березня) 1894 року в місті Олександрії Херсонської губернії (тепер — Кіровоградської області).

Важливе місце у духовному становленні майбутнього вченого, у формуванні його світогляду належить батькам Чижевського — Іванові Костянтиновичу та Марії Дмитрівні.

„Духовні інтереси батьків рано визначили й мої власні устремління", — зізнається він в одній із своїх автобіографій. Батько Чижевського, артилерійський офіцер, якого за участь у народницькому гуртку було виключено з військової академії, заарештовано і, після двохлітнього ув'язнення, вислано з Петербурга на північ, а пізніше на батьківщину, в Олександрію. Пізніше І.К.Чижевський обирався головою управи цього міста, а в 1906 році став депутатом Державної думи, де був одним із керівників Українського парламентського клубу-фракції Партії українців у цьому органі. Мати — українська дворянка Марія Єршова — талановита художниця і педагог. За порадою І.Ю.Рєпіна, якого вона знала особисто, Марія Дмитрівна розшукувала талановитих дітей у провінції і навчала їх живопису. Сім'я жила скромно, проте в родині панував культ науки, літератури, живопису. Дітей, Дмитра та Марію виховували на ідеалах просвітництва.

Дмитро Чижевський говорив, що від батька він успадкував інтерес до науки й політики, а від матері — захоплення малярством та музикою. Освіту надзвичайно здібний хлопчик здобував у місцевій початковій школі, а потому — з 1904 по 1911 рік — в Олександрійській класичній гімназії. Окрім того, велику поживу для молодого допитливого розуму давала батькова бібліотека, багата на філософську, наукову та художню літературу. Інтереси Чижевського-гімназиста не обмежуються навчанням. Він організував просвітницький, а пізніше й політичний молодіжні гуртки, члени яких збиралися у Чижевських удома. Серед учасників цих зібрань було вісім майбутніх професорів. Дмитрові Чижевському ще в часи навчання в гімназії викладачі пророкували кар'єру вченого, а однолітки з повагою називали його професором.

Закінчивши в 1911 році зі срібною медаллю Олександрійську гімназію, Д.Чижевський стає студентом фізико-математичного факультету Петербурзького університету. Проте згодом він зрозумів, що його покликання в іншій царині. Тому в 1913 році Чижевський переходить до Київського університету, де зосереджується на вивченні філософії і слов'янської філології.

Навчання в університеті Д.Чижевський поєднує з активною політичною діяльністю в українському соціал-демократичному русі. За революційну діяльність 1916 року потрапляє до в'язниці, з якої його визволила березнева революція 1917 року.

Потому впродовж року редагував меншовицьку газету. 1919 року Д.Чижевський закінчує університет і отримує диплом першого ступеня.

Пора революційних подій пройшла крізь серце і долю молодого філософа. Під час української революції Д.Чижевський був членом Російської фракції в комітеті Центральної Ради (Малій Раді). Там, як один із чотирьох представників "меншості", голосував проти проголошення незалежності Української Народної Республіки.

В 1921 році Київський університет запросив Д.Чижевського на посаду доцента філософії. Та не встиг він прочитати й першої лекції, як був знову заарештований і направлений до табору для інтернованих. Чудом йому вдалося уникнути розстрілу, утекти і, нелегально перетнувши польсько-радянський кордон, 13 травня 1921 року Д.Чижевський прибув до Гейдельберга (Німеччина). В 1921-1924 роках він продовжує своє навчання в ряді німецьких університетів. Серед тогочасних його наставників були видатні філософи двадцятого століття Е.Гуссерль, К.Ясперс, М.Хайдеггер та ін.

Потім почався плідний період викладацької та наукової роботи, який продовжувався кілька десятиліть. Д.І.Чижевський викладає в Українському Високому Педагогічному інституті ім. М.Драгоманова в Празі, а з 1929 року — стає професором Українського Вільного університету в Мюнхені. Своїми працями з філософії та літературознавства Д.Чижевський здобуває авторитет у наукових колах, і в 1932 році його запрошують викладати в університеті в Галле (Німеччина). Досліджуючи пієтистські архіви, Д.Чижевський натрапив на знахідку, яка стала найбільшим відкриттям у його житті. Це рукопис головного твору чеського реформатора освіти, теолога й поета Яна Амоса Коменського (Коменіуса, 1592-1670), який сто п'ятдесят років вважався втраченим.

Окрім Галльського університету Д.Чижевський викладав в університетах Ієни та Марбурга та епізодично виступав з лекціями в багатьох університетах інших європейських країн (Польща, Франція, Швеція, Чехословаччина та ін.)

1949 року Д.Чижевський покидає Європу і від'їжджає до США, де йому запропоновано посаду професора в Гарвардському університеті. Він затримався в Гарварді до 1956 року — викладав славістику, спілкувався з колегами: як давніми — Романом Якобсоном, протоієреєм Георгієм Флоровським, Олександром Гершенкроном, — так і новими — Г.Лантом, В.Вейнтраубом, Ю.Шевельовим.

Та Дмитро Чижевський був надто глибоко закорінений у німецьку академічну традицію, щоб безболісно прижитися в американському середовищі. В 1956 році він повертається до Німеччини, де очолює кафедру славістики Гейдельберзького університету. Через шість літ, у 1962 р. його обрано дійсним членом Гейдельберзької Академії наук, а незабаром і Хорватської Академії наук у Загребі.

В Гейдельберзі, на чужині, 18 квітня 1977 року завершився життєвий і науковий шлях Дмитра Івановича Чижевського.

12.Івана Франка (1856 — 1916) Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856р. у підгірському виселку Нагуєвичі Дрогобицького повіту в родині сільського коваля. Вчився він у сільській школі, спочатку в Нагуєвичах, а потім у Ясениці Сільній, у Губичах; з 1864 по 1867 рік — у Дрогобицькій школі василіян, а далі у гімназії, яку закінчив 1875р. У березні 1880 року І. Франко виїжджає в Коломийський повіт. В дорозі письменника вдруге заарештовують у зв'язку з судовим процесом, що його вів австрійський уряд проти селян в Коломиї. Три місяці просидів І. Франко у тюрмі, після чого його було відправлено у супроводі поліцая до Нагуєвичів і ще раз по дорозі посаджено у Дрогобицьку тюрму, що її описав потім І. Франко в оповіданні «На дні». Повернувшись після таких «мадрівок» до Львова, І. Франко бере участь у робітничій газеті «Praca», пише соціалістичну програму «Чого хоче Галицька робітницька громада». У газеті «Praca» латинськими буквами опублікував І. Франко свій знаменитий вірш «Гімн» («Вічний революціонер»). Мріючи про видання власного журналу, письменник двічі виїжджає до Києва (1885, 1886 pp.), щоб отримати від київської «Громади» матеріальну допомогу. Та київські ліберали обіцяні гроші віддали «Зорі», а не Франкові. В 1886 році в Києві, в колишній колегії Галагана (тепер середня школа № 92) «у позиченому сурдуті» І. Франко обвінчався з курсисткою Ольгою Хорунжинською і повіз молоду дружину до Львова. Викинутий із «Зорі», без всякого заробітку, автор мусить шукати для себе будь-якої роботи. 1887 року Франко стає співробітником прогресивної на той час польської газети «Кур'єр Львовський». Цього ж року виходить збірка «З вершин і низин». Скрутне матеріальне становище письменника змушує його працювати в народовській «Правді». В травні 1889p. він пориває з «Правдою» і у відкритому листі «Кому за цесаром» виступає проти націоналістичної замкненості «правдян». В цей період І. Франко починає видавати журнал «Житє і слово» (журнал виходив з 1894 по 1897 рік). В ньому вміщує письменник свої прозові і поетичні та науково-публіцистичні твори, а також переклади. Так, у журналі І. Франко опублікував свої повісті «Основи суспільності» та «Для домашнього вогнища», драматичні твори «Учитель», «Сон князя Святослава» та сатиричні оповідання «Чиста раса», «Опозиція», переклади з сербської епічної поезії, переклад поеми М. Г. Чернишевського «Гімн діві неба» та інші. Журнал «Житє і слово» знайшов широкий відгук у тодішній пресі. На його появу відгукнулось і російське «Этнографическое обозрение». В цей же період галичане тричі висували хлопського сина до австрійського парламенту та галицького сейму (1895, 1897, 1898 pp.). Але кожного разу, внаслідок різних виборчих махінацій, видатного письменника обрано не було. Свідченням високого авторитету письменника є святкування 25-річного ювілею літературної діяльності І. Франка, влаштоване з ініціативи прогресивної молоді. На відзначення ювілею було видано збірник «Привіт д-ру Івану Франку в 25-літній ювілей літературної його діяльності складають українсько-руські письменники» (Львів, 1898р.) та «Спис творів Івана Франка за перше 25-ліття його літературної діяльності 1874 — 1898», зроблений М. Павликом. У збірнику взяли участь Л. Українка, Карпенко-Карий та інші. На другий день після свята, 31 жовтня 1898 року, у Львові відзначався столітній ювілей І. П. Котляревського. Ювілей розпочався читанням «Великих роковин» І. Франка і був ніби продовженням ювілею його автора. У ювілейний рік І. Франко видає збірку поезій «Мій Ізмарагд». На цей же час припадає і написання ряду інших великих поетичних творів І. Франка, зокрема поеми «Похорон» (1899р.). В цей же період, за свідченням В. Бонч-Бруєвича, І. Франко зав'язує листування з російськими соціал-демократами, посилає свої твори для друкування в перекладах на російську мову в журнал «Жизнь», цікавиться нелегальною марксистською літературою та нелегальними на той час творами російських письменників. В той же час відомо, що І. Франко шкодував за молоддю, що віддала своє життя боротьбі з царизмом, а не боротьбі за національне визволення України. На початку 90-х років виходять збірка поезій «Із днів журби» (1900р.), повість «Перехресні стежки» (1900р.) та інші. З 1898 року у Львові починає виходити журнал «Літературно-науковий вісник». І. Франко стає одним з найактивніших співробітників журналу, фактично його робочим редактором і друкує тут свої літературознавчі статті «Із секретів поетичної творчості», «Леся Українка» та інші. На революцію 1905 року в Росії І. Франко відгукується своєю знаменитою поемою «Мойсей», віршами із збірки «Semper tiro» (згадаймо хоч би вірш «Конкістадори»), закликаючи «на все підле й гидке бистрії стріли пускать» («Стріли», 1903р.). Здоров'я письменника все гіршало. Він виїжджав на лікування в Карпати, був у Києві, в Одесі (1913p.), коли йому ставало легше, знову гарячково брався до роботи. Так, статтю про драму Пушкіна «Борис Годунов» І. Франко написав 1914р., цього ж року написав статтю «Тарас Шевченко» та поеми «Євшан-зілля», «Кончакова слава» і чимало поезій. За весь час своєї діяльності І. Франко видав сім збірок поезій та цілий ряд поем і величезну кількість перекладів з світової літератури. Чимало його поетичних творів не друкувалися у збірках, а лише у періодичній пресі або ж залишилися в рукописах. У 1915 році здоров'я письменника різко погіршало. Весною 1916 року хворий письменник переїхав до свого будинку у Львові. Тут він склав заповіт 9 березня 1916 року, в якому всю свою рукописну спадщину і бібліотеку просив передати Науковому Товариству імені Т. Г. Шевченка. 28 травня 1916 року Іван Якович Франко закрив навіки свої світлі стомлені очі. 31 травня 1916 року труна з тілом Франка була тимчасово поставлена в орендованому склепі. Лише через десять літ, 1926 року, останки Франкові були перенесені на вічний спочинок у могилу на Личаківському кладовищі. На могилі письменника був споруджений пам'ятник: висічену на камені фігуру робітника-каменяра. 1964 року перед фронтоном Львівського університету імені Івана Франка поставлено йому пам'ятник.

13.БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ (1909—1937)       Богдан-Ігор Антонин нарадився 5 жовтня 1909р. на Лемківщині в родині сільського священика Василя Кота, котрий незадовго до народження дитини змінив прізвище на Антонин.       У 1923—25 pp. Б.-І. Антонич почав писати твори. Два останні роки навчання в гімназії його вчителем був Лев Гец, згодом відомий український художник. Гец осучаснив смаки Антонина, й мав на учня великий вплив. Навчаючись в університеті та по його закінченні, Богдан-Ігор надсилав учителеві свої книжки, які той оцінював дуже високо, сприймаючи їх «з нестримним захопленням». Антонич-гімназист захоплювався музикою, непогано грав на скрипці, котру потім згадував у віршах як «музичне дерево». Виступав на шкільних концертах і навіть компонував мелодії. Також малював і серйозно цікавився образотворчим мистецтвом.       У 1928р. Б. І. Антонич закінчив гімназію і записався на гуманітарний факультет Львівського університету (спеціальність — слов'янська філологія);       З 1931 р. почав друкуватися в періодиці. Саме тоді в бібліотеці журналу «Дажбог» заявилася його перша збірка «Привітання життя».       У 1933р., закінчивши студії в університеті з дипломом магістра філософії, Антонич став вільним літератором. Від 1934р. Б.-Г. Антонич активно друкується в західноукраїнських часописах «Вогні», «Дзвони», «Назустріч», «Ми». Тоді ж заходами Богдана Кравціва він видав збірку «Три перстені», за яку отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів ім. Івана Франка. За неповних чотири роки письменник готує до друку чотири книги поезій, працює над малою прозою, пише роман і лібрето до опери, пробує себе у ролі мистецтвознавця. У 193б р. виходить найбільша прижиттєва збірка Б-І. Антонича «Книга Лева».       Видужування після операції у Г937р. ускладнилося запаленням легенів. Слабе серце не витримало. 6 липня Богдан-Ігор Антонич помер. Поховано поета на Янівському цвинтарі у Львові.       Збірки «Зелена євангелія» та «Ротації» вийшли у 1938р. посмертно.       «Зелена євангелія» — це книга природи «Ротації» — книга міста й цивілізації, а «Велика гармонія» — книга віри. Антонич цікавиться колективною пам'яттю й уявою праслов'ян. Префікс пра- багато важить у його світогляді. Поета манить глибина віків і далекі покоління. Час тут розгортається у дві фігури — лінії і кола. Лінійний час — ряд безперервних подій, життя від народження до смерті. Коловий час — це час вічних повернень і перевтілень. Добрий приклад такого розуміння часу дає календарна обрядовість у фольклорі), що ніби повертає нас певного дня до тих самих, щороку повторюваних ритуалів: щедрувань, колядувань, накликання весни, утоплення Марени в купальській воді. Ідея про безсмертя як безконечну мандрівку душі (відоме з давньоіндійської філософії переконання, що душа народжується вдруге, залежно від свого попереднього життя, у людині, тварині чи рослині) захоплювала поета. Тому не варто думати, що написавши:       Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,       на вишнях тих. що їх оспівував Шевченко —       («Вишні») він пожартував або впав у якусь хворобливу уяву. Для Антонича — це досить серйозна світоглядна заява. Так він визначає власне духовне походження й обирає свою традицію, пам'ятаючи, що навіть найоригінальніший митець може породити тільки частину самого себе, решту він свідомо успадковує від попередників. Те. що бачить Антонич у вірші «Вишні» стосується і минулого, і майбутнього. Поет применшує власні амбіції (всього лиш «хрущ» на «Шевченкових вишнях», а разом з тим захоплюється землею, яка дає йому натхнення, що навіть через сто років після Шевченка він як поет ще має що сказати.       Творчість Антонича споріднена з фольклором, він розлого покликався у власних віршах на християнську міфологію, пов'язану зі старозавітними переказами, канонічними євангеліями і навіть апокрифами. (Особливо прикметною тут виглядає «Книга Лева», де поет вдається до міфів про походження стихій, світил, землі всього сущого). В останніх двох збірках — «Зелена євангелія» та «Ротації» — Антонич дає ліричні переспіви початків існування: «Перша глава Біблії», «Міф», а також картини апокаліпсису: «Кінець світу», «Сурми останнього дня». Майбутню загибель цивілізації він бачить як момент вічного ланцюга творень і нищень.                  Крім того, Богдан-Ігор Антонич використовував мотиви античності (єгипетської, Індійської, грецької) й поганської міфології слов'ян про великий колообіг життя у Всесвіті. Він понад усе цікавився так званими дописемними культурами. Його наснажувала думка про творення новітніх міфів, що народжуються на наших очах. Він не вважав їх менш справжніми, ніж прадавні. Навпаки. Писати вірші — це вже означало для нього займатися міфотворенням.       Поет міряє час не місяцями чи роками, а століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він бачить себе доісторичною людиною, з правіку пов'язаною зі своїм місцем під сонцем, зі своєю землею.             В Антонича ніколи не знайдете зверхнього погляду людини як царя природи, навпаки, він щоразу підкреслює, наскільки рівними й наскільки схожими виявляються живі істоти, звірята, люди та рослини перед стихією, молить Бога берегти в завію «і людські, і звірячі кубла». Недарма ж основою основ серед образів Антоничевої поезії став образ землі як стихії. Богдан-Ігор Антонич прийшов до переконання, що джерело усіх слов'янських вірувань треба шукати саме тут. Із землі народжується життя. Земля і небо — фундамент і дах світового дому. Земля у своїх розмаїтих подобах близька й вічна, вона ховає таємний глузд існування, а небо, цей світ над нами, холодне й неживе. Нам не збагнути його у всій його досконалій блакиті, але й небесна перспектива не дає зрозуміти світ унизу: земля для цієї «блакитної вілли» назавжди залишиться закритою книжкою:                   Проблема істини надихала Антоничевий пошук праслова — «правдивого слова»; він поділяв переконання модерністів, що первісні слова знаходились біля витоків часу, а тому поєднують сучасність із втраченим Раєм непідробної гармонії взаємин людини і природи. Антонич вважав, що тільки мистецтво спроможне надати довершеності жахливому досвідові життя. Антонич поділяв символістську тугу за вищим світом, особливості уяви й специфічну музичність вірша; з авангардом його пов'язували пошана до поетичного ремесла, позиція нерухомого спостерігача, парафраз і ретельна робота зі словом. Таким чином він досягнув у поезії співпраці раціонального та ірраціонального начал. Антоничева повна спадщина виявляє цю поетичну хорду між пророчим видінням і конструюванням.

14.Д.І.Донцов народився 17 (29) серпня 1883 р. у Мелітополі. Дата 30 серпня (н.с.) – результат арифметичної помилки (в 19 ст. різниця між юліанським і григоріанським стилями становила 12 днів, не 13, як нині). Дата 10 вересня (н.с.) – також результат непорозуміння, коли дату 29 серпня григоріанського стилю було прийнято за дату юліанського стилю і ще раз “переведено” на григоріанський стиль.

В 1909 – 1911 рр. він прослухав 4 семестри юридичного факультету Віденського університету. Там в 1909 р. він познайомився з Марією Михайлівною Бачинською, з якою оженився 27.05.1912 р. З 1911 р. Донцов жив у Львові, виступав в українській пресі як публіцист.

В 1913 р. Донцов через ідейні розходження в національному питанні полишає лави УСДРП.

З початком 1-ї світової війни, 4.08.1914 р. Донцов став на чолі новоствореного Союзу визволення України (Львів). Оскільки російська влада, як ми бачили вище, любила заарештовувати Донцова і віддівалась цій захоплюючій політичній грі при кожній нагоді, Донцов (як і інші члени СВУ) змушений був перед наступом російських військ на Галичину переїхати до Відня.

В кінці 1914 р. Донцов відійшов від керівництва СВУ і переїхав з дружиною до Берліна, де очолив Українську інформаційну службу. Робота на полі політичного інформування про Україну стала для нього основною на наступні 6 років. В Берліні він перебував до 1916 р., на недовгий час виїздив до Швеції.

В 1916 р. Донцов переїхав до Берна (Швейцарія) і очолив Бюро національностей Росії, котре займалося поширенням інформації з відповідної проблеми. В кінці березня 1917 р. Донцов переїхав до Львова, де нарешті закінчив навчання, отримавши ступінь доктора прав у Львівському університеті. Але як юрист він, здається, ніколи не працював.

Десь в березні 1918 р. (точна дата нам невідома) Донцов переїхав до Києва, включився в роботу Української партії хліборобів-демократів, з 24 травня 1918 р. очолював Бюро преси та Українське телеграфічне агентство при гетьманському уряді. Ця партія загалом підтримувала гетьманський переворот, але не мала на П.Скоропадського сильного впливу.

Після виголошення федеративної грамоти гетьмана (14.11.1918 р.) Донцов вважав свої стосунки з гетьманом зірваними. 25.11.1918 р. Донцов опублікував статтю із засудженням політики гетьмана; після неї він мусив ховатись в Києві від білогвардійців, бо ініціатива в політичній грі “Заарештуй Донцова” перейшла саме до них. Після звільнення Києва Донцову довелось ховатись вже від Директорії. За допомогою Є.Коновальця та С.Петлюри Донцов дістав доручення в дипломатичну місію і 13.01.1919 р. виїхав з Києва до Відня.

В середині лютого 1919 р. Донцов переїхав до Берна, де керував пресово-інформаційним відділом українського представництва в Швейцарії. Після ліквідації українських дипломатичних місій в лютому 1921 р. Донцов переїхав до Відня. В січні 1922 р. він дістав дозвіл польської влади на переїзд до Львова. Тут він жив аж до вересня 1939 р.

У Львові Донцов за ініціативою Є.Коновальця був призначений головним редактором “Літературно-наукового вісника” (ЛНВ) – славного українського часопису, заснованого в 1898 р., вихід якого був припинився в 1919 р. Донцов відродив журнал і провадив його до 1932 року.

Паралельно Донцов був редактором журналу “Заграва” (1.04.1923 – 1924 рр.). На базі “Заграви” він хотів утворити націоналістичну організацію (Партію народної роботи – вже четверту з ряду політичну організацію, в якій він брав участь), але це не повелось, і Донцов назавжди полишив спроби практичної політики.

З кінцем 1932 року видання ЛНВ через фінансові труднощі припинилось. Донцов прийняв сміливе рішення продовжити видання журналу в якості свого приватного підприємства і зумів зробити його прибутковим. “Вісник літератури, політики і науки” (або спрощено “Вісник”) виходив у Львові в 1933 – 1939 рр.

У самому кінці серпня 1939 р. встиг вийти 9-й номер “Вісника”, який виявився останнім. 1.09.1939 р., у перший день німецько-польської війни (яка дуже скоро переросла у 2-у світову війну) польська поліція згадала, що вона теж любить заарештовувати Донцова. Поляки запроторили його у концтабір Береза Картузька, де він перебував до падіння Польської держави. Вийшовши з ув’язнення, Донцов через Данціг прибув до Берліна, де перебував до літа 1940 р. В Берліні український емігрант А.Севрюк подан на нього донос до гестапо за “полонофільство Донцова”. Гестапо – проти всіх сподівань – не схотіло приєднатись до міжнародних змагань з арештування Донцова. Після з’ясування справи Донцов переїхав до Бухареста, де жив до середини 1941 р.

З початком радянсько-німецької війни Донцов повернувся до Берліна, а потім переїхав до Праги, де працював в німецькій установі з дослідження східної Європи (конкретна назва цієї установи нам не відома). На рубежі 1943-44 рр. Донцов востаннє побував у Львові.

Після кінця 2-ї світової війни Донцов перебував в американській окупаційній зоні в Німеччині, а потім – в Парижі (кін. 1945 – 1 пол. 1946 рр.).

Більшовики внесли свій свіжий струмінь у полювання на Донцова: вони записали його у список “воєнних злочинців” і намагались схопити його. Насправді Донцов за всю війну не зробив жодного пострілу і, здається, за все життя ніколи не тримав гвинтівки в руках. Натомість він тримав в руках перо, яке під командою розумної голови весь час викривало агресивну, загарбницьку політику Москви проти України і всього світу. Але це не тільки не виправдовувало Донцова в очах більшовиків, а навпаки, поглиблювало його провину.

Побоюючись видачі в руки совітів, Донцов переїхав до Великобританії, а в недовгому часі – до США. З 1947 року і до смерті він жив у Канаді (точні дати цих переїздів нам не відомі). В 1949 – 1952 рр. Донцов викладав українську літературу в Монреальському університеті. В цей час він співпрацював з численними українськими виданнями у вільному світі, написав і надрукував багато публіцистичних і літературознавчих праць, але не мав сталих обов’язків. Спроби налагодити співпрацю з Організацією українських націоналістів на еміграції, проекти заснування окремого журналу, де б Донцов був головним редактором, не вдалися.

Дмитро Донцов помер 30.03.1973 р. Поховано його на українському цвинтарі в Баунд Бруку (США).