Концепція єдності світового історичного процесу к.Ясперса

К.Ясперс (1883-1969 pp.), один з основоположників екзистенціалізму, пред­метом власної філософії визначав людину та історію, як первинний вимір людського буття. Не випадково поняття ситуації виявляється ключовим у Ясперса при аналізі людської екзистенції: ситуація з її неповторною консте­ляцією подій, що задають історичну унікальність певної людської долі, — це і є зміст того, що Ясперс пов'язує зі словом "час", "епоха". Кожна історична епоха відрізняється від іншої своєю специфічною ситуацією.

У праці "Витоки історії та її мета", Ясперс намагається дати інтер­претацію світового історичного процесу з позиції філософської віри. Історі­ософія мислителя виросла з його прагнення віднайти історичні витоки суча­сності, відновити розірваний зв'язок часів. Минуле повинно дати відповідь на питання про те. які потенції воно зберігає в собі для майбутнього. На від­міну від теорії О.Шпенглера, Ясперс робить акцент на тому, що людство має єдине походження і єдиний шлях розвитку. Ясперс переконаний, що історія як людська реальність визначається найбільшою мірою факторами духовни­ми, серед яких першу роль відіграють ті, що пов'язані з екзистенціальним житіям, а, отже, з смислоутворюючою домінантою — тлумаченням транс­цендентного.

Науково довести постулат історичної єдності людства, за Ясперсом, так само неможливо, як і довести протилежну тезу. Припущення цієї єдності вчений називає постулатом віри, а саме — філософської віри.

Ясперс, звертаючись до лінійної схеми історії, відмовляєтся вбачати її "вісь" у втіленні Христа, аргументуючи це тим, що історична вісь повинна мати значення для всього людства, в той час як поява Христа значуща лише для християн.

Ясперс переконаний, що загальною, об'єднуючою для людства ві­рою може бузи лише філософська віра. Остання, як доводить філософ, має глибоке коріння в історичній традиції, вона древніша, ніж християнство чи іслам. Час народження філософської віри — це і є шукана "вісь світової іс­торії", чи, за висловом Ясперса, "вісьова епоха". Час народження філософсь­кої віри вчений відносить до періоду між 800 і 200 роками до н.е. В цей про­міжок часу, на думку Ясперса, виникли паралельно в Китаї, Індії, Персії та Стародавній Греції духовні рухи, що сформували той тип людини, який існує і до нині. "Вісьова епоха" — час народження також світових релігій, які прийшли на зміну язичництву, та філософії, що замінила міфологічний сві­тогляд. Майже одночасно, за Ясперсом, незалежно один від одного утвори­лось декілька духовних центрів, внутрішньо між собою споріднених. Основ­не, що їх зближувало, і що, зрештою, було основною характеристикою "вісьової епохи", — це прорив міфологічного світосприйняття, яке складало духовну основу "довісьових культур". Людина в цей час вперше "прокинулась" для ясного, чіткого мислення, виникла рефлексія, недовіра до безпосереднього досвіду та емпіричного пізнання — грунт, на якому вперше зростає філософське мислення. Загальним для цієї епохи, вважає Ясперс, є уеііідомлення людиною проблем власного буття, крихкості свого існування, в той же час створюються образи й ідеї, що дозволяють людині жити далі, виникають "релігії порятунку".

"Вісьова епоха", як показує Ясперс, кладе кінець безпосередньому ставленню людини до світу і самої себе. Людина усвідомлює межі власного існування, своє безсилля перед "останнім питанням буття" — смертністю, перед трагічною провиною, що є основною темою у грецьких трагіків та староєврейських пророків.

Всі ці питання виростають в одне загальне — про смисл людського існування. Ясперс зазначає: "Завершилась епоха міфологічна з її самозаспо­коєністю, з само-собою зрозумілістю. Розпочалась боротьба проти міфу з боку раціональності та раціонального просвітленого досвіду (логос проти міфа)... Ця загальна зміна людського буття може бути названа натхненням... Людина більше не замкнута в собі. Вона не знана дія самої себе, а тому від­крита для нових можливостей..."

Пробудження духу є, за Ясперсом, початком загальної історії людс­тва, яке до того було розділене на локальні, не пов'язані між собою культу­ри. Ідея Ясперса проста: дійсний зв'язок між народами — духовний, а не ро­довий та природний. Істинне ж духовне життя народжується перед лицем "абсурдних ситуацій", що ставлять перед людиною "останні питання"; лише тут спілкування людей виходить на екзистенційний рівень. Саме та обстави­на, що вогнища напруженого, рефлектованого духовного життя виникли па­ралельно в різних, далеких одна від одної культурах, служить для Ясперса найважливішим обгрунтуванням віри в духовну єдність людства, що живи­ться з одного трансцендентного джерела.

"Вісьовий час" Ясперса — це священна епоха світової історії. А священна історія тому і священна, що хоч вона і відбувається на землі, aire коріння і смисл її - неземні. Навпаки, для віруючої людини вона сама явля­ється останнім поясненим всього, що здійснювалось, здійснюється і здійсни­ться на Землі. Для Ясперса ж концепція "вісьової епохи" — постулат віри і одночасно припущення розуму.

"Філософська віра", залишаючись багатообразною, згідно з Яспер­сом. веде людей до "трансценденції", божественого буття різними шляхами, але буде сприяти встановленню у майбутньому все більшої "комунікації^-" між ними, мирному співіснуванню.