Концепція о.Шпенглера

Історіософська концепція О.Шпенглера (1880-J936 pp.) знайшла своє втілення в багатотомній праці "Присмерки Європи". Праця Шпенглера несла звістку про занепад європей­ської цивілізації і була буквально пронизана кризовими настроями, і саме під знаком занепаду вченим розглядався весь всесвітньо-історичний процес — народження, ріст та загибель окремих замкнених у собі культур.

Погляди Шпенглера сягають своїми коренями в досить глибокий шар філософської традиції. В його концепції помітний вплив поглядів Дж.Віко, Г.Гете, Ф.Ніцше, Я.Буркхарда та А. де Токвіля.

Автор "Присмерків Європи" відкидає розуміння історії як прогреси­вного процесу, відкидає саму ідею єдності людської історії. У полеміці з класичною західноєвропейською філософією вчений заявляє, що "пульсація життя призводить до появи окремих локальних замкнених культур, які про­ходять через стадії зародження, розвитку та занепаду. Він критикував як схему поділу історії на стародавній світ, середньовіччя, новий час, так і ідею європоцентризму. Історія, позбавлена єдності, є простою панорамою розвит­ку та загибелі цивілізацій як прояву потоку органічного життя.

Шпенглер проголошує, що історії відомі вісім в повній мірі розви­нутих культур: єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, "аполонівська" (греко-римська), "магічна" (візантійсько-арабська), "фаустівська" (західноє­вропейська) і майя. Очікується, згідно його поглядів, і розвиток російсько-сибірської культури.

Пропонує Шпенглер і власний метод історії. Історичне мислення, на противагу науковому, що розташовує свій об'єкт в просторі та послідовно "анатомує" його, ототожнюється вченим лише з інтуїтивним проникненням в потік життя, покликаним знайти завершення в образно-символічній формі.

Кожна культура мислилась Шпенглером як така, що володіє специфі­чною "душею", втіленою у відповідному їй "світі". Шпенглер підкреслював, що культура як становлення "душі" є чиста можливість, а взята в якості свого "тілесного" втілення в просторово розміщених об'єктивних формах постає ви­никлою дійсністю. Історія пов'язувалась ним саме з втіленням можливої куль­тури, що рухома становленням життя. Сама "душа" культури є прямо похід­ною від пульсації "життя". Шпенглер протиставляє причинність як категорію традиційного філософського мислення та науки долі, якій споконвічно підко­рені всі виникаючі в історії культурні утворення. Саме доля, з її "вічними варі­антами" народження, розвитку та занепаду задає ритм існування кожної куль­тури. Саме долею відміряно тисячолітній строк кожній культурі.

В центрі уваги Шпенглера знаходяться переважно три культури: греко-римська, західноєвропейська, візантійсько-арабська. Кожна з них во­лодіє власною "душею", що розкривається через базовий символ. Якщо "душа" "аполонівськог" культури проявляється в символі почуттєво-наявного окремого тіла, то "фаустівська" культура втілює свою "душу" в си­мволі безмежного простору і часу, а "магічна" — в строгому протиставленні душі й тіла.

Історія різних культур, зафіксованих Шпенглером, трактується ним крізь призму вихідної міфологеми його концепції, що проголошує зануреність всіх явищ в потік становлення "життя". Саме ж "життя" являється йому таким, що володіє політичним мірилом, пов'язаним із "волею до влади". Іс­торія пояснюється, таким чином, із надісторичного.

Вічними творчими силами кожної з локальних культур Шпенглер проголошує два стани суспільства — дворянство та духівництво, "селянин же позбавлений історії"". Село для Шпенглера знаходиться за межами всесвітньої історії і закінчується тільки із виникненням міст, що знаменують появу вели­ких культур. Дворянство і духівництво як своєрідна "вічна еліта" кожної ло­кальної культури виявляються у Шпенглера похідними від космічної стихії "життя": в ній вченим фіксується поляризація чоловічого та жіночого начал.

"Націями" Шпенглер називає народи, які знайшли єдність культури; нації формуються народами, об'єднаними в державні утворення. Характери­зуючи особливості "третього" стану в процесі розвитку локальних культур, Шпенглер зазначає, що саме з перемогою цього стану в культурі закінчуєть­ся епоха її розвитку.

Відмираюча культура, за Шпенглером, неминуче стає цивілізацією. Культура народжується з появою її "душі". Вона розквітає, згідно з Шпенг­лером, на зразок рослини, в певній місцевості і гине, коли "душа" втрачає свої сили. Стадією цивілізації завершуються шляхи розвитку всіх культур.

Шпенглер же найбільше уваги приділяє "фаустівській", "омертвіння" якої відносить до XIX ст. Цивілізаційна стадія "фаустівської культури проявляє­ться у загальній технізації світу, що губить все творче та живе.

Цікавим є аналіз Шпенглером ролі народної маси — "четвертого стану". В загальнотеоретичному плані маса мислиться вченим як радикальне заперечення культури. Цьому руйнівному впливу маси протистоїть буржуа­зія., що розглядається Шпенглером як наступниця дворянства та духівництва.

Своєрідна і суперечлива концепція О.Шпенглера відіграла значну роль у формуванні інтелектуального масиву нашого століття, вона виявилась плідною для сучасного цивілізаційного підходу.