4. Бюджетна дисципліна та єдина валюта.

Бюджетна політика, напевне, досі є сферою, в якій відмінності підходів держав-членів є доволі суттєвими. Це спричинене тим, що бюджет є найхарак- тернішою ознакою національного суверенітету країни в економічній сфері. Бюджет справді є головним інструментом визначення напрямків розвитку як економіки в цілому, так і окремих аспектів урядової політики, зокрема регіонального, соціального, індустріального розвитку тощо. Витратна частина бюджету безпосередньо впливає на визначення державних капіталовкладень, а також, опосередковано, у формі різноманітної допомоги, — на приватні інвестиції. Прибуткова частина бюджету становить основу заощаджень й умов обігу валюти. Бюджетна політика держави може мати короткотермінові цілі (уникнення рецесії або стримування інфляції), а також передбачати структурні перетворення в рамках національної економіки, що реалізуються через вироб- ниче інвестування. Очевидно, що хоча це й складне завдання, однак координу- вання бюджетної політики є надзвичайно важливим процесом для економічного зближення. За національну бюджетну політику й надалі відповідальні держави-члени. З іншого боку, як запобіганню, так і стримуванню служать два регламенти. Регламент про посилення нагляду за бюджетними статтями вимагає від держав- членів запровадження програм стабільності (або програм зближення у випадках, коли країна не бере участі в єдиному валютному союзі), що визначають середньострокові завдання для урядових статей бюджету, які близькі до залишків або надлишків. Метою другого регламенту є прискорення й уточнення запровадження процедури надмірного дефіциту, зокрема, вона ви- значає санкції, накладені на державу-члена, яка не вживала необхідних заходів для корегування надмірного дефіциту, а також кінцеві терміни різних етапів цієї процедури. Держави-члени повинні щоквартально готувати й передавати Комісії дані щодо свого державного боргу.2" На третьому етапі ЕВС, який розпочався 1 січня 1999 року, бюджетна політика держав-членів Союзу визначається трьома правилами: овердрафт (заборгованість банку) або будь-які інші види кредитування Європейського центрального банку чи національних центральних банків державним органам влади (Спільноти, національним або регіональним) заборонені; будь-який пільговий доступ державних органів влади до ресурсів фінансових інституцій забороняється ; ані Спільнота, ані її держава-член не несуть відповідальності за зобов'язання державних органів влади або підприємств. Через запровадження нових домовленостей щодо координування економічної політики Рада має змогу щільно контролювати за справжніми й очікуваними показниками розвитку бюджетної політики держави-члена ЄС.

5. Фінансова солідарність.

Головний інструмент фінансової солідарності Спільноти — це Європейський інвестиційний банк (ЄІБ). Завданням ЄІБ є сприяння збалансованому й стабільному розвиткові Спільноти в процесі реалізації його основних політик. ЄІБ здійснює це завдання через звернення до ринку капіталів і використання власних ресурсів. Завдяки високому кредитному рейтингові Банку він бере позики на вигідних умовах на світових ринках капіталів і пере- дає їх кінцевим позичальникам в особі держав-членів Спільноти та їхніх фінансових інституцій, що розподіляють ці глобальні позики між малими й се- редніми підприємствами. ЄІБ є головним джерелом фінансування для новітніх сфер промисловості й передових технологій, зокрема в таких галузях, як машинобудівна та хімічна промисловість, фармацевтика, аерокосмічне будівництво й інформаційні технології. Він також сприяє розбудові транс'європейських телекомунікаційних, транспортних та енергетичних мереж, підвищенню конкурентності промислового виробництва, приділяє особливу увагу охороні довкілля й співпраці стосовно розвитку третіх країн. Однак пріоритетним напрямком діяльності ЄІБ є сприяння розвиткові найменш розвинених регіонів Європейського Союзу. Така допомога становить близько 70% загального фінансування в Спільноті. У грудні 1992 р. на засіданні Європейської Ради в Единбурзі ухвалено принципове рішення про заснування Європейського інвестиційного фонду (ЄІФ). Дві третини гарантійних фінансових операцій ЄІФ припадає на проекти розвитку інфраструктури транс'європейських мереж, а одна третина покриває операції за участі малих і середніх підприємств, реалізацію програми "Розвитку й охорони довкілля.

Головні принципи регіональної політики ЄС 1. субсидіарність 2. децентралізація 3. партнерство 4. програмування 5. концентрація 6. адиціоналізм.

1. Потреба в спільній регіональній політиці. Спільна регіональна політика провадиться паралельно з загальним процесом багатонаціональної інтеграції. Єдиний європейський визнав, що спільна регіональна політика може зробити вагомий внесок у поліпшення економічного й соціального гуртування Спільноти. Основною метою спільної регіональної політики є зменшення регіональних невідповідностей і запобігання подальшим регіональним дисбалансам у ЄС шляхом передання ресурсів Спільноти проблемним регіонам. При цьому використовують фінансові інструменти Спільноти, відомі як структурні фонди. Спільна регіональна політика ЄС не має замінити національні політики. Відповідно до принципу субсидіарності передусім держави-члени мають власними регіональними політиками розв'язувати проблеми своїх регіонів, розвиваючи інфраструктури та фінансово підтримуючи інвестиції, які зумовлюють виникнення нових робочих місць. Проте спільна регіональна політика координує національні політики, формулюючи настанови та встановлюючи певні принципи, покликані уникнути конкуренції за отримання регіональної допомоги між державами-членами. Вона також координує різні політики та фінансові інструменти ЄС, прагнучи надати їм "регіонального виміру" і таким чином більшою мірою впливати на регіони, які найбільше потребують уваги. Допомагаючи проблемним регіонам створювати свої інфраструктурні мережі, держави-члени та Союз можуть сприяти розвиткові їхніх ринків, прагнучи загальної вигоди та ліпшої збалансованості європейської економіки в світлі майбутніх змін. Звісно, кожна держава-член провадить свою власну регіональну політику, яка загалом спрямована на сприяння розвиткові менш заможних регіонів тієї чи тієї держави-члена через передання ресурсів від регіонів заможніших. Засоби, які зазвичай використовують держави-члени для розв'язання регіональних проблем, бувають двох типів: ними можуть бути, по- перше, поліпшення інфраструктури та соціального й культурного розвитку відсталих регіонів та, по-друге, різноманітні премії, субсидії й податкові стиму- ли, що мають сприяти залученню в ці регіони приватних інвестицій. Звичайно, передусім національні органи влади мають розв'язувати проблеми своїх регіонів, розвиваючи їх інфраструктуру чи заохочуючи бізнес інвестувати в несприятливі регіони. Масштаб зусиль, яких треба докласти, щоб стимулювати економічне зростання в менш розвинених регіонах, вимагає спільного залучення й державних ресурсів, і приватних інвестицій. Регіональна допомога, коли її надають справедливо, є життєво важливим інструментом для регіонального розвитку та тривалого й збалансованого економічного розширення всередині Європейського Союзу. Проте враховуючи конкуренцію між різними регіонами, що може існувати в межах єдиного ринку, за залучення союзних і приватних інвестицій (зокрема й від країн-партнерів), надані переваги можуть вийти далеко за компенсацію матеріальних труднощів, що стоять перед інвесторами в місцевостях, які треба розвивати. Тож частина наданої допомоги просто слугуватиме взаємній нейтралізації. Національні регіональні дії були б просто дорожчими та гарантували б успішним підприємствам невиправдані прибутки. Отже, головною метою регіональної політики ЄС є координування національних регіональних політик через форму- лювання настанов і встановлення пріоритетів на європейському рівні, які ефективно допоможуть подолати розрив між регіонами. Спільна регіональна політика спрямована компенсувати цю тенденцію, щоб досягти збалансованішого зростання в межах спільного ринку. її цілі та механізми взаємодіють з іншими спільними політиками, особливо з соціальною, підприємницькою, сільськогосподарською, політиками щодо довкілля та щодо рибальства. Від початку XXI сторіччя регіональна політика Спільноти визнає два го- ловних види "пріоритетних" регіонів і районів:  регіони, які відстають у розвитку,  райони, які потерпають від структурних труднощів. Регіони, які відстають у розвитку є здебільшого регіонами, у яких внутрішній валовий продукт на душу населення є меншим ніж 75% від середнього рівня в Спільноті. Такими є найвіддаленіші регіони (французькі за- морські департаменти, Азори, Канарські острови та Мадейра), які знаходяться на нижчому за 75% рівні, та райони з дуже низькою щільністю населення (менш ніж 8 жителів на квадратний кілометр), розташовані на північ і схід від Фінляндії та в північній частині Швеції. Перед цими регіонами стоїть ціла низка перешкод: недостатня або застаріла інфраструктура — транспорт, енергетика чи телекомунікації; слабкі або застарілі промислові інфраструктури, методи виробництва яких часто неуспішні і чия продукція є малопридатною для місцевого ринку; сільське господарство, де превалюють архаїчні структури; відтік населення, зумовлений занепадом міст, та високі показники безробіття, особливо серед молоді й некваліфікованих або погано кваліфікованих працівників. Усі регіони, які відстають у розвитку, розташовані на периферії своєї країни та/або Європейського Союзу. Чверть населення цих регіонів живе на островах, деякі з яких є дуже маленькими (Грецькі острови) або знаходяться дуже далеко від серця Союзу (Канари, Мадейра, заморські департаменти). Це є додатковою перешкодою для розвитку, оскільки віддаленість від основних центрів економічної активності й основних центрів споживання робить їхню продукцію менш конкурентною, а їх самих — менш привабливими для приватних інвестицій. До регіонів зі структурними проблемами належать: райони, які зазнають соціально-економічних змін у промисловому секторі та секторі послуг; сільські місцевості, що занепадають; проблемні урбанізовані райони та райони хронічного безробіття, які залежать від рибальства.

2. Координування національних і спільних політик.

Стаття 87 (ДЄСп) зазначає, що будь-яка допомога, яка спотворює або може спотворити конкуренцію через надання підтримки певним підприємствам або виробництву певних товарів має, тією мірою, якою вона впливає на торгівлю між державами-членами, бути сумісною зі спільним ринком. Але в тій самій статті 87 визначено, що відповідною спільному ринку можна вважати "допомогу для забезпечення економічного розвитку районів з украй низьким рівнем життя чи великим рівнем безробіття" і, загальніше, "допомогу для сприяння розвитку певних видів економічної діяльності або певних економічних районів, в яких така допомога не передбачає негативного впливу на умови ведення торгівлі, що суперечив би спільним інтересам". Здійснюючи моніторинг регіональної допомоги Комісія має, спираючись на економічні критерії, визначити, які регіони ЄС є менш розвиненими, та створити для кожного з них такий рівень інтенсивності надання допомоги, щоб допомога потрапляла до тих районів Союзу, які справді зазнають труднощів. Отож, моніторинг державної допомоги суттєво сприяє економічному й соціальному гуртуванню Союзу. Спільнота має намагатися ліквідувати розрив між її регіонами та допомогти регіонам у менш сприятливому становищі наздогнати заможніші. У відповідь на ці вимоги Комісія вирішила запровадила правила надання регіональної допомоги. Правила визначають межі допомоги, які мають застосовуватись залежно від складності регіональних проблем, грунтуються вони на чотирьох фундаментальних принципах: а) для досягнення найбільшої ефективності допомога має зосереджуватися в найбідніших регіонах; б) загальну суму регіональної допомоги слід зменшити та ліпше поширювати між "регіонами гуртування" та заможнішими регіонами; в) слід враховувати реальний вплив допомоги на рівень безробіття та, з цієї метою, визначати можливість надання допомоги не тільки з огляду на обсяг інвестицій, а й також у світлі кількості створених робочих місць; та г) має існувати відповідність між мапами регіональної допомоги та тими, що використовуються для структурних фондів. Водночас Комісія вирішила запровадити багатосекторні межі регіональної допомоги для великих інвестиційних проектів, які спрямовані на зменшення зайвого рівня регіональної допомоги в капіталомістких інвестиціях. Європейська Комісія визначає сумісність чи несумісність регіональної допомоги із засадами спільного ринку. Комісія, співпрацюючи з державами- членами, має тримати під постійним контролем усі системи допомоги, які існують у цих державах. Протягом певного часу Комісію треба повідомити про плани щодо надання чи скасування допомоги. Держави-члени повідомляють Комісію про запропоновані обсяги регіональної допомоги, і вона або схвалює їх або вносить до них зміни, зазвичай знижуючи їх обсяг. Зацікавлені держави- члени не можуть вживати запропонованих ними заходів доти, поки ініційована Комісією процедура не завершиться наданням остаточного рішення. Якщо протягом визначеного часу зацікавлена держава не виконує рішення, Комісія або будь-яка інша зацікавлена держава може передати справу прямо до Суду, що досить часто й відбувається. Декілька спільних політик за самою своєю природою сприяють процесу інтеграції та гуртуванню. Зокрема, спільна соціальна політика суттєво впливає на трудове право, охорону здоров'я та безпеку на роботі, вільний рух робітників і рівні можливості для чоловіків і жінок у бідних регіонах Союзу. Науково- дослідні програми Спільноти розвивають дослідницькі потужності в слабших державах-членах, зміцнюючи їхню наукову та технологічну базу й інтенсифікуючи інноваційний та економічний розвиток. Спільна сільськогосподарська політика також позитивно вливає на гуртування, адже за її допомоги так звані "країни гуртування" отримують допомогу. Оскільки будь-яка економічна діяльність неодмінно локалізується в одній місцевості, більшість заходів Спільноти, чи то в сільському господарстві, чи промисловості, транспорті або дослідницькій сфері, по-своєму впливові на регіональному рівні. Відповідно, регіональна політика Спільноти спрямована на забезпечення сумісності між регіональними цілями та цілями спільних політик, застосовуючи метод оцінювання регіонального впливу (ОРВ). Мета оцінювання заходів Спільноти з огляду на їхній регіональний вплив полягає у виправленні будь-якого можливого негативного регіонального ефекту або ж у розвитку ефектів позитивних.