3. Робота за казкою о.Лопатіної «чарівна квітка»

У багатоповерховому будинку, під самим дахом, на горищі, жив художник. Житло його було таким просторим, що вітер вільно при­літав до нього в гості. Художник любив своє горище, йому здавалося, що він літає над містом. Одне його засмучувало: взимку на горищі було нестерпно холодно.

Понад усе художник любив малювати квіти, але взимку все навколо було занесено снігом, і художник дуже сумував за квітами. Відігріва­ючи біля маленької бляшаної пічки руки, що закоцюбли, художник часто закривав очі та згадував степові квіти: ніжні блакитні дзвіночки і блискучі горді ромашки, золотаві веселі кульбаби і сором'язливі малинові гвоздички.

Якось художник уявив надзвичайну квітку. Вона не росла на лузі, а ніби літала у небесній височині, і голівка її сяяла, як маленьке сонечко з променистими пелюстками. Із блакитного листя падали униз прозорі краплі.

Художник схопився, взяв чисте полотно і почав малювати, поки чарівне видіння не щезло з пам'яті. Він працював і працював, забувши про їжу і мороз, але йому так і не вдалося впіймати чудовий образ. У розпачі він жбурнув пензля і ліг спати, а вранці не зміг піднятися. Голову ломило, у горлі різало, художник тремтів від холоду, але не міг підвестися, щоб розтопити піч.

Раптом пролунав дзвінок. Ледве-ледве художник піднявся і від­чинив двері. На порозі стояла маленька дівчинка з великою віолон­челлю.

• Вибачте,— сказала вона чемно,— я прийшла на урок музики.

• Квартира музиканта внизу,— прохрипів художник. Потім він повернувся в кімнату й у безпам'ятстві повалився у ліжко.

Отямився художник тоді, коли хтось м'яко намагався підняти його голову і напоїти запашним чаєм. У пічці весело потріскували дрова, а горло було закутане теплим шаликом. У кутку стояла віолончель, і очі незнайомої дівчинки дивилися на нього з тривогою.

«Будь ласка, випийте цей відвар, мама завжди дає мені його, коли в мене болить горло»,— попросила вона.

Художник випив цілих три склянки й відразу заснув. Усю ніч йому снилися очі незнайомої дівчинки, йому було тепло і добре від їхнього ласкавого світла, але він ніяк не міг пригадати, де він бачив їх раніше.

Цілий тиждень хворів художник, і дівчинка доглядала його. Вона з'являлася після обіду, топила піч, напувала художника чаєм із тра­вами й іноді трішки грала на віолончелі. «Ви знаєте,— вибачалася вона,— я поки ще не навчилася грати по-справжньому».

Але художнику її музика, сама вона й усе, що з ним трапилося, здавалося чарівним сном. Незабаром він відчув себе цілком здо­ровим. Побачивши у кутку закинуте полотно, художник вирішив намалювати портрет своєї маленької рятівниці. Він так захопився роботою, що не помітив, як настав обід, і дівчинка знову прийшла до нього. Побачивши, що художник зайнятий, вона тихенько підійшла. З полотна на неї дивилася квітка з голівкою, як маленьке сонечко з променистими пелюстками, а з блакитного листя падали додолу прозорі краплі сліз.

— Це — твій портрет,— із посмішкою сказав дівчинці художник,— я пригадав, де бачив тебе раніше.