Історія[ред. • ред. Код]

Відкриття галицького професійного театру «Руської Бесіди» сталося у Львові 29 березня 1864 року, а перша вистава відбулася у приміщенні Народного дому. Створений і утримуваний товариством Української (Руської) Бесіди у Львові, до 1914 частинно субвенціонований Галицьким сеймом. Театр обслуговував Галичину й Буковину, гостинно виступав у Кам'янці-Подільському,Жмеринці, Житомирі та в Польщі (Новий Санч, Тарнів, Краків), гостив на своїй сцені, крім акторів львівського польського театру,Марка Кропивницького (1875), Миколу Садовського і Марію Заньковецьку (1905 — 1906), що, окрім обміну сценічним досвідом, обумовило піднесення мистецького рівня побутового репертуару на галицькій сцені.

Деякі актори театру виступали також на польській сцені (Елеонора Стечинська, Антоніна Осиповичева, Антон Моленцький,Олена Гембицька, Іван Гриневецький, Казимир Плошевський та інші), а значна частина була обізнана з мандрівними трупами східних і центральних українських земель.

Театр спочатку очолювали Омелян Бачинський (1864 — 1867 і 1881), Антон Моленцький (1869 — 1873); вони користувалися, побіч галицької драматургії (Рудольфа Моха, Івана Гушалевича, Івана Наумовича, Василя Ільницького, Софрона Витвицького), головно репертуаром центральних земель (п'єси Григорія Квітки-Основ'яненка, водевілі Антона Янковського, А. Велісовського, В. Дмитренка, С. і Г. Карпенків та ін.).

За директорки Теофіли Романович (1874 — 1880) театр визначався добрим акторським складом і поширенням репертуару, що підготувало ґрунт Івану Біберовичеві й Івану Гриневецькому (1882 — 1892), період директорства яких звичайно називали «золотим віком» галицького театру. Вони впровадили на галицьку сцену українську історичну (Омяляна Огоновського, Корнила Устияновича, Павла Барвінського), побутову (Марка Кропивницького, Михайла Старицького, І. Карпенка-Карого, П. Мирного, Я. Кухаренка) і міщанську (Г. Цеглинського) драму, оперу (Миколи Лисенка, Семена Гулака-Артемовського, П. Бажанського), західно-європейську драматургію (В. Сарду, Е. Скріба, Ж. Оне, А. Коцебу, К. Ґуцков, Ф. Шіллер, Г. Клейст, К. Ґольдоні) та оперету (Р. Планкет, К. Лекок, К. Міллекер, Ж. Оффенбах, Й. Штрауса та ін.).

Після деякого занепаду по смерті Івана Гриневецького рівень театру знову піднісся за директора Йосипа Стадника (1906 — 1913), Романа Сірецького і С. Чорненького (1913 — 14), головно через поширення західно-європейського оперного репертуару й європейської драми. Під час війни, зокрема і в 1915 — 1920-их pp., актори театру виступали в різних трупах: «Тернопільські Театральні Вечори» (Лесь Курбас), «Стрілецький Театр», «Чернівецький Театр» і «Театр ЗО УНР» (Катерина Рубчакова), «Театр Начальної Команди УГА» (Іван Рубчак), «Український Людовий Театр» (Василь Коссак), «Український Незалежний Театр» (Г. Ничка, Й. Стадник), «Український Новий Львівський Театр» (А. Бучма) і, нарешті, знову в Театрі Української Бесіди О. Загарова — Й. Стадника, субвенціонованому Бр. Овчарським.

У липні 1924 Товариство Української Бесіди за браком фінансової бази відмовилося від дальшої опіки над театром.

Театр Української Бесіди чимало спричинився до пробудження національної свідомості галицьких українців і здобув собі не тільки тривке місце в історії галицького відродження, але й великою мірою спричинився до постання модерного українського театру на Центральних і Східних Українських Землях (Л. Курбас, Я. Бортник, Ф. і Ф. Лопатинські, М. Крушельницький, Й. Гірняк, Є. Коханенко, С. Паньківський, С. Федорцева, О. Рубчаківна-Юра, А. Бучма й багато ін.).