3. Поняття, предмет, методи та принципи аграрного права

Аграрне право відіграє визначальну роль у житті суспільства, займає одне з провідних місць серед галузей сучасного права України.

Єрмоленко В.М. зазначає, що мабуть, жодна з галузей права в історії юридичної науки не викликала стільки суперечок, як аграрне право. Дискусії спрямовувалися переважно на визначення місця агра­рного права у системі права, його атрибутивних ознак як галузі права, складу предмета та структури системи аграрного права. Загальновідо­мим є поділ галузей права на основні (традиційні) та похідні, що утво­рилися пізніше. Такі галузі за комплексом атрибутивних ознак у юри­дичній доктрині поділяються на самостійні та комплексні. Досліджен­ня рівня і меж самостійності аграрного права дещо ускладнюється че­рез його історичне своєрідне «правонаступництво» галузей колгосп­ного права і сільськогосподарського права та спричиненої такою змі­ною періодизації дослідження цього питання.

Навіть серед вчених юристів-аграрників не спостерігається єд­ності у підходах щодо визначення характеру аграрного права як галузі права. Загалом сформувалися полярні підходи до встановлення атри­бутивних галузевих ознак аграрного права. Самостійною галуззю вважають аграрне право А. М. Статівка, А. І. Бобилєв, В. М. Єрмилен- ко.

За комплексність аграрного права нині виступають відомі вчені М. І. Козир, Б. О. Вороній. Поряд з цим, М. І. Козир раніше обґрунто­вував ідею самостійної комплексної та інтегрованої галузі сільського­сподарського права. Позицію самостійності, комплексності й інтегро­ваності щодо аграрного права посідали В.З. Янчук і В. В. Янчук. Ком­плексною, інтегрованою і спеціалізованою галуззю вважає аграрне право О. О. Погрібний.

Як бачимо, у навчальній і науковій літературі склалася перева­жаюча думка про комплексний та інтегрований галузевий характер аграрного права.

Отже, аграрне право України — це комплексна, інтегрована і спеціалізована галузь права, яка охоплює сукупність правових норм, що регулюють аграрні відносини у сфері виробничої та пов'язаної з нею сільськогосподарської діяльності під час використання земель сільськогосподарського призначення суб'єктами аграрного господа­рювання.

Комплексність аграрного права означає, що частина його норм — похідні від норм основних профільних галузей права: цивільного, адміністративного, трудового та ін. Тому в системі аграрного права є норми, які регулюють майнові, трудові, управлінські й інші відноси­ни. Наприклад, немає жодної потреби в дублюванні норм, що врегу­льовують процедуру створення, функціонування та припинення сіль­ськогосподарських підприємств, адже це прерогатива інших галузей права, зокрема цивільного та господарського. Аграрно-правові норми, спираючись на загальні засади цивільно-правового, господарсько- правового регулювання тощо, відбивають аграрну специфіку сільсько­господарських товаровиробників: особливості сільськогосподарської діяльності; виробництво, зберігання та реалізацію сільськогосподар­ської продукції; формування внесків до статутних фондів сільськогос­подарських підприємств за рахунок земельних ділянок, специфічних засобів виробництва та ін.

Спеціалізованість аграрного права означає, що норми основних профільних галузей не механічно переходять до його складу, а зазна­ють глибокої аграрної спеціалізації. Внаслідок цього вони стають аг­рарно-майновими, аграрно-трудовими, аграрно-управлінськими та ін. Характер спеціалізації значною мірою зумовлений особливостями правового статусу суб'єктів аграрних відносин. Так, наприклад, для таких поширених суб'єктів як фермерські господарства та сільського­сподарські кооперативи ці норми регулюють відповідні членські від­носини (майнові, трудові, управлінські та ін.).

Інтегрованість норм аграрного права означає узагальнене або єдине правове регулювання відносин різних аграрних суб'єктів. Під­ставою для інтегрованого правового регулювання аграрних відносин цих суб'єктів є те, що всі вони користувачі земель сільськогосподарсь­кого призначення як основного й незамінного засобу виробництва в процесі здійснення ними виробничої та пов'язаної з нею іншої діяль­ності.

Аграрне право характеризується властивим їй предметом право­вого регулювання.

Суспільні відносини, що становлять предмет аграрного права включають:

- аграрні земельні відносини, що виникають, здійснюються та припиняються щодо земельних ділянок сільськогосподарського при­значення, які використовуються для виробництва продукції сільського господарства, (цим вони відрізняються від інших видів земельних від- носин, об’єктом яких виступають землі промисловості, будівництва, транспорту та ін., що повністю належить до предмета земельного пра­ва);

• аграрні майнові відносини, що опосередковують процес вироб­ництва сільськогосподарської продукції, створюючи його матеріальну основу;

• аграрні трудові відносини, що мають своїм об’єктом сільсько­господарську працю, спрямовану на виробництво продукції сільського господарства;

• аграрні відносини з соціального розвитку села, що забезпечу­ють зростання якості життя сільського населення у сферах побуту, освіти, охорони здоров’я, фізкультури і спорту, культури і мистецтва, а також розвитку сільських територій;

• аграрні членські відносини - це вже реалізовані, чітко окресле­ні майнові, трудові та організаційно-управлінські права і обов’язки члена сільськогосподарського підприємства чи особистого селянсько­го господарства.

Отже, предметом аграрного права є врегульовані нормами аг­рарного законодавства земельні, майнові, трудові, організаційно- управлінські, членські, соціальні відносини, які складаються в проце­сі здійснення аграрними суб'єктами виробничо-господарської та іншої сільськогосподарської діяльності.

Специфіка аграрного права визначається також методом право­вого регулювання підприємницьких правовідносин. Визначення мето­ду правового регулювання дає змогу відповісти на питання, яким чи­ном здійснюється регулювання аграрних правовідносин. Метод агра­рного права — це сукупність прийомів і способів впливу на правовід­носини в галузі сільськогосподарського виробництва. Комплексний характер аграрних правовідносин, які поєднують в собі організаційні та майнові відносини, зумовлює складний характер методу правового регулювання.

У загальній теорії держави і права під методом правового регу­лювання розуміють закріплені в нормах права прийоми, засоби і спо­соби впливу на поведінку суб'єктів права, установ у відповідних сус­пільних відносинах.

Екстраполюючи зазначені положення на аграрне право можна визначити методи аграрного права як сукупність способів, прийомів і засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання аграр­них відносин.

В теорії права виділяють два основні методи правового регулю­вання: імперативний та диспозитивний.

Імперативний метод — це метод владних приписів (наказів), який заснований на відносинах субординації (підпорядкування) одних суб’єктів іншим (застосовується в кримінальному, адміністративному та ін. галузях права).

Диспозитивний метод — це метод, який заснований на рівності сторін і дає можливість вибору альтернативних варіантів поведінки (застосовується в галузях приватного права: цивільному, сімейному тощо).

Особливості аграрного права, як приватно-публічної галузі пра­ва, спричинюють свій належний вплив і на формування відповідного конгломерату методів аграрно-правового регулювання у оптимально­му поєднанні імперативного та диспозитивного методів правового ре- гулюання.

Диспозитивний характер мають методи самостійних рішень, ре­комендацій та локальної нормотворчості. Метод самостійних рішень дає змогу суб'єктам аграрного права вільно обирати власну лінію по­ведінки при здійсненні сільськогосподарської діяльності у межах, ви­значених аграрним законодавством. Метод рекомендацій дає право вибору чи відмови від розроблених державою пропозицій щодо вре­гулювання певних видів аграрних відносин. Широкого застосування цей метод набув у нормотворчій діяльності Міністерства аграрної по­літики України при розробці нормативно-правових актів, зокрема Ре­комендацій щодо використання майна, яке перебуває у спільній част­ковій власності, затверджених наказом Мінагрополітики від 9 квітня 2001 р. № 97, Рекомендацій з уточнення вартості майна, що складає пайові фонди членів колективних сільськогосподарських підприємств, у тому числі реорганізованих, та форм документів для розрахунку уточненого пайового фонду та його структури, затверджених наказом Мінагрополітики від 21 червня 2001 р. № 174 тощо. Нарешті, метод локальної нормотворчості покладається у основу розробки і прийнят­тя внутрішніх локальних нормативно-правових актів сільськогоспо­дарських підприємств.

Метод імперативної вказівки застосовується у процесах держав­ного регулювання сільського господарства. Це жорсткий метод, який не дає змоги суб'єктам аграрних правовідносин вільно обирати модель поведінки, а змушує діяти в межах, визначених відповідними імпера­тивними нормативними приписами. Наприклад, ст. 3 Закону України «Про державну підтримку сільського господарства України» визначе­но чіткий перелік об'єктів державного цінового регулювання, щодо яких встановлюються мінімальні або максимальні інтервенційні ціни. На інші види сільськогосподарської продукції такий порядок регулю­вання цін не розповсюджується.

Важливу роль у галузі аграрного права відіграють його принци­пи.

Принципи аграрного права — це закріпленні у міжнародному та національному законодавстві основоположні засади, ідеї на яких ґрунтується механізм правового регулювання аграрних відносин.

На сучасному етапі розвитку аграрних відносин до принципів аграрного права можна віднести:

1. Принцип забезпечення потреб населення і промисловості без­печною і якісною сільськогосподарською сировиною.

2. Принцип забезпечення продовольчої безпеки держав.

3. Принцип урахування особливостей сільськогосподарської дія­льності.

4. Принцип вільного обрання селянами форм і напрямів сільсь­когосподарської діяльності.

5. Принцип забезпечення рівності учасників аграрних правовід­носин.

6. Принцип підвищення ефективності державного регулювання аграрного сектора економіки.

7. Принцип забезпечення інноваційного розвитку сільського го­сподарства.

8. Принцип пріоритетності соціального розвитку села.

9. Принцип екологізації сільського господарства.

10. Принцип гарантованості захисту прав сільськогосподарських товаровиробників.

11. Принцип постійного удосконалення механізму правового ре­гулювання аграрних відносин.

12. Принцип запозичення позитивного досвіду правового регу­лювання аграрних відносин зарубіжними країнами.