6. Підзаконні нормативно-правові акти в системі джерел права апк

Далі систему законодавства агропромислового комплексу Укра­їни за їх юридичною силою формують підзаконні нормативно-правові акти, до яких включаються укази і розпорядження Президента Украї­ни, постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, накази міністерств і відомств України. Підзаконними названі правові акти є саме тому, що вони в ієрархічній структурі системи законодавства перебувають під законами і наділені меншою юридичною силою, ніж закони.

Постанови Верховної Ради України, спрямовані на врегулю­вання аграрних відносин, є також джерелами права в АПК. Однією з особливостей постанов Верховної Ради України є їх програмний хара­ктер, коли відповідні органи державної влади та місцевого самовряду­вання зобов'язуються розробити певні концепції розвитку аграрних відносин, проекти законів, спрямованих на врегулювання таких відно­син прийняти інші нормативно-правові акти у межах компетенції цих органів. Наприклад, постановою Верховної Ради України «Про вико­нання земельного законодавства при реформуванні аграрного сектора економіки» від 11 січня 2000 р. № 1364-ХГУ Кабінет Міністрів Украї­ни було зобов'язано розробити та подати на розгляд Верховної Ради

України проект Концепції (основних засад) ефективного функціону­вання та розвитку аграрного сектора України, а також внести на роз­гляд нову редакцію проекту Земельного кодексу України і цілу низку законопроектів щодо врегулювання аграрних відносин.

Іншою особливістю постанов Верховної Ради України є введен­ня в дію окремих законів або відхилення прийняття проектів відповід­них законів. Наприклад, постановою Верховної Ради України від 14 лютого 1992 р. № 2115-ХП було введено в дію Закон України «Про колективне сільськогосподарське підприємство». Водночас постано­вою Верховної Ради України від 9 липня 1999 р. №901-ХГУ було від­хилено проект Закону України «Про розмір плати за оренду земельної частки (паю)».

Ще однією особливістю постанов Верховної Ради України є розширювальний характер дії їх окремих положень. Так, уже згадува­на постанова «Про порядок введення в дію Закону України «Про ко­лективне сільськогосподарське підприємство» розширює дію цього закону за рахунок включення норми про те, що об'єкти соціально- побутового призначення поділу (паюванню) між членами колективно­го сільськогосподарського підприємства не підлягають.

Постанови Верховної Ради України можуть також встановлюва­ти заборону на вчинення певних дій, які становлять перешкоди у за­безпеченні розвитку певного виду аграрних відносин. Такою є поста­нова ВР України «Про впровадження мораторію на закриття загально­освітніх навчальних закладів у сільській місцевості» від 19 грудня 2008 р. за № 778-УІ, якою виражається неприпустимість дій щодо за­криття сільських загальноосвітніх навчальних закладів через брак ко­штів на їх утримання. Тому до кінця 2009 р. було введено мораторій на закриття таких навчальних закладів у сільській місцевості.

Іноді постанови Верховної Ради України виражають ставлення законодавця до певних негативних, на його думку, суспільних проце­сів у сфері аграрних відносин, наслідком чого є позитивне зобов'язу­вання певного органу державної влади. Наприклад, у постанові «Про недопущення закриття об'єктів соціально-культурного призначення в сільській місцевості» від 6 вересня 2005 р. за № 2794-ІУ виражається позиція Верховної Ради України щодо неприпустимості закриття шкіл, клубів, фельдшерсько-акушерських пунктів, дільничних ліка- рень, інших об'єктів соціально-культурного призначення в сільській місцевості без відповідного рішення територіальної громади. Як на­слідок, Кабінет Міністрів України зобов'язано вжити невідкладних заходів щодо недопущення скорочення та відновлення діяльності за­значених об'єктів із визначенням необхідних джерел їх фінансування.

Укази Президента України. Президент України відповідно до

ч. З ст. 106 Конституції України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Якщо укази містять правові норми, які встановлюють, змінюють і припиняють певні агра­рні правовідносини і стосуються широкого кола осіб, то розпоряджен­ня є актами застосування норм права, які мають індивідуальну спря­мованість на конкретних осіб. Таким чином, укази Президента Украї­ни є нормативно-правовими актами, на відміну від розпоряджень, які мають характер індивідуальних правових актів. Виходячи зі змісту розпоряджень Президента України, вони не врегульовують аграрні відносини, а тому не є актами аграрного законодавства. Навпаки, спрямованість саме указів Президента України на врегулювання агра­рних відносин робить їх частиною аграрного законодавства. Як пра­вило, укази Президента України містять норми права, що розкривають і конкретизують норми аграрних законів, приймаються на підставі цих законів, а їх дія спрямована на їх виконання.

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України. Від­повідно до ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обо­в'язковими до виконання. Поряд із цим розпорядження переважно мають одноразове застосування і не створюють нових норм, що вре­гульовують аграрні відносини. У зв'язку з цим важливого значення у сфері регулювання аграрних відносин набувають саме постанови Ка­бінету Міністрів України.

Постанови Кабінету Міністрів України посідають важливе місце у системі нормативно-правових актів аграрного законодавства через їх правову природу, що полягає у конкретизації загальних положень ме­ханізму правового регулювання аграрних відносин, який міститься у вищих за юридичною силою нормативно-правових актах.

Ще однією складовою системи аграрного законодавства є ві­домчі нормативні акти відповідних галузевих міністерств, комітетів і відомств. Міністерством, що здійснює державне управління та конт­роль у галузі аграрних відносин, є Міністерство аграрної політики та продовольства України.

Наступними є акти Державного комітету ветеринарної медици­ни, утвореного постановою Кабінету Міністрів України «Питання Державного департаменту ветеринарної медицини» від 30 серпня 2007 р. № 1075. Відповідно до п. 8 затвердженого зазначеною постановою Положення про Державний комітет ветеринарної медицини Держком- вет медицини у межах своїх повноважень видає накази, обов'язкові для виконання центральними та місцевими органами виконавчої вла­ди, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності і громадянами.

Ще одним органом, який видає нормативно-правові акти аграр­ного законодавства у формі наказів, є Міністерство охорони здоров'я України. Зазначені акти мають комплексний характер, але їх спрямо­ваність на врегулювання аграрних відносин робить їх нормативно- правовими актами аграрного законодавства.

Акти органів місцевого самоврядування видаються на підставі Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. за № 280/97-ВР. Компетенцію сільських, селищних і міських рад розкриває ст. 26, їхніх виконавчих органів — статті 27—40, голів цих рад — ст. 42, а районних і обласних рад — ст. 43 зазначеного За­кону. Для аграрних відносин це повноваження щодо затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних сільських адміністративно-територіальних одиниць; вирішення питань регулювання земельних відносин у частині земель сільськогоспо­дарського призначення; надання дозволів на спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення, а також про скасування тако­го дозволу; прийняття рішень про організацію територій і об'єктів; за­твердження в установленому порядку місцевих містобудівних про­грам, генеральних планів забудови відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації.

Місцеві ради в межах своїх повноважень приймають нормативні акти у формі рішень. Виконавчі комітети цих рад у межах своїх пов­новажень також приймають рішення. Сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті, районної, обласної ради видає розпо­рядження.

Акти місцевих органів державної влади. Одним із основних за­вдань місцевих державних адміністрацій є забезпечення виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культу­рного розвитку села, програм охорони довкілля, а також виконання відповідних місцевих програм. Окремо слід зазначити, що повнова­ження місцевих органів виконавчої влади в галузі правового регулю­вання земельних відносин визначаються ст. 17 ЗК України. Голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, які є обов'язковими для виконання на відповідній те­риторії всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами. Нормативні акти місцевих орга­нів державної влади, як правило, є комплексними, тобто приймаються з широкого кола проблемних питань, серед яких перебувають і аграрні відносини. Поряд з цим приймаються й акти, спрямовані на врегулю­вання суто аграрних відносин.

Локальні нормативно-правові акти сільськогосподарських підприємств є також складовими системи аграрного законодавства. Локальними такі акти називаються через вузький ареал поширення їх дії в межах одного підприємства. Це означає, що локальні правові ак­ти одного сільськогосподарського підприємства не мають юридичного значення для інших підприємств, бо не створюють жодних прав і обо­в'язків. Тому локальні акти належать до внутрішніх нормативно- правових актів сільськогосподарських підприємств.

Локальні нормативно-правові акти сільськогосподарських під­приємств мають такі ознаки: 1) існування лише на сільськогосподар­ських підприємствах, які є юридичними особами. Наприклад, у особи­стих селянських господарствах локальні правові акти не приймаються;

2. належність до внутрішніх правових актів, тобто спрямування на врегулювання внутрішніх членських, майнових, трудових, організа­ційно-управлінських і соціальних відносин; 3) санкціонований харак­тер норм локальних актів. Це означає, що держава не приймає безпо­середньо норми локальних документів, а покладає повноваження (са­нкціонує) щодо їх прийняття на відповідні органи сільськогосподар­ських підприємств (загальні збори та інші органи управління) і визнає правовий характер цих норм. При цьому висувається вимога відповід­

3. ності норм локальних актів законам і підзаконним актам, що прийма­ються державою; 4) відповідність певній процедурі прийняття (напри­клад, затвердження більшістю голосів (часток, акцій) співвласників від 2/3 присутніх на зборах); 5) загальнообов'язковість дотримання всіма членами і найманими працівниками відповідного сільськогоспо­дарського підприємства.

До локальних правових актів сільськогосподарських підпри­ємств доцільно застосувати таку класифікацію: 1) акт, що визначає основи локальної нормотворчості (Положення про порядок розробки і прийняття локальних нормативних актів); 2) установчі документи (статут, засновницький договір); 3) акти регулювання трудових відно­син (Правила внутрішнього трудового розпорядку, колективний дого­вір, Інструкція з охорони праці); 4) організаційно-управлінські акти (рішення загальних зборів, правлінь, накази і розпорядження керівни­ків підприємства, Положення про ревізійну комісію, Положення про правління, Положення про генерального директора (або директора) тощо; 5) акти фінансово-економічного змісту (Положення про розпо­діл (використання) прибутку, Положення про порядок нарахування і оплати дивідендів, Положення про фонди і резерви та ін.).