Уривок з Галицько-Волинського літопису про боротьбу галицько-волинських князів з татарами (Літопис руський. За Іпатським списком переклавЛеонід Махновець. – к.: Дніпро, 1989. – с. 416-422.).

.

[Зима 1254-1254 рр.]. Після крем’янецької ж війни [хана] Куремси Данило здійняв війну проти татар. Порадившись з братом [Васильком] і з сином [Львом], послав він [воєводу] Діонісія Павловича [і] взяв [город] Межибоже. А потім Данилові-таки люди і Василькові пустошили Болохів [Болохівську землю], а Львові – Побожжя і людей татарських¹¹⁶.

Коли ж настала весна, послав [Данило] сина свого Шварна на Городок, і на Сімоць, і на всі [тамтешні] міста. І взяв він Городок, і Сімоць і всі городи, що піддались татарам, Городеськ і [городи] по [ріці] Тетереву до Жедечева. …і Шварно прийшов [назав], узявши городи всі. А вслід за ним прийшли білобережці, і чернятинці, і всі болохівці [з покорою] до Данила…

[1257 р.]. А потім [хан] Куремса рушив на Данила і на Василька; несподівано він приїхав. Василько тоді збирався [на війну] у Володимирі, а Данило – в Холмі, [і] вони послали [гінців] до Льва, щоби він поїхав до них.

Куремса ж, не перйшовши ж [ріку] Стиру, послав людей до [города] Володимира. А коли в’їхало військо противників до города, вийшли на них піші городяни і билися з ними кріпко, і вибігли вони з города, прибули до Куремси і розповіли , що городяни кріпко борються з ними.

Данило ж і Василько све одно збиралися удвох , маючи намір битися з татарами. Але прилучилось отоза гріхи [наші] загорітися Холмові… Навіть і зо Львова дивлячись, було видно [заграву] по белзьких полях од палахкотіння сильного полум’я. І люди, бачачи [це, думали], що город був запалений татарами, і повтікалив лісові місця, і тому вони не могли зібратися. Данило тоді зустрівся з братом і втішав його… Потім же поїхали вони обидва у Володимир і, зібравши трохи дружини, молилися богу, щоби ізбавив їх бог од нашестя татар. Не маючи змоги дружини зібрати, посилали вони обоє [гінців] сюди й туди. І коли прилучилося Васильковим людям виїхати [в поле], то, знайшовши татар, вони били їх і колодників захопили… [Літо 1258 р.] Коли ж минув час, то прийшов [воєвода] Бурондай, безбожний, лютий, з безліччю полків татарських, з великою силою, і став на місцях Куремсиних [татар]. Данило ж воював із Куремсою і ніколи-таки не боявся Куремси: Куремса бо не міг йому був ніколи вчинити лиха, допоки [не] прийшов Бурондай із силою великою. Послав він тоді послів до Данила, кажучи: “Я іду на Литву. Якщо ти спільник єси, піди зо мною”.

Данило, отож, сів із братом [Васильком] і з сином [Львом думати]. Печальними бувши, радились вони, бо знали, що як Данило поїде, то не буде він назад із добром. Коли порадилися вони всі, то поїхав Василько замість брата… [1259 р.] А потім сказав Бурондай Василькові: “Якщо ви єсте мої спільники – розмечіте ж городи свої всі”.

[І] Лев розкидав [городи] Данилів і Стіжок, а, звідти пославши [воїв], Львів розметав. Василько ж, пославши [воїв], Крем’янець розметав і Луцьк.

І тоді рушив Бурондай до [города] Володимира, а Василько-князь – із ним… Бурондай же став мовити про Володимир: “Васильку! Розмечи город!” І князь Василько почав думати в собі про город, тому, що не можна було розкидати його скоро через [його] величину. [І] повелів він запалити його, і так за ніч він згорів увесь… А після цього рушив Бурондай до Холма, і Василько-князь [пішов] із ним… Бурондай тоді, роздивишись укріплення города, [побачив], що не може взяти його, і тому став він мовити Василькові-князю: “Васильку! Се город брата твойого. Їдь скажи городянам, щоб вони здалися”. І послав він з Васильком трьох татаринів…, [аби знати], що мовитиме Василько, приїхавши під город..

Василько ж, ідучи під город, узяв собі в руку каміння [і], прийшовши під город, став мовити городянам, а татари, прислані з ним,- слухати: “Констянтине-холопе, і ти, другий холопе, Луко Іванковичу! Се город брата мойого і мій, -здайтеся!” Сказавши, та й кине камінь додолу, даючи їм знак хитрістю, щоб вони билися, а не здавалися. Так ціслова мовивши і тричі кидаючи каменем додолу, сей же великий князь Василько ніби богом посланий був на поміч городянам: він подав їм хитрістю знак. І [посадник] Констянтин [Положишило], стоячи на заборолах городських стін, збагнув умом знак, поданий йому Васильком, і сказав князю Василькові: “Поїдь звідси, а то буде тобі каменем в лоб Тивже не брат єси брату своєму, а ворог єсь йому”.

І татари, послані з князем під город, чувши [це], поїхали до Бурондая, і повідали річ Василькову, як він мовив городянам і що тоді городяни сказали Василькові.

І після цього пішов Бурондай уборзі до Любліна…

Уривок з Галицько-Волинського літопису про коронацію Данила Галицького (Літопис руський. За Іпатським списком переклавЛеонід Махновець. – К.: Дніпро, 1989. – С. 412-413).

[1253 р.] У той же час прислав папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: “Сину! Прийми од нас вінець королівства”. Він бо перед цим прислав [був] до нього біскупа веронського і каменецького [Якова Браганца], кажучи йому: “Прийми вінець королівства”. Але він, [Данило], у той час не прийняв був [вінця], сказавши: “Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. То як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?”.

Тим часом Опізо, [посол папський], прийшов¹¹⁷, несучи вінець [і] обіцяючи: “Ти матимеш поміч од папи”. Але він, [Данило], все одно не хотів, та умовила його мати його [Анна], і [князі лядські] Болеслав [Стидливий] та Сомовит, [син Кондрата], і бояри лядські, кажучи: “Прийняв би ти вінець, а ми [готові] єсмо на підмогу проти поганих”.

Він, отож, прийняв вінець од бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого, папи [Ін]нокентія, і від усіх єпископів своїх. [Ін]нокентій же проклинав тих, що хулили віру грецьку православну, і збирався він собор учинити про істинну віру [і] про возз’єднання церкви.

Прийняв же Данило од бога вінець у городі Дорогочині, коли він ішов на війну [проти ятвягів] із сином Львом і з Сомовитом, князем лядським.

Лев Данилович у Львові (Слабошпицький М. З голосу нашої Кліо: (Події і люди української історії). – К.: Фірма “Довіра”, 1993. – С. 52-53).

По смерті батька Лев правив виділеними йому землями і жив у Галичі. Якось він сказав братам – Мстиславові і Шварну, що сиділи на тронах в інших містах Галицько-Волинського князівства: “Львів мені миліший, перенесу столицю з Галича до Львова”.

І молоде місто, засноване його батьком, стало рости і розбудовуватися. Багато гарних і величних споруд з’вилося тоді в ньому. І татари не перечили цьому – Ле в умів підтримувати з ними мирні стосунки. Тай не були вже вони тією страшноюсилою, що раніше, оскільки в них безперервно точилися ханські міжусобиці за владу.

1270 року занедужав і помер Левів дядько Василько Романович. Тепер головним князем усієї Галицько-Волинської держави став Лев Данилович, а столицею – місто, наречене його ім’ям.

На вулицях Львова вже чути було і німецьку, й польську, й угорську мови. А потім залунала й вірменська - з дозволу Лева тут оселилася ціла вірменська колонія… Місто Лева швидко стало знаним на всю Європу. Це була столиця све ще сильної держави і важливий культурний центр… [У державі] процвітали всякі ремесла й науки, виростали церкви й монастирі – свідчення заможності краю...