Тема № 2.3. Культура Київської Русі. План

1. Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі. Ментальність русичів.

2. Фольклор.

3. Літописання

4. Література.

5. Освіта. Бібліотеки.

6. Право.

7. Архітектура.

Рекомендовані теми рефератів Тези відповіді

1. Культура Київської Русі формувалась упродовж декількох століть під впливом найрізноманітніших зовнішніх і внутрішніх чинників, проте її підгрунтям, без сумніву, була розвинена економіка держави. Багатство та різноплановість культури Давньоруської держави вражала іноземців у минулому та продовжує вражати сучасників у сьогоденні.

Більшість науковців вважає, що культура Київської держави сформувалась на основі місцевих східнослов’янських традицій та творчого переосмислення досягеннь світової культури. У її трансформації можна виділити два періоди – дохристиянський (до 988 р.) та християнський (після 988 р.), оскільки запровадження християнства як офіційної релігії мало домінуючий вплив на її розвиток.

У дохристиянську епоху основним засобом задоволення духовних потреб наших предків був анімізм – поклоніння обожненим силам природи (Перун, Дажбог, Сварог, Стрибог, Лада, Рід, Рожаниця, мавки, лісовики, домовики, русалки та ін.) та духам предків. При цьому східні слов’яни не будували для своїх богів помпезних храмів. Водночас у них була відсутня і складна ієрархія духовних осіб. Всі ці чинники сприяли порівняно легкому запровадженню християнства як державної релігії Володимиром Великим. Але і у наступні століття язичницькі свята, обряди та вірування ще зберігались в середовищі охрещених русичів.

Складна, багатопланова матеріальна і духовна культура слов’ян-язичників була збагачена надбаннями християнської цивілізації: писемністю, книжністю, науковими знаннями, культовою та світською архітектурою, живописом, музикою, скульптурою. При цьому релігійна тематика візантійського зразка стала домінуючою у всіх напрямках розвитку культури. З часом місцеві давньоруські мотиви все частіше проявлялися у літературі, архітектурі, іконописі тощо.

Східні слов’яни у дохристиянський період мали власну писемність, засновану на абетці з 27 літер. Це були так звані черти і рези, або руське письмо. Проте грамотність, писемність були атрибутом вибраного кола людей. Після прийняття християнства на Русі поширилась нова писемність, абетка якої була складена просвітниками - братами Кирилом і Мефодієм і названа за іменем одного з них “кирилицею”.

Князівська влада та церква сприяли поширенню писемності, спочатку в середовищі еліти, а згодом – і серед широких мас населення. Низка навчальних закладів, бібліотек та книгописних майстерень сприяли форсованому піднесенню культури.

Ментальність наших предків визначалась способом їх життя та господарської діяльності. Ще з часів трипільської культури у південних та центральних регіонах сучасної України сформувався землеробський, осілий спосіб життя і, відповідний спосіб мислення людей. Для них були характерними: 1) миролюбність і працелюбність; 2) величезна повага до роду, сім’ї та законів батьків; 3) виплекані родовим світоглядом державний патріотизм та любов до батьківщини; 4) пасивність та фаталізм у політичних питаннях, і , водночас, завзятий колонізаційний хист у земельному питанні; 5) високе становище жінки у суспільстві як берегині роду та матері.

Після прийняття християнства як державної релігії важливими елементами ментальності східних слов’ян стали релігійність, щира побожність, а також пропаговане чорним та білим духовенством прагнення до християнського морального ідеалу. Християнський світогляд православного зразка все ж не зумів викорінити толерантність до іновірців та іноземців.

2. До нашого часу дійшло чимало фактів про різноплановість та витонченість фольклору - невід’ємної частини культури східних слов’ян. Народні перекази, билини, пісні, легенди, казки, колядки, прислів’я і приповідки, магічні заклинання та замовляння. – основні жанри усної народної творчості в Київській державі. Завдяки їм культура наших предків набула яскравих та високохудожніх рис.

Фольклор – один із найдавніших напрямків культури східних слов’ян, що сформувався ще задовго до прийняття християнства. До нас дійшли переважно ті твори усної народної творчості, які були зафіксовані у пам’ятках писемності, створених після християнізації Русі – літописах, літературних творах, релігійних творах, або дожили до ХХ ст. в усній традиції.

Чимало народних переказів містять давньоруські літописи (наприклад, переказ про братів Кия, Щека і Хорива і їх сестру Либідь та заснування ними Києва). Для народних переказів V-IX ст. був притаманний поступовий перехід від міфічних та напівміфічних героїв до реальних історичних осіб. Ті ж літописи яскраво відображають дружинний епос – оспівування воїнами свого вождя-князя, його хоробрості, мужності та інших чеснот (наприклад, переказ монахом Нестором у “Повісті врємєнних літ” дружинної пісні про князя Святослава Ігоровича та його звитяжні походи).

До наших днів у народній пам’яті збереглись билини. Вони переважно оспівують народних героїв та боротьбу русичів із степовими кочовиками (хозарами, печенігами, половцями та ін.). Давньоруські билини поділяють на цикли: Київський або Володимирівський, галицький, новгородський та ін. Хронологічно найдавнішими були билини Київського циклу (Х-ХІ ст.). Їх науковці вважають найвартіснішими з художнього та історичного погляду. Героями билин Київського циклу були богатирі Ілля Муромець, Альоша Попович, Добриня Микитич – дружинники князя Володимира Свтославовича “Красне Сонечко”, половецький хан Тугоркан, що вмів перетворюватися на змія Тугарина та ін. Цінність билин полягає у тому, що вони віддзеркалюють народну оцінку та дають тлумачення важливих історичних постатей та подій.

Інші жанри фольклору, як то казки, колядки, прислів’я та приповідки з часів Київської Русі зберігались переважно в усній традиції. Частина з них зародились ще у язичницькі часи, частина у Х-ХІІІ ст., проте під впливом історичного поступу видозмінювались, удосконалювались, доповнювались.

3. Писемною історією Київської Русі ХІ-ХІІІ ст. були літописи. Вони є чи не єдиними джерелами з історії Київської держави ІХ-ХІІІ ст. Літописна традиція була запозичена в європейських держав, у яких були поширені хроніки та історичні оповідання. Літописання зародилось у монастирях, де ченці вели щорічні записи подій. Згодом вони перетворились на літературно-наукові твори, у текст яких вносили детальний опис певних історичних подій, легенди, уривки з перекладної літератури та наукових творів, важливі юридичні документи, оцінку подій та історичних постатей, і, водночас, пропагували ідею державної єдності та міцної князівської влади. Деякі з літописців мали непересічні літературні здібності, тому редагуючи доробок своїх попередників та подаючи власний опис подій, створили справжні перлини літературної творчості.

Центрами літописання були Київ, Новгород, Переяслав, Псков, Суздаль, Володимир на Волині. Перший літопис було створено у Києві (так званий “Найдавніший”) у 1037-1039 роках. Монахи Софійського та Києво-Печерського монастирів зібрали воєдино щорічні записи своїх попередників, доповнили їх найрізноманітнішими відомостями та фактами. На жаль перші літописи не збереглись до наших днів. Вони були реконструйовані науковцями на основі пізніших списків (збереглось близько 1,5 тис. літописних списків). Першим літописним ізводом, що дійшов до нас, є “Повість минулих літ”, автором якої був монах Києво-Печерського монастиря Нестор (Нестор-літописець). Написання цього твору було завершено 1113 р. у розпал міжусобних князівських чвар та постійних половецьких нападів. “Повість минулих літ” - високохудожний літературний твір, що закликав сучасників та потомків до патріотизму та єдності у боротьбі з ворогами Русі. Водночас це перша наукова концепція походження Київської держави та її історії перших століть. Цей твір дійшов до наших днів у редакції 1118 р., стореної ігуменом Видубецького монастиря Сильвестром.

Продовженням “Повісті” став створений також у Києві Київський літопис, опис подій в якому доведено до кінця ХІІ ст. У ньому часто зустрічаються промови визначних осіб, діалоги, детальний опис битв (зокрема, у літопис вставлено повість про невдалий похід чернігівського князя Ігоря Святославовича проти половців (1185 р.). Хроніка подій починаючи з 30-х рр. ХІІ ст. концентрується на боротьбі за київський престол князівських родин Мономашичів та Ольговичів. У тексті літопису все частіше з’являються заклики до відновлення єдності Київської Русі, спільної боротьби проти степовиків.

Продовженням Київського літопису стала перлина давньоруської історіографії – Галицько-Волинський літопис. Хронологічно він охоплює події починаючи з 1205 р. і закінчуючи до 90-ми роками ХІІІ ст. Він є цінним, високохудожним джерелом з історії Південної Русі. Літопис було створено невідомими авторами при дворі короля Данила Галицького та його родичів. Тематично він складався із двох частин. У першій детально висвітлюється сорокарічна боротьба Данила та Василька Романовичів за відновлення єдності Галицько-Волинської держави, друга (80-ті рр. ХІІІ ст.) є двірцевим літописом волинських князів Василька Романовича та Володимира Васильковича.

4. Давньоруська література була сформована на основі іноземної, передусім візантійсько-грецької, перекладної літератури. Серед грецьких перекладів домінували фантастичні романи та напівлегендарні повісті на східну тематику (“Александрія”, “Повість про індійське царство”, “Троянська війна”, “Варлаам та Йоасаф”, “Девганієве діяння”, “Повість про премудрого Акіра” та ін.). Набули популярності оповідання на теми святого письма, зокрема легенди про життя святих: про Адама, “Хождєніє Богородиці по муках”, заповіти пітрархів, євангіліє про дитинство Христа. Подібні перекладні твори вміщувались у збірниках “Пчола”, “Золота Ціп” та ін.

До наших днів, на жаль, збреглось не так вже й багато оригінальних місцевих творів. Вони зародились на основі переробки запозичених тем. Показовим у цьому плані є твір “Моління Даніїла Заточника”, боярина покараного засланням. Помітне місце серед оригінальних давньоруських творів літератури належить “Слову про закон і благодать” Ілларіона (1050 р.)., першого українця серед митрополитів Русі. Митрополиту Ілларіону – першому українському філософу, належить особливе місце у формуванні давньоруської культури. Його твір це перш за все похвала Володимиру Великому, хрестителю Русі. “Слово...” забарвлене блискучими порівняннями та афоризмами і водночас просякнуте почуттям національної свідомості, гордості за свою вітчизну.

Значного поширення на Русі набули житія святих (Ольги, Володимира, Бориса, Гліба, Антонія, Феодосія та ін.). Окреме місце серед них належить збірнику “Києво-Печерський Патерик” – високохудожнім оповіданням про перших київських монахів-угодників (автори - монахи Симон та Полікарп).

Тогочасних повістей світського характеру майже не збереглось. Проте чимало оповідань світських за змістом зберігають давньоруські літописи. Серед них можна виділити: про вбивство Бориса та Гліба, про будівництво та освячення Десятинної церкви, заснування Києво-Печерського монастиря, осліплення волинського князя Василька та ін.

Відомою пам’яткою давньоруської літератури є “Повчання дітям” Володимира Мономаха (початок ХІІ ст.). У ньому окрім автобіографії князя є чимало порад морального характеру. Розповідаючи про власний досвід керівництва державою Володимир скеровує своїх дітей на шлях християнських чеснот, справедливості та боротьби за збереження єдності держави.

Єдиною пам’яткою місцевого поетичного мистецтва, що збереглась з часів Русі до наших днів є “Слово о полку Ігоревім” (бл. 1187 р.). Невідомий автор цього твору (один із дружинників Ігоря) закликає роз’єднаних чварами руських князів позбутись міжусобиць, спільними зусиллями зупинити половецькі набіги. “Слово...” відзеркалює еволюцію суспільної думки та політичної культури тогочасного суспільства. Крім того на увагу заслуговує перша місцева енциклопедія – “Ізборнік” (70-ті рр. ХІ ст.). У цьому творі є чимало повчань запозичених із проповідей церковних ірєрархів, пропагується освіта та наука.

5. Грамотність на Русі існувала ще до прийняття християнства, проте її масове поширення відбулось на переломі першого та другого тисячоліть. Для функціонування державного апарату необхідні були високоосвічені люди. Князі Володимир Великий та Ярослав Мудрий, розуміючи значення освіти для розвитку держави надали їй державну підтримку. За їх наказом у Києві та більших містах Русі було створено школи для дітей привілейованих верств. Це були навчальні заклади підвищеного типу, що утримувались за державний кошт. Школи створювались також при єпископських кафедрах (кафедральні школи), великих церквах та монастирях – так звані школи книжного вчення для підготовки духовенства. Діти купців та ремісників навчались у приватних школах домашнього навчання (початкова школа).

Головною метою початкової школи було навчити читати та писати, а за основний підручник служив Псалтир. Книжне навчання передбачало вивчення богослов’я, філософії, риторики, граматики. Для опрацювання відповідної літератури необхідно було знати грецьку мову. Велике значення мала також самоосвіта, або докладне “вчитування” у твори візантійського походження.

З середини ХІ ст. держава поступово самоусувається із сфери освіти. Натомість її місце займає церква. Саме при церквах та монастирях можна було здобути найкращу освіту.

Освіта була доступна не лише чоловікам. Є згадки про те, що жінки знатного походження, княгині засновували школи для дівчат. Так, Янка заснувала школу для дівчат при Янчиному монастирі, Євфросинія Полоцька мала школу при монастирі в Полоцьку.

Освіта глибоко проникла у вищі прошарки давньоруського суспільства.

Її розвитку сприяло заснування бібліотек. Найвідомішими були бібліотеки Ярослава Мудрого при Софії Київській, його правнука Миколи-Святоші, Володимира Мономаха, Володимира Васильковича на Волині, ченця Григорія та ін. Їх створювали при монастирях, великих церквах, при князівських дворах. Через високу ціну книжок (писались від руки на пергаменті – вичиненій шкірі молодих телят або ослів), їх купівля була доступною лише заможним людям. У громадській свідомості сформувалась думка, що книга – це невичерпне джерело знань, саме тому такою глибокою була пошана до книжного слова. Ось якими словами описує літописець любов Ярослава Мудрого до книжок та книжного слова: книги наставляють і навчають нас шляхові каяття, бо мудрість осягаємо і поміркованість у словах книжних. Це – ріки, що напоюють всесвіт, це – джерела мудрості, у книжках же незмірна глибина...”.

6. Право та судочинство існувало у східних слов’ян ще задовго до християнізації. Початковою формою нормування правовідносин було вироблене слов’янською спільнотою звичаєве право. Норми звичаєвого права передавались від одного покоління до другого, існували у свідомості у формі звичаїв та традиції.

Найстарішими пам’ятками писаного права були договори Русі з греками: 907, 911, 945 та 971 рр. У цих договорах є поклик на “Закон Руський” – систему законодавства Київської Русі. Проте навіть звичаєве право в різних частинах імперії Рюриковичів потребувало приведення до єдиного зразка. За часів Володимира Великого було проведено судову реформу. У літописі Нестора читаємо, що Володимир разом з дружинниками дбав про «Устав земляний», ішлося про вироблення «уставу» (закону), що регулював би правові відносини в суспільстві, принаймі про удосконалення існуючого тоді кодексу звичаєвого права – «Закону Руського».

Його син – Ярослав, прозваний Мудрим, кодифікував звичаєве право, ввівши низку положень, що суперечили звичаєвій традиції. Перше писане зведення законів Давньоруської держави отримало назву “Руська Правда”. Це ряд збірників юридичних норм ХІ та ХІІ ст. Збірник створений за часів правління Ярослава був названий “Правдою Ярослава”, пізніший список часів триумвірату його синів Ізяслава, Святослава та Всеволода – “Правда Ярославичів” (не пізніше 1068 р. ). Третя редакція була укладена за Володимира Мономаха (між 1013 та 1025 рр.).

Да думку впливових істориків права “Руська Правда” не була офіційним кодексом, а приватними збірниками діючого права (князівського). Вона відрізнялась від права сусідніх держав лагідністю покарань: була відсутня смертна кара, тілесні кари. Навіть вбивство каралось штрафом (гривною), частина якого йшла князеві, а частина – родині вбитого (замість кровної помсти, яка присутня у звичаєвому праві). Вже у “Правді Ярославичів” чітко проглядається тенденція на захист феодального землеволодіння, осіб князівської родини, феодалів, державного урядників чи військових. Третя редакція містила також устав Володимира Мономаха, в якому з’явились норми, що регулювали кабальні відносини, боргові зобов’язання, регламентували соціальні відносини у феодальних маєтках тощо.

Характерною особливістю “Руської Правди” у порівнянні із законодавством сусідніх країн було захищене правове становище жінки, зокрема її майновий статус. Так, жінка за життя чоловіка зберігала своє окреме майно, яке й після його смерті не входило до спільної спадщини, а вона сама ставала повноправною головою родини.

Значення “Руської Правди” в історії Київської держави та наступних етапів української державності надзвичайно вагоме. Її поява сприяла зміцненню і впорядкуванню державного організму, регуляції соціального життя, формуванню правової культури населення.

7. Архітектурні пам’ятки Київської Русі прийнято поділяти на три різновиди: укріплення, цивільні будівлі, сакральні (церковні та монастирські) будівлі.

Укріплення міст та городищ були могутніми спорудами, які слугували для населення захистом від ворогів, в основному кочівників. Найпотужнішими за розмірами були так звані “зміїні вали” – система валів, укріплених міст проти печенігів на південному кордоні Русі. Більшість руських міст являли собою справжні фортеці. Їх укріплення складались із земляних валів, на яких переважно розміщувались дубові стіни з баштами та брамами. Земляні вали будували висотою 12-25 метрів (Білгород – 12 м, Київ – 14 м, Крилос – 25 м) і шириною 15-18 метрів. У їх основі з дерев’яних брусів складали великі кліті кубічної форми, які всередині заповнювались землею, глиною та камінням. Подібну споруду засипали землею і обкладали дерном. Зверху на валу ставили частокіл із дубових паль, який називали “заборола”. На заборолах розміщували вежі, які використовувались для спостереження. У валах влаштовували проїзди з брамами. Наприклад, у Києві за правління Ярослава Мудрого було 3 брами: Лядські, Західні (пізніше Львівські) та Золоті. Іноді брами являли собою складні кількоповерхові будівлі.

Цивільна архітектура Русі була представлена дерев’яними та кам’яними житлами, князівськими палацами. Житла поділялись на напівземлянки та зрубні будівлі. Будівельним матералом слугувало дерево. У напівземлянках жила біднота. Зрубні житла будувались із дерев’яних колод і прикрашались різбленням. Їх власниками були представники середніх і заможних верств населення. Будинки з каменю та цегли були рідкістю. Таке коштовне будівництво могли оплатити лише найбагатші бояри, представники вищої церковної ієрархії.

Із цегли та каменю зводились передусім князівські палаци. Найстарішою архітектурною пам’яткою у Києві є рештки фундаментів кам’яного палацу, ймовірно князя Ігоря та княгині Ольги (середина Х ст.), які були прикрашені мармуровими колонами, мозаїками, фресками та позолотою. Пишні палаци були також у Чернігові, Переяславі, Білгороді, Галичі та інших адміністративних центрах більших кнзівств.

Сакральне будівництво було основною окрасою давньоруських міст та сіл. Переважна більшість церков були дерев’яними, лише центральні храми великих міст та монастирів будували з каменю чи цегли і скріплювали вапняним розчином. Лише деякі храми Київської доби збереглись до наших днів. Навіть кам’яні храми з плином часом руйнувались, знищувались пожежами, перебудовувались. На основі залишків фундаментів їх стін, уламків тинку та прикрас, літописних описів можна вести мову про існування київського типу храмобудівництва, в основі якого був візантійський стиль. Певні відмінності спостерігаються у храмах західноукраїнських земель ХІІІ ст., які мають оздоблення на зовнішніх стінах.

Першою відомою нам кам’яною церквою була Успіння Богородиці або Десятинна у Києві (кінець Х ст.). За часів Ярослава Мудрого споруджено перлину української архітектури Софійський собор (1037). Пишно прикрашений фресками, мозаїками, мармуром та різьбою, цей храм являв собою оригінальний витвір руських зодчих, які зуміли поєднати в ньому елементи мистецтва Візантії, Малої Азії, Західної Європи. Пишністю та величчю відзначались також собори св. Спаса (Чернігів), Успенські (Київ, Чернігів, Володимир), св. Софії (Новгород), церкви св. Юрія та Ірини, Благовіщення над Золотою Брамою (Київ), св. Пантелеймона (Галич) та багато інших. Кожен князь, бажаючи залишити після себе пам’ять, будував величну церкву, яку освячували на честь його патрона – певного святого.