8.Педагогічна спащина ващенка макаренка русової огієнка сухомлинського

Іван Огієнко (1882—1972) — Спадщина Івана Огієнка багатогранна це і словники,і посібники для учнів, учителів та самоосвіти, і методичні розробки у вигляді таблиць та рекомендацій, і порадники для молоді,і

посібники для батьків та організаторів недільних шкіл, і морально-етичні проповіді, і педагогічні публікаці в журналі «Віра і культура»( “Бережімо свої рідні традиції: Проповідь”, “Бережімо свою рідну мову: Пасхальне послання”, “Виховуємо родини свої у християнських чеснотах: Послання в Україну”)

Найсуттєвіші його педагогічні погляди: навчання і виховання мусять здійснюватися українською (держав¬ною) мовою; система навчально-виховних закладів повинна будуватися на засадах національної школи і педагогіки; навчання і освіта для дітей усіх верств населення повинні бути доступними, незалежно від соціального, майнового, расового стану чи віросповідання та ін.

Григорій Ващенко (1878—1967) Г. Ващенку належать понад 50 праць, основні з них: «Загальні методи навчання», «Повідомляюча бесіда», «Виховний ідеал», «Виховання волі і характеру», «Проект системи освіти в самостійній Україні», «Український ренесанс XX століття». Він розглядає психологічні та педагогічні основи формування повноцінної, національно свідомої, духовно багатої особистості.Виховання молодого покоління бачив лише у поєднанні з духовністю свого народу, заснованою на вірі в Бога. Головними елементами української національної системи освіти вважав: ідеалістичне світосприймання, яке виключає біль-шовизм із його матеріалістичним атеїзмом; християнську мораль як основу родини і здорового суспільства; високий рівень педагогічних наук; організацію педагогічних досліджень, розбудову педагогічних станцій і лабораторій; ви-дання педагогічних творів, шкільних підручників.

Антон Макаренко (1888—1939) —залишив багату педагогічну спадщину — понад 150 творів (романи, повісті, оповідання, п’єси, сценарії, науково-публіцистичні статті). Свій досвід і педагогічні погляди виклав у творах: «Марш 30-го року» (1932), «Педагогічна поема» (1933-1935), «Прапори на баштах» (1938), «Книга для батьків», «Методи вихован¬ня» (1937) та ін.

Новатор інтенсивної педагогіки, один із засновників теорії та методики колективного виховання. Найліпший шлях до виховання вбачав у створенні таких умов, коли вихованці є водночас і вихователями, тому виховував через життя, роботу, прагнення колективу. Його теорія враховувала індивідуальний підхід до особистості в процесі колективного виховання і перевиховання.

Велику увагу приділяв розумовому, трудовому, фізичному, естетичному вихованню, удосконаленню педагогічного процесу в школі, поліпшенню навчально-виховної роботи. Значне місце у його творчості посідають думки про моральне виховання підростаючого покоління. Він вважав за потрібне запровадження у школах теорії моралі.

Великого значення надавав проблемам педагогічної майстерності. На його думку, педагог повинен бути патріотом своєї Батьківщини, мати добру загальноосвітню, професійну і педагогічну підготовку, бути ініціативним, активним, енергійним, життєрадісним, гуманним, чуйним, вимогливим до себе й вихованців, мати педагогічний такт, постійно працювати над собою. Чимало цінних думок висловив щодо створення єдиного вчительського колективу, наполягаючи на тому, щоб кожний вихователь був повноцінним творцем, господарем життя колективу, учасником спільної справи, наставником.

Наголошував на проблемах сім’ї і школи, вихованні дітей у сім’ї, відповідальності сім’ї за виховання дітей. На його думку, необхідними умовами правильного виховання дітей є «повна сім’я», добрі взаємини між батьком і матір’ю, приклад в усьому батьків для дітей. Велике значення у вихованні дітей має розумний батьківський авторитет.

Василь Сухомлинський (1918—1970) —засновник гуманістичної, новаторської педагогіки. Автор багатьох книг з проблем навчання, трудового і морального виховання учнів: «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Павлиська середня школа», «Сто порад учи¬телеві», «Батьківська педагогіка» та ін.

Сформулював педагогічну концепцію, яка має загальнолюдський характер. В центр виховного процесу Сухомлинський поставив особистість. Основою його концепції є повага і довіра до дитини, визнання її унікальності та права на власний вибір. В системі виховання забезпечив органічну єдність моральних знань та моральної практики.. Розкрив закономірності виховання моральних звичок.Показав велике значення й ефективність методу створення спеціальних педагогічних ситуацій, , коли необхідно зробити моральний вибір, виявити власні людські якості.

Розробив педагогічну технологію ідеї «школи самореалі-зації особистості» та впровадив у практику діяльності Пав лиської школи. Головною метою виховання вважав всебічний розвиток особистості, який можна досягти залученням її до різних видів діяльності, постійним і планомірним формуванням пізнавальних здібностей. Обстоював необхідність розумового виховання дитини, потрібного не тільки для праці, а й для повноцінного духовного життя. Тому слід спонукати дитину до самостійної пізнавальної діяльності, самоосвіти, формуючи з малих літ прагнення до навчання.

Його творчі знахідки щодо навчання: «школа під відкритим небом», уроки мислення на природі, кімната думки, культ книги, свято казки та ін., апробовані в практичній діяльності Павлиської школи, стали надбанням учительства.

Відстоював необхідкість естетичного виховання природою, яку вважав джерелом дитячої думки, а спостереження в природі — школою дитячого мислення.

Завдання школи вбачав у тому, щоб почуття прекрасного, краса, створені за багатовікову історію, стали надбанням кожного людського серця, перетворилися на естетичну культуру особистості.

До особи вчителя він ставив підвищені вимоги, вважаючи цю професію людинознавством. - досконале знання свого предмета, глибоку любов до нього в поєднанні з любов’ю до дитини, уміння управляти її розумом і почуттями, спонукати до виявлення благородних почуттів; виховувати в дітях доброту, людяність, сердечність, доброзичлиість, готовність прийти на допомогу, чутливість до всього живого і красивого; виховувати в юнаків благородство, чистоту морально-емоційних взаємин у сім’ї, ставлення до матері як до найдорожчої людини, почуття шанобливості перед красою дівчини; берегти й розвивати в дитини почуття людсь¬кої гідності, оберігати її від поблажливості; систематично вивчати, досліджувати природний, анатомо-фізіологічний аспект психічних явищ, духовного світу дитини.

Русова

Основна ідея і тема, що об’єднує більшу частину досліджень Русової – концепція національного виховання. Вслід за К. Ушинським, , Русова твердо стояла на тому, що школа і виховання в ній успішно можуть здійснюватися за умови, коли ця школа, це виховання, будуть національними, народними.

У ряді своїх творів "Націоналізація школи", "Націоналізація дошкільного виховання", і ін. Русова вказує, що першим кроком побудови нової української національної освіти є її націоналізація. Націоналізація школи, проводиться, перш за все, навчанням дітей рідною мовою.Тільки рідна школа може виховати громадянську свідомість, почуття своєї людської гідності. Одночасно націоналізація освіти не має приводити до шовінізму

Як педагог-теоретик Русова у ряді своїх праць, таких як "Нова школа соціального виховання", "Ідейні підвалини школи", "Нова школа", "Дидактика" та ін., розробляє такі фундаментальні проблеми, як визначення мети, завдань, змісту, структури, принципів, методів, форм нової школи, системи освіти і виховання..

Приходить до висновків, що гармонійну людину можна виховати за умов, коли виховання буде:1) індивідуальним, пристосованим до природи дитини;2) національним;3) вільним, незалежним від тих чи інших урядових вимог, на ґрунті громадської організації.4 відповідати соціально-культурним вимогам часу;

У своїх працях Русова детально проаналізувала принципи індивідуалізації і соціалізації виховання.

Також вказувала на необхідність проведення глибоких психологічних досліджень як окремої особи учня, так і колективу дітей та їх оточення, вважаючи це важливою умовою забезпечення розвитку природних творчих задатків і здібностей школярів.

Русова вказувала, що у справі побудови нової школи важливо використати кращий історичний та зарубіжний педагогічний досвід, а також знайомити з ним учителів

С. Русова ввійшла в історію педагогічної думки як визначний теоретик дошкільного виховання дитини. Цій проблемі присвячено ряд її творів: "Дошкільне виховання", "Теорія і практика дошкільного виховання", "Нові методи дошкільного виховання", "Націоналізація дошкільного виховання" та ін.

Русова приділяє увагу трудовому, естетичному, моральному вихованню. Вважає, що різні види творчої прац сприяють розвиткові, виховують в неї художній хист.

Багато уваги Русова приділяла проблемі вчителя. Особу педагога вважала центральною постаттю в освітньому процесі. Важливий висновок, який робить Русова, полягає у тому, що тільки досвідчений, щасливий, незалежний, а не змучений нестатками та безправний учитель, принесе найбільшу користь і учням, і їхнім батькам