4. Управління інвестиційним портфелем

Інвестор може купити цінний папір інвестиційного фонду в своїй країні, який має набір цінних паперів, що випущені фірмами чи державними органами інших країн. В цьому випадку він буде володіти не активами конкретної компанії за кордоном, а часткою в портфелі інвестиційного фонду. Можна купити часткову участь в компанії, яка працює з іноземними газовими родовищами. Відбувається формування портфеля цінних паперів не прямо інвестором, а за посередництвом непрямого портфельного інвестування за допомогою фінансових інститутів. Основною сферою функціонування портфельних інвестицій є, насамперед, ринок цінних паперів, і здійснюються вони здебільшого через посередників.

Визнаючи особливу роль вивезення капіталу в формі прямих інвестицій, не слід применшувати роль портфельних інвестицій, тим більше, що останні принципово не відрізняються від прямих. До недавнього часу торгівля цінними паперами звичайно не виходила за національні кордони, і частка прямих інвестицій значно перевищувала частку портфельних. Однак у 90-ті роки відбувся різкий стрибок у розвитку міжнародних операцій з цінними паперами. Співвідношення між двома видами інвестицій змінилось на користь портфельних. Сьогодні 2/3 всіх інвестицій є портфельними. Вони мають одну досить суттєву перевагу: є більш ліквідними і мобільними, ніж прямі, тому часто виступають засобом захисту грошей від інфляції, зменшення ризику та отримання спекулятивного доходу. Причому основна частка закордонних портфельних інвестицій (приблизно 96%) розподіляється між розвинутими країнами.

Мета портфельного інвестування полягає не в потребі контролювати активи за кордоном, а в пошуках виключно високодоходних цінних паперів. Звичайно, це корпоративні боргові цінні папери (акції, облігації, прості та казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти, боргові розписки, опціони, ф’ючерси, варанти, свопи тощо), які купують приватні особи з метою отримання високих дивідендів, а не контролю над підприємством.

Інвестиційні банки і брокерські фірми мають справу з великими інвестиціями і не бажають займатися дрібними інвесторами. Однак, якщо взяти для прикладу США, то більшу частину власників акцій складають дрібні акціонери, котрі свою участь в інвестиціях пов’язують з такими чинниками, як отримання дивіденду, довгостроковий приріст капіталу і захист грошей від інфляції. Зростаюча кількість вкладників намагається збільшити свій капітал за рахунок торгівлі цінними паперами, тобто вони розраховують на дохід від купівлі-продажу цінних паперів. Інвестори, котрі намагаються отримати значний приріст капіталу від торгівлі цінними паперами, називаються спекулянтами. Вони можуть самостійно формувати свій інвестиційний портфель чи залучати професіоналів для того, щоб вони визначали, які категорії інвестицій повинні входити до інвестиційного портфеля, тобто здійснювали купівлю-продаж цінних паперів для інвестора. Для самостійної роботи з фондовими магазинами і біржовими конторами необхідні спеціальні знання, достовірна інформація та значні кошти. Це стосується не тільки корпоративних, але й державних цінних паперів. Для того, щоб грати на біржі і підготувати диверсифікований портфель цінних паперів, а також успішно ним управляти, необхідно бути компетентним, мати час та гроші. Особливо це необхідно при здійсненні інвестицій в компанії інших країн. Отже, з цінними паперами повинні працювати професіонали.

Для залучення коштів населення й їх більш активної участі на вторинному ринку цінних паперів, особливо корпоративних, створюються різноманітні інвестиційні компанії, які працюють на фондовому ринку і представляють собою установи для інвестування коштів в цінні папери інших корпорацій.

Інвестиційні фонди або інвестиційні компанії перетворилися в основних учасників фондового ринку. Такого роду фінансові установи існують багато десятиріч в багатьох країнах. Система інвестиційних трастів почала формуватися в XIX сторіччі. Однак різкий поштовх до її розвитку дала криза 1929 року, коли постраждала велика кількість дрібних інвесторів. Про перспективи їх розвитку свідчить той факт, що сьогодні працівники великих компаній розвинутих країн прагнуть розміщувати пенсійні відрахування не в своїх компаніях, а в фондах, котрі ці гроші інвестують за межами своїх країн.

Інвестиційні фонди виступають в якості фінансових посередників з надання фінансових послуг дрібним учасникам фондового ринку. Це типово інституціональні інвестори по залученню нового прошарку власників грошових коштів. Вони є більш вигідним розміщенням вільних грошей в порівнянні з пенсійними фондами і страхуванням. Спостерігається тенденція до здійснення колективних інвестицій. Інвестиційні компанії, як правило, прагнуть працювати в усіх секторах фондового ринку. Їх основними функціями є:

- надання брокерських послуг резидентам та нерезидентам;

- операції з акціями, облігаціями, ф’ючерсами, векселями;

- інвестиційно-банківська діяльність;

- створення інвестиційних фондів і управління активами;

- операції на міжнародних фондових ринках.

Основними засновниками інвестиційних компаній є кредитні установи, які випускають інвестиційні сертифікати з метою отримання коштів дрібних вкладників. Ці фінансові посередники створюються у формі акціонерних товариств, ресурси яких утворюються за рахунок випуску власних цінних паперів з метою залучення коштів дрібних вкладників. Дрібний інвестор стає власником паю не корпорації, а інвестиційного фонду, який він може повернути в будь-який момент. Інвестиційні компанії можуть бути відкритого типу (структура капіталу фіксована) та закриті, які змінюють структуру капіталу за рахунок випуску нових акцій. Акції компанії закритого типу продаються і купуються безпосередньо компанією чи її засновниками. Пайова інвестиційна компанія випускає сертифікати паїв (акцій), які викуповуються і представляють неподільну участь у фіксованому портфелі цінних паперів. Акції компаній відкритого типу продаються і купуються на фондових біржах чи на інших ринках. Біржовий курс не може відрізнятися від їхньої ліквідної вартості, оскільки продавці і покупці можуть будувати свої відносини з фондом напряму. Нові акції фонду випускаються залежно від попиту на них і за умови, що компанія не має фіксованого статутного акціонерного капіталу.

Кількість випусків таких акцій швидко зростає і зараз перевищує кількість акцій, які котируються на світових фондових біржах, відбувається інтенсивне оформлення майнових прав у вигляді цінних паперів. Цей процес отримав назву сек’юритизації, тобто переведення грошових коштів, які зберігаються, в різноманітні види цінних паперів.

Основним принципом роботи інвестиційних компаній є зменшення ризику за рахунок створення ефективного портфеля цінних паперів і фондів нерухомого майна, продажу і купівлі акцій, організації випуску та видачі гарантій по їх розміщенню, здійснення вкладень власних коштів в цінні папери найбільш привабливих корпорацій. Залучені кошти інституціональний вкладник від імені інвесторів вкладає у цінні папери корпорацій, держави у себе в країні і за кордоном. Гроші можуть існувати і у формі банківського вкладу. Тут вони конкурують з комерційними банками на ринку короткострокових кредитів. Фонди здійснюють колективне управління вкладенням своїх акціонерів і гарантують своїм акціонерам не тільки розподіл ризиків, але й знімають з них всю турботу по веденню справ. Вони виступають в якості емітентів і інвесторів, вкладників і кредиторів. Їх метою є отримання контрольного пакету акцій перспективних підприємств. Вони працюють виключно з цінними паперами. Інвестиційні компанії прагнуть отримати найвищий прибуток у найкоротший термін, і свої операції вони здійснюють з великими пакетами цінних паперів. Всі вони звичайно діють на фондових біржах.

Прибуток інвестиційних фондів формується за рахунок дивідендів і процентів по цінних паперах фонду, а також за рахунок доходів від операцій з ними. Чистий прибуток йде на збільшення статутного капіталу і на дивіденди акціонерів. За послуги, що надаються, трастові компанії отримують комісійну винагороду, розмір якої встановлюється попередньо чи визначається договором. Ця винагорода складається з щорічних відрахувань від доходу по трастовому обслуговуванню, щорічного внеску з суми здійснених трастових операцій, внесків клієнтів з закінченням терміну договору.

Довірче управління інвестиціями особливо поширене у США, де у 1996 році кількість взаємних інвестиційних фондів досягла 6 тисяч. Активи фондів управління перевищують 4 трлн. доларів. У 1996 році обсяг вкладень у взаємні фонди США вперше перевищив суму вкладень в банки. Це новий механізм фінансування розвитку економіки. Тільки в операціях по інвестиціях в муніципальні цінні папери беруть участь 700 інвестиційних фондів. Біля третини американських сімей вкладають свої гроші в інвестиційні фонди. Це говорить про те, що американці віддають перевагу не заощадженням, а інвестиціям.

В останні роки відбулася активізація діяльності інвестиційних фондів у міжнародному масштабі. В сучасних умовах відбувається глобалізація ринку цінних паперів. В якості інституційних інвесторів дуже часто виступають інвестиційні фонди в сукупності з ТНБ, які спеціалізуються на інвестиціях в цінні папери за кордоном (глобальні фонди). В територіальному плані розрізняють інвестиційні фонди двох типів: універсальні, котрі інвестують в компанії основних регіонів світу, і спеціалізовані на інвестиціях в певних регіонах (азіатські країни, країни Східної Європи, СНД тощо). Наприклад, інвестиційна компанія США Fidelity Investments здійснює операції в 14 країнах Європи. На світовому ринку управління інвестиційними фондами з’являються великі учасники з надання фінансових послуг. Величезні суми переливаються із однієї країни в іншу в пошуках більш прибуткового інвестування. Існують взаємні фонди, які спеціалізуються на інвестиціях в цінні папери, емітовані в будь-якій зарубіжній країні.

Довірче управління різними фондами відкриває можливості фінансовим олігархам контролювати рух величезних фінансових ресурсів. Наприклад, у Швеції найбільша інвестиційна група Investor, яка належить сім’ї Валленбергів, за рахунок володіння контрольними пакетами акцій найбільших компаній має лише 4% капіталу, але контролює більше 40% шведського фондового ринку.

Найважливішим принципом, на якому базується світовий фінансовий ринок є принцип вільного переміщення капіталу. До цього часу світовий ринок сам був у змозі забезпечити ефективне переміщення потоків капіталу. У відповідності з класичною теорією ринкової економіки інвестори в пошуках найбільш вигідного вкладення капіталу сприяють раціональному розміщенню капіталу і тим самим вирівнюють темпи економічного зростання. Однак бурхливий розвиток портфельних інвестицій (“гарячі гроші”), які в будь-який час можуть залишити країну, веде до порушення рівноваги. Опинившись на невеликих ринках, що розвиваються, цей грошовий капітал негайно стає домінуючим чинником на національному фінансовому ринку, який визначає динаміку котирувань. Механізм досить простий. Менеджери різних фондів, спочатку штучно розігрівають кон’юнктуру на зарубіжних ринках, а потім отримують високий прибуток і йдуть з конкретного ринку (розпродають активи). Падіння котирувань цінних паперів тягне позбавлення від них і конвертацію в долари з наступним вивозом їх за кордон. Ця операція може бути повторена декілька разів. Фонди спільно з транснаціональними інвестиційними банками фактично є олігополістами фондового ринку і постійно його розхитують. Їх жертвами звичайно є країни з макроекономічною і політичною нестабільністю, розрегульованою системою державних фінансів і великими обсягами короткострокових іноземних позик. Різко зріс вплив на ринок професійних валютних спекулянтів.

В економічній літературі інвестиційні фонди часто називають спекулятивними фондами. В останні десятиріччя вони демонструють зростаючу здібність до спільних дій і залучають величезні кошти. Фонди спроможні в короткі терміни мобілізувати для атаки на певну валюту чи конкретний ринок до 900 млрд. доларів для підриву конкретної валюти. Сучасні міжнародні фінансові ринки, особливо ті, які пов’язані з рухом портфельних інвестицій, вже не виконують свою основну функцію оптимального розподілу реальних виробничих ресурсів і служити меті залучення капіталів, а перетворились в місце для спекуляції. Світові фінансові посередники не в змозі нанести шкоди виробничому капіталу розвинутих країн, але вони можуть це зробити країнам з перехідною економікою і економікою, що розвивається.

Світову фінансову систему потрібно реформувати. Не дивлячись на регулюючу роль різних міжнародних фінансових структур, на світових фінансових ринках періодично відбуваються кризи. Тільки в останнє п’ятнадцятиріччя їх було три. В 1987 році відбулось падіння фондового ринку США, в 1994 році криза зачепила Мексику. Фінансова криза 1997-1998 років почалася з атаки валютних спекулянтів на фонд ПАР, потім валюти Таїланду, Малайзії, Філіппін, Індонезії. Одночасно був нанесений удар по банках Японії та Швейцарії. Потім криза вразила країни Латинської Америки, Росії, США і Західної Європи. Відбулося масове скидання цінних паперів на ринках, що розвиваються, і капітали ринулися на фінансові ринки США та Західної Європи.

Однак ідею реформування світових фінансів виказують лише країни з ринками, що розвиваються, і вона не знаходить підтримки у володарів основних валют. Це пов’язано з тим фактом, що не всі країни і не всі фінансові структури потерпають від кризи.