Тема 8. Право власності та інші речові права

1. Право власності: поняття, зміст, здійснення, види

2. Набуття права власності

3. Припинення права власності

4. Право спільної власності

5. Право власності на землю (земельну ділянку). Право власності на житло

6. Захист права власності

7. Речові права на чуже майно

1. Право власності: поняття, зміст, здійснення, види

Аналіз розвитку інституту права власності дозволяє дійти висновку, що він був і є фундаментом, основою розбудови будь-якої держави та її правової системи. Відносини власності, як можна припустити, виникли ще в сивій давнині, на ранніх етапах розвитку людського суспільства. "Забита тією або іншою особою дичина, виловлена риба, створене працею знаряддя природно розглядається як річ, що належить тому, хто її здобув або створив. Свідомість "ця річ — моя" виникає тут просто й психологічно неминуче". Як відомо, спочатку ці відносини власності охоронялись власною силою, авторитетом старійшин і звичаями родів (громад), тобто правилами (нормами) поведінки, що й були прообразом права. Держава як основне знаряддя політичної влади в суспільстві виникла саме після розпаду громади на заможних (власників) і незаможних (невласників) для підтримки відносин власності, що склалися в даному суспільстві. З розвитком держави право, головним чином, було покликане охороняти відносини власності, і, в першу чергу, власності на землю.

Право власності розуміється як найбільш повне й широке право на річ, якою власник має право розпоряджатися будь-яким чином; виключне право, оскільки воно виключає втручання усіх сторонніх осіб; абсолютне право, бо спочатку воно ніким і нічим не обмежувалося, а згодом власнику дозволено було все, що прямо не заборонялося законом.

Власність як економічна категорія характеризується привласненням індивідуумом або групою індивідуумів матеріальних благ, що створені природою або людською працею у процесі виробництва. Привласнення ж, у свою чергу, характеризується не тільки відношенням індивідуума до привласненого блага як до свого, але і відношенням всіх інших до цього блага як до чужого. Тому власність - це суспільне відношення між людьми з приводу речей, в яких одні - власники відносяться до речей як до своїх, а всі інші - невласники зобов'язані відноситися до них як до чужих і утримуватися від будь-яких посягань щодо них.

Відношення до речі як до своєї, тобто відношення присвоєння речі, означає свободу власника використовувати її виключно за власним розсудом, як для власного споживання, так і для виробничого процесу. Це одночасно означає, що власник набуває не тільки всі блага і доходи, які приносить у самостійно встановленому процесі використання річчю, але і несе тягар витрат з утримання, ремонту, сплаті всіляких податків тощо.

Право власності – основний і фундаментальний інститут цивільного права. Він представляє собою систему норм, що регулює суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження власником своїм майном. Це право власності в об'єктивному розумінні.

Право власності в суб'єктивному розумінні є самим широким за своїм змістом правом серед інших суб'єктивних прав, оскільки власник майна має можливість використовувати його на свій розсуд.

Право власності, як і інші речові права, є правом абсолютним, оскільки управненій особі (власнику) протистоїть невизначене коло зобов'язаних осіб (невласників), кожна з яких зобов'язана утримуватися від порушень прав власника. Але абсолютність прав власника зовсім не означає, що ніхто і ніколи не може обмежувати їх. Напроти, вся історія розвитку цивільного права показує, що держава в різні періоди і для різних власників встановлювала певні законодавчі обмеження в інтересах певних соціальних груп або суспільства в цілому.

Стаття 316. Поняття права власності

1. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

2. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном.

Стаття 317. Зміст права власності

1. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

2. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Перераховані у законі правомочності власника з володіння, користування та розпоряджання майном і складають зміст права власності.

Під правом володіння прийнято розуміти юридичне панування особи над річчю, фактичне і господарське володіння нею. Тут також важливо підкреслити не тільки фактичне оволодіння річчю, але і визнане законом юридичне панування власником над своєю річчю, оскільки чужою, невласною річчю фактично може володіти і особа без будь-яких на то правових підстав, наприклад, особа, що вкрала її. Але і в цьому випадку власник, фактично позбавлений володіння, юридично такою правомочності не позбавляється і може повернути річ за допомогою віндикаційного позову. З поверненням речі з чужого незаконного володіння відновлюється єдність фактичного та юридичного статусу володіння. Необхідно зауважити, що в деяких нормативних актах (в більший мірі у підзаконних, відомчих) поняття «власник» та «володілець» вживаються як тотожні, аналогічні. Але, безумовно, це зовсім інші речі.

Володіння річчю може здійснювати як сам власник, так і інші особи на підставі договору з власником або іншій правової підставі. Правомочність володіння як правове відношення в той же час є самостійним речовим інститутом, який закріплено у главі 31 ЦК і який буде розглядатися пізніше.

Володіння невласником річчю визнається законним, якщо воно засноване на якомусь правовому титулі (договорі або іншій правовій підставі) і охороняється законом нарівні з володінням власника. Володіння, засноване на договорі (утримання), виникає лише у тому випадку, якщо власником і утримувачем, якому власник передає річ у володіння (і користування), виконані при укладанні договору всі вимоги, передбачені законом. Так, володіння невласника, засноване на видачі довіреності на управління автомобілем буде законним лише тоді, коли ця довіреність буде нотаріально посвідчена. Право володіння невласника носить похідний від права власності характер, оскільки він може здійснювати його у межах, встановлених власником.

Володіння, яке не опирається на закону титульну підставу, називається незаконним. Незаконне володіння поділяється на добросовісне та недобросовісне. Добросовісним визнається таке володіння, при якому володілець не знає і не може знати про незаконність свого володіння (наприклад, набув, як потім з'ясувалося, в комісійному магазині вкрадену річ). Відповідно, недобросовісний володілець той, хто знав або повинен був знати про незаконність свого володіння.

Володіння є необхідним елементом права власності і нерозривно пов'язане з правомочністю користування, оскільки для того, щоб користуватися річчю самому, необхідно одночасно і володіти нею.

Правом користування визнається гарантована законом і визнана за власником юридична можливість здобувати з речі її корисні, господарські властивості в процесі особистого або виробничого споживання, використання, включаючи і право привласнювати продукцію, плоди і доходи, оскільки ч. 2 ст. 189 ЦК передбачає: „ Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом".

Користування засновується, як зазначалося, на правомочності володіння. Здійснювати правомочність користування власник може як самостійно, так і з допомогою інших осіб, Так, власник автомобіля, який не має права на управління, може здійснювати цю правомочність з допомогою інших осіб, що мають права водія. Але і в цьому випадку він не передає вказаній особі ні правомочності володіння, ні правомочності користування. При переданні речі у тимчасове користування власником іншій особі за договором зв'язок правомочностей володіння і користування є непорушним, і передаючи право користування за договором оренди, власник передає і право володіння. Залишаючись власником, він лише на час, визначений договором, за своєю волею передає ці повноваження.

Правомочність користування також є правовим відношенням і охороняється законом від посягань з боку третіх осіб. У той же час закон одночасно встановлює і певні межі його здійснення. Так, ч. 5 ст. 319 ЦК передбачає, що власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Під розпоряджанням слід розуміти визнану і гарантовану законом можливість власника визначати юридичну долю речі, тобто можливість або припинити право власності на неї (продати, обміняти, подарувати тощо) або тимчасово призупинити здійснення повноважень з володіння і користування (передача в оренду, для зберігання).

У деяких випадках правомочність розпоряджання здійснює не сам власник, а інші особи. Так, від імені неповнолітнього, що не досяг чотирнадцяти років, та від імені особи, яка визнана недієздатною, правочини укладає їх опікун. Але і це не означає, що малолітня і недієздатна особа позбавлені такої правомочності як розпорядження - вони тільки обмежені в здійснені розпорядження, а з досягненням повноліття або одужанням ці обмеження скасовуються. Таким чином, в подібних ситуаціях власник не позбавлений права розпорядження, а лише обмежений в можливості самостійно його здійснювати.

Стаття 318. Суб’єкти права власності

1. Суб’єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу.

2. Усі суб’єкти права власності є рівними перед законом.

Стаття ж 2 ЦК України визначає, що учасниками цивільних відносин є фізичні, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

На перший погляд може показатися, що ці статті (318 та 2) мають колізію, оскільки статтею 318 ЦК України вводиться новий суб'єкт, не передбачений статтею 2 - Український народ. Але, оскільки у статті 5 Конституції України закріплене положення про те, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, то він є суб'єктом публічного права і вписується в коло, зазначене статтею 2 ЦК України.

Законодавство України створює рівні умови здійснення права власності і його захисту для всіх власників, забезпечує стабільність всіх правовідносин власності. Тому всі суб'єкти цивільного права як власники діють на підставі єдиних норм, що регулюють відносини власності. Окремі особливості правового режиму і складу майна в залежності від того, знаходиться воно у власності фізичних або юридичних осіб чи держави встановлюються спеціальними законодавчими актами України.

Стаття 319. Здійснення права власності

1. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

При здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства.

3. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

4. Власність зобов’язує.

5. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

6. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

7. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

8. Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.

Стаття 320. Використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності

1. Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом.

2. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності.

Стаття 321. Непорушність права власності

1. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

2. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

3. Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Стаття 322. Тягар утримання майна

1. Власник зобов’язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Стаття 323. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна

1. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом.

Випадковим визнається таке знищення або пошкодження речі, яке відбулося без вини учасників цивільних відносин в силу випадкових причин (непереборної сили, простого випадку). Оскільки правило ст. 323 ЦК є диспозитивним, то сторони у договорі вправі встановити, що ризик випадкового знищення або пошкодження майна виникає у набувача, наприклад, з моменту укладання договору, а не з моменту передання речі.

Стаття 324. Право власності Українського народу

1. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.

2. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

3. Кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності Українського народу відповідно до закону.

Стаття 325. Право приватної власності

1. Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.

2. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.

3. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.

Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

Стаття 326. Право державної власності

1. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.

2. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

Стаття 327. Право комунальної власності

1. У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.

2. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.