5. Представництво

Представництвом визнається правовідношення, в якому одна сторона (представник), діючи в межах наданих їй повноважень, вчиняє правочини від імені другої сторони, яку вона представляє, внаслідок чого права та обов'язки виникають, змінюються та припиняються у сторони, яку представляють.

Тобто, сутність представництва полягає в тому, що хоча правочини й інші юридичні дії вчиняє представник, але конкретні правові наслідки, у вигляді цивільних прав та обов'язків, виникають, змінюються або припиняються у особи, яку представляють (Ст. 239 ЦК). Представник же не набуває ніяких прав і обов'язків.

Необхідність використання представництва може бути викликана як юридичними, так і фактичними причинами. До юридичних належать передбачені цивільним законодавством причини, які перешкоджають самому суб'єкту цивільних прав самостійно вчиняти юридично значущі дії. Так, наприклад, фізичні особи, визнані недієздатними, а також малолітні (за деяким виключенням) не можуть за законом вчиняти які-небудь цивільно-правові правочини, і тому за них та в їх інтересах ці правочини здійснює представник. Фактичні причини можуть бути різноманітними і пов’язаними з будь-якими життєвими обставинами, наприклад, хвороба, неможливість бути в місці укладання правочину, юридична неграмотність, відсутність бажання тощо.

Сфера застосування представництва достатньо широка. Фізичні особи вдаються до цього правового інституту, укладаючи різні договори, реалізуючи свої права (наприклад, отримуючи заробітну плату або спадщину), захищаючи свої права у суді за допомогою адвокатів тощо. Юридичні особи діють через представника при вчиненні правочинів, приймаючи або здаючи результати робіт, продукцію, захищають свої інтереси в судах тощо.

Таким чином, представництво слугує найбільш повному та ефективному використанню суб'єктами своєї цивільної правоздатності, а в деяких випадках є і єдиною можливістю реалізовувати її.

Представництво - це особливий вид цивільного правовідношення, що характеризується складною структурою. В представництві прийнято розрізняти внутрішні та зовнішні відносини. Внутрішні створюють відносини між представником і особою, яку він представляє. Підставою їх виникнення можуть бути договори та інші юридичні факти, наприклад, адміністративні акти - рішення органів опіки та піклування про призначення опікуна. В силу цих відносин представник зобов'язаний діяти від імені і в інтересах особи, яку він представляє, вчиняє правочини та інші юридичні дії з третіми особами. В силу цих же внутрішніх відносин визначається обсяг повноважень представника, в межах якого він повинен діяти у правовідносинах з третіми особами. Відносини між представником і третіми особами - це вже зовнішні відносини представництва. Суть їх полягає у юридичних контактах представника з третіми особами.

Таким чином, правовий зв'язок особи, яку представляють, і третьої особи є результатом вказаних вище двох відносин (внутрішніх та зовнішніх), тобто це той правовий результат, якого бажає досягти особа, яку представляють.

Суб'єктний склад представництва складається з особи, яку представляють, представника та третьої особи.

Особа, яку представляють - це фізична або юридична особа, від імені та в інтересах якої представник здійснює юридично значущі дії. Фізичну особу можуть представляти з моменту народження, а юридичну особу - з моменту створення у встановленому порядку.

Представник - це особа, уповноважена від імені особи, яку вона представляє, на здійснення в її інтересах юридично значущих дій. На відміну від особи, яку представляють, представником може бути не будь-який суб'єкт цивільного права. Так, фізичні особи можуть бути представниками, якщо вони мають дієздатність у повному обсязі. Як виключення, представником може бути і неповнолітня фізична особа з 16-річного віку, тобто з віку трудового повноліття.

Юридичні особи можуть виступати в якості представників як фізичних, так і юридичних осіб у випадках, коли така діяльність прямо передбачена їх статутом. Для одних юридичних осіб представництво є основним видом діяльності, а для інших допоміжним. Основним видом діяльності представництво є для адвокатури, юридичних осіб, що займаються транспортно-експедиційним обслуговуванням. Так, ст. 1 Закону України „Про адвокатуру" від 19 грудня 1992 р. зазначає, що адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. Інші ж юридичні особи (за наявності відповідного запису в статуті) можуть здійснювати представницькі функції, але в якості допоміжної діяльності. Так, у відповідності з п.2 ст. 8 Закону України "Про споживчу кооперацію": "Спілки споживчих товариств виходячи з делегованих їм прав можуть представляти і захищати інтереси споживчих товариств, їх членів та обслуговуваного населення у відповідних державних та інших органах, а також у міжнародних організаціях...".

Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє, - закріплено у ч. 1 ст. 238 ЦК. Цей припис закону означає, що представник юридичної особи не може здійснювати такий вид діяльності або вчиняти такі правочини, вчинення яких не передбачено статутом юридичної особи, яку він представляє. Щодо фізичних осіб, то незалежно від віку всі вони мають однакову правоздатність, одним з елементів якої є право на вчинення будь-яких цивільно-правових правочинів. У той же час не всі вони (це стосується малолітніх, неповнолітніх, осіб недієздатних та обмежених у дієздатності) можуть самостійно реалізувати свою правоздатність, оскільки у них бракує відповідного обсягу дієздатності, і тому виникає потреба у представництві. У цьому випадку батьки чи опікуни доповнюють недостатній обсяг дієздатності, а не правоздатності, яка с моменту народження у них є в повному обсязі.

Законодавство містить ряд обмежень, які не дозволяє деяким повнолітнім фізичним особам бути представниками. Так, не можуть бути ними виключені із колегії адвокати, судді, прокурори, слідчі (за виключенням, коли вони виступають у якості батьків, опікунів або піклувальників). Головні бухгалтери не вправі отримувати гроші за довіреністю, що видана для реалізації чеку або іншого платіжного документу.

Закон також містить і ряд обмежень в діях, які не може здійснювати представник. Так, представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом (ч. 3 ст. 238 ЦК). Не можуть представники вчиняти такі правочини, які за своїм характером повинні особисто вчинятися особою, яку вони представляють (ч. 2 ст. 238 ЦК). До них відносяться: видача довіреності; складання заповіту; договір довічного утримання тощо. Не припустимо і укладання шлюбу через представника, усиновлення тощо.

Не є представниками особи, які хоча і діють в чужих інтересах, але від власного імені (комерційні посередники, посильні, комісіонери, виконавці заповіту тощо), а також особи, уповноважені на вступ до переговорів відносно можливих у майбутньому правочинів (ч. 2 ст. 237 ЦК).

Третіми визнаються особи, з якими від імені і в інтересах особи, яку представляють, представник вчиняє юридично значущі дії. Ними можуть бути будь-які суб'єкти цивільного права, які мають правосуб'єктність, необхідну для укладання з представником відповідного правочину.

Слід відмітити, що представник, здійснюючи в межах повноважень юридично значимі дії з третіми особами в інтересах особи, яку він представляє, все ж таки проявляє власну волю. Цим представництво відрізняється від діяльності посильного, який самостійно не вчиняє ніяких правочинів, а тільки передає якісь предмети, інформацію, згоду чи відмову від укладання договору тощо від особи, яка його послала, до третіх осіб. Представництво відрізняється і від посередництва тим, що посередник лише сприяє укладанню правочину, підшукує контрагентів і веде з ними переговори. Однак сам правочин від свого власного імені укладають його учасники.

Представництво, як особливий інститут цивільного права, слід відрізняти від діяльності органів юридичної особи, який представляє собою структурну частину юридичної особи і діє на підставі статуту або положення. Дія органу юридичної особи - це дія самої юридичної особи.

Найбільша подібність представництва з діяльністю комісіонера за договором комісії, який, приймаючи річ на комісію для подальшої її реалізації, діє в інтересах особи, яка здала цю річ на комісію (комітенту). Однак комісіонер діє від власного імені, є стороною за договором, та, крім цього, переслідує майнову вигоду у вигляді комісійних, тобто діє у власному інтересі.

Сутність представництва, як було відмічено, полягає в діяльності представника в інтересах і від імені особи, яку він представляє, в межах наданих йому повноважень. Повноваження представника - це його суб'єктивні права, засновані на внутрішніх відносинах з особою, яку він представляє, і які дають йому можливість здійснювати юридично значимі дії від імені і в інтересах особи, яку він представляє, і одночасно визначають межі цієї можливості.

Представник повинен вчиняти дії в інтересах особи, яку він представляє, тільки в межах наданих йому повноважень. При відсутності у представника повноважень на вчинення конкретних дій або при перевищенні своїх повноважень вчинений ним правочин породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки тільки для самого представника. Для особи, яку він представляє, такі наслідки можуть наступити лише у разі наступного схвалення дій представника.

Стаття 241. Вчинення правочинів з перевищенням повноважень

1. Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

2. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки з моменту вчинення цього правочину.

Так, наприклад, якщо представник набув іншій товар (продукцію), який за своїми характеристиками не гірше, а може навіть і краще товару, який був обумовлений, то такі дії представника, мабуть, будуть схвалені. Навпаки, якщо дії представника не будуть схвалені, то вони аж ніяк не будуть зв'язувати особу, яку він представляє.

Закон передбачає, що представник повинен особисто здійснювати надані йому повноваження. Передоручити їх виконання іншій особі він може тільки у випадках, коли така можливість передбачена законом або договором, чи коли це викликано метою охорони інтересів особи, яку він представляє (ч. 1 ст. 240 ЦК). Передаючи свої повноваження другій особі (заміснику), представник зобов'язаний повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про замісника. Невиконання цього обов'язку покладає на представника відповідальність за дії замісника як за свої власні.

Стаття 240. Передоручення

3. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє.

Згідно ч. 3 ст. 237 ЦК представництво виникає на підставі договору, закону, акту органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених законом. У зв'язку з цим розрізняють представництво обов'язкове та добровільне.

Обов'язковим називається представництво, засноване на законі або акті органу юридичної особи.

Представництво, засноване на законі (законне представництво), виникає лише у випадках, прямо передбачених законом. Закон окреслює і круг повноважень представника. Так, ст. 242 ЦК передбачає, що батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей, а опікун - малолітньої та недієздатної особи. Обсяг повноважень батьків визначається Сімейним кодексом (СК) України, а опікунів - главою 6 ЦК. Юридичними фактами, що породжують представництво у цих випадках буде спорідненість батьків і дітей, яка посвідчена відповідним чином, або рішення органів опіки та піклування про призначення опікуна.

Представництвом, заснованим на акті органу юридичної особи вважається таке представництво, коли представник зобов'язується діяти від імені особи, яку він представляє, в силу адміністративного розпорядження останньої. В ролі особи, яку представляють, тут завжди є юридична особа, а функції представника виконують її працівники, які за родом своєї діяльності повинні представляти цю особу у відносинах з третіми особами (продавці торговельних підприємств, завідувачі складами, керівники обмінних та приймальних пунктів тощо). Адміністративним актом, що породжує відносини представництва, є наказ органу юридичної особи про призначення працівника на посаду, пов'язану із здійсненням від імені цієї особи дій з третіми особами. Цим же актом визначаються і повноваження представника.

Добровільним називається представництво, засноване на договорі між представником і особою, яку він представляє. У цьому випадку особа, яку представляють, сама визначає, хто її буде представляти, який характер, обсяг повноважень представника. Прикладом договору, який породжує представництво, є договір доручення, за яким одна сторона (повірений) зобов'язується здійснити від імені другої сторони (довірителя) і за її рахунок визначені юридичні дії.

Представництво, яке грунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю визнається письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами (ст. 244 ЦК). Іншими словами, довіреність - це документ, який містить в собі перелік повноважень представника на вчинення юридично значимих дій. Видача довіреності представляє собою ніщо інше як односторонній правочин, оскільки дії, спрямовані на встановлення відносин з представництва, визначення обсягу повноважень представника, виходять від однієї сторони - особи, яку представляють. Юридичним фактом, який слугує підставою для видачі довіреності, може бути договір або адміністративний акт, який встановлює представництво. Наприклад, наказ керівника про відрядження працівника в інше місто для укладання ним договору від імені і в інтересах юридичної особи, для чого йому видається довіреність. Довіреність у цьому випадку виконує, по меншій мірі, дві функції: по-перше, вона підтверджує той факт, що між юридичною особою, яка видала цю довіреність, і її працівником існують відносини представництва; по-друге, довіреність окреслює той круг повноважень, які може здійснювати працівник при укладанні договорів з третіми особами.

Для того, щоб довіреність визнавалася дійсною, вона, як і будь-який правочин, повинна відповідати вимогам, що пред'являються законом.

Довіреність може видаватися тільки дієздатними фізичними особами, а юридичними особами – лише на здійснення тих дій, які передбачені її статутом. Неповнолітні фізичні особи можуть видавати довіреність щодо тих дій, які входять в обсяг їх дієздатності, наприклад, з розпорядження їх авторськими правами або заробітною платою. Особи, обмежені судом у дієздатності, можуть видавати довіреності, не пов'язані із здійсненням майнових прав, а, наприклад, на представництво їх в суді.

Певні вимоги пред'являються цивільним законодавством і до форми довіреності. Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин (ст. 245 ЦК). Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, передбачених ч. 4 ст. 245 ЦК (4. Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.).

Для зручності ряду категорій фізичних осіб, ч. 3 ст. 245 ЦК перераховує випадки, коли довіреності прирівнюються до нотаріально посвідчених:

3. Довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, може бути посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем.

Довіреність військовослужбовця, а в пунктах дислокації військової частини, з’єднання, установи, військово-навчального закладу, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також довіреність робітника, службовця, члена їхніх сімей і члена сім’ї військовослужбовця може бути посвідчена командиром (начальником) цих частини, з’єднання, установи або закладу.

Довіреність особи, яка перебуває у місці позбавлення волі (слідчому ізоляторі), може бути посвідчена начальником місця позбавлення волі.

Довіреності, посвідчені зазначеними посадовими особами, прирівнюються до нотаріально посвідчених.

Стаття 246. Довіреність юридичної особи

1. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи.

За змістом і обсягом повноважень, що в них містяться, довіреності поділяються на:

Разові, що видаються на вчинення однієї юридично значущої дії (на придбання житлового будинку, на одержання заробітної плати тощо).

Спеціальні, що видаються на здійснення однорідних юридично значущих дій (довіреність на одержання стипендії на протязі року, на представництво в суді, на придбання товарно-матеріальних цінностей тощо).

Генеральні довіреності (загальні) видаються на здійснення різних юридично значущих дій на протязі певного строку. Це можуть бути довіреності на управління майном довірителя, на укладання різноманітних договорів тощо.

Строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії (ч. 1 ст. 247 ЦК). Таким чином, довіреності поділяються на строкові, з чітко визначеним строком їх дії, та безстрокові, строк діє яких не визначений.

Стаття 247. Строк довіреності

2. Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана.

3. Довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною.

У відповідності зі ст. 248 ЦК представництво за довіреністю (дія довіреності) припиняється у разі:

1. закінчення строку довіреності;

2. скасування довіреності особою, яка її видала;

3. відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;

4. припинення юридичної особи, яка видала довіреність;

5. припинення юридичної особи, якій видана довіреність;

6. смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності. У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає своє повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків;

7. смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

Як видно із наведеної норми, і особа, яка видала довіреність, і особа, на чиє ім'я видана довіреність, у будь-який час в односторонньому порядку можуть припинити дію довіреності, якщо інше не передбачено законом. Так, ч. 4 ст. 249 ЦК відмічає, що законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час.

Скасування довіреності породжує певні юридичні наслідки. Так, особа, що видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Це пояснюється тим, що особа, яка отримала довіреність, і треті особи, з якими вона вступає у правовідносини з реалізації своїх повноважень, можуть нести певні, а інколи і вельми суттєві витрати. Тому, всі права і обов'язки, і, відповідно, витрати і доходи, що виникли в результаті дій особи, якій видана довіреність, до того, як вона дізнається про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що ця довіреність скасована.

(Стаття 249. Скасування довіреності

1. Особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною.

2. Особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність.

3. Права та обов’язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.)

Обов'язок попереджати про скасування довіреності покладається також і на правонаступників особи, що видала довіреність, а у відповідних випадках - на опікунів та піклувальників.

У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов'язаний негайно повернути довіреність.

Представник, як вже відмічалося, має право у будь який час відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, але при цьому він також зобов'язаний негайно повідомити про це особу, яка видала довіреність. Він не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам. Якщо він цього не зробить, то він відповідає за збитки, завдані особі, яка видала цю довіреність.

(Стаття 250. Відмова представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю

1. Представник має право відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

2. Представник зобов’язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

3. Представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам.

4. Представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимог, встановлених частинами другою та третьою цієї статті.)