2. Робочий час та його використання

Інформація про робочий час необхідна для аналізу використання робочої сили, вивчення умов праці, розроблення та укладення колективних трудових угод.

Як основні одиниці вимірювання робочого часу у статистиці праці, як правило, використовують людино-день та людино-годину.

Облік відпрацьованого й невідпрацьованого робочого часу в людино-днях і людино-годинах дає змогу розрахувати цілу низку абсолютних і відносних показників, які дають у цілому достатньо повне уявлення про фонди часу, рівень і динаміку його використання. Система показників робочого часу охоплює такі основні їх групи:

• які характеризують календарний, табельний і максимально можливий фонди часу, а також коефіцієнти використання цих фондів;

• які відображають тривалість робочого дня і робочого періоду (місяця, кварталу, року), а також коефіцієнти використання сталої тривалості робочого дня, робочого періоду, інтегральний показник використання робочого часу;

• які характеризують структуру й динаміку фондів робочого часу.

Використання робочого часу характеризується передусім абсолютними показниками календарного фонду часу, табельного фонду часу й максимально можливого фонду робочого часу.

Для розрахунку зазначених показників робочого часу скористаємося такими даними:

За квітень місяць працівниками підприємства відпрацювали 2884 людино-дні; цілодобові простої становили 100 людино-днів; невиходи на роботу — 1516 людино-днів, зокрема у зв’язку з черговими відпустками й вихідними днями— відповідно 240 і 1200 людино-днів. Середньооблікова чисельність працівників становила 150 осіб.

Календарний фонд — кількість календарних днів, які припадають на всіх працівників підприємства, його розраховують як суму людино-днів виходів і невиходів на роботу за період, що розглядається.

Кількість людино-днів виходів на роботу дорівнює сумі відпрацьованих людино-днів плюс цілодобові простої:

2884 + 100 = 2984 (людино-днів).

Календарний фонд робочого часу:

2984 + 1516 = 4500 (людино-днів).

Табельний фонд визначають відніманням від календарного фонду робочого часу кількості людино-днів невиходів у зв’язку з вихідними днями:

2984 – 1200 = 1784 (людино-днів).

Максимально-можливий фонд дорівнює календарному фо- нду робочого часу, за винятком кількості людино-днів невиходів на роботу у зв’язку зі святковими, вихідними днями та черговими відпустками:

4500 – 1200 – 240 = 3060 (людино-днів).

На основі абсолютних показників робочого часу обчислюють відносні показники використання робочого часу, які характеризують ступінь використання того або іншого фонду часу, визначенням питомої ваги відпрацьованого часу у відповідному фонді робочого часу.

Для визначення ступеня використання робочого часу розраховують також середньофактичну тривалість робочого періоду та середню встановлену тривалість.

Середньофактична тривалість робочого періоду показує, скільки днів фактичної роботи припадає на одного середньооблікового працівника за період. Вона визначається відношенням відпрацьованих людино-днів до середньооблікової кількості працівників.

Установлена тривалість робочого періоду — це кількість робочих днів підприємства в даному періоді. Вона може бути обчислена відношенням табельного фонду часу до середньооблікової чисельності працівників.

Якщо поділити фактичну тривалість періоду на встановлену, то отримаємо коефіцієнт, який характеризує використання встановленої тривалості робочого періоду.

Для характеристики використання робочого дня визначають показники середньофактичної (повної та урочної) і середньої встановленої тривалості робочого дня.

Середньофактична тривалість робочого дня показує кількість годин фактичної роботи, які припадають у середньому на одного працівника за один день. Повна тривалість робочого дня визначається як частка від ділення відпрацьованих людино-годин, включаючи понадурочні, на кількість відпрацьованих людино-днів. Урочна тривалість робочого дня — це відношення фактично відпрацьованих людиногодин, в урочний час за зміну, до кількості відпрацьованих людино-днів.

Середня встановлена тривалість робочого дня визначається з огляду на тривалість робочого дня, установлену трудовим законодавством України. Проте вона неоднакова для всіх робітників, які зайняті в економіці. Середню встановлену тривалість робочого дня можна розрахувати на основі даних про чисельність окремих груп робітників, які мають відповідну (для кожної групи) встановлену тривалість робочого дня. З цією метою використовують середню арифметичну зважену.

Ступінь використання встановленої тривалості робочого дня визначається відношенням середньофактичної тривалості до встановленої.

У статистиці обчислюються також показник, який відображає використання робочого часу з урахуванням невиходів робітників на роботу, простоїв, тобто з урахуванням утрат робочого часу не тільки цілодобових, але й внутрішньозмінних.

Цей показник називається інтегральним показником використання робочого часу. Він характеризує використання урочного (на відміну від показника використання максимально можливого фонду в людино-днях, який відображає використання урочного та понадурочного часу) і обчислюється діленням кількості відпрацьованих в урочний час людино-годин на кількість людино-годин, які має бути відпрацьовано впродовж даного періоду, тобто на максимально можливий фонд часу в людино-годинах.

Інтегральний показник використання робочого часу можна розрахувати також множенням коефіцієнта використання робочого часу на коефіцієнт використання урочної тривалості робочого дня. Також його можна обчислити і як відношення середньої кількості годин, які відпрацював один робітник в урочний час, до максимально можливої кількості годин його роботи в періоді.

Фонд робочого часу і його використання відображаються в балансах робочого часу. Баланси робочого часу можуть бути складені в людино-днях і людино-годинах. У лівій ресурсній частині балансу відбиваються календарний, табельний і максимально можливий фонди часу. У правій частині показуються напрями фактичних втрат робочого часу за групами (причинами втрат).

З метою аналізу балансу робочого часу зазвичай користуються відносними показниками структури й динаміки. Це дає змогу зіставляти фактичні дані з нормативними, а також з аналогічними показниками, обчисленими за попередні періоди часу або розрахованими по інших підприємствах, які випускають однорідну продукцію.

Для характеристики рівномірності або нерівномірності розподілу робочої сили по змінах, визначення ступеня використання змінного режиму й робочих місць у статистичній практиці застосовуються відносні показники — коефіцієнти змінності, використання змінного режиму, безперервності та інтегральний (повний) показник завантаження робочих місць.