5. Методи встановлення норм.

Методика встановлення норм часу залежить насамперед від типу виробництва (масове, серійне, дрібносерійне, індивідуальне), рівня механізації праці робітників, а також від форми організації праці.

Для вищого рівня серійності характерні досконаліша техніка, технологія, організація виробництва і праці. Внаслідок цього затрати праці на виготовлення тих самих виробів і рівень продуктивності праці будуть різними в умовах масового, серійного та індивідуального виробництва. Розрізняють такі методи нормування: сумарний дослідно-статистичний, розрахунково-аналітичний, укрупнений, мікроелементний.

Сутність сумарного дослідно-статистичного методу полягає в установленні норми загалом на операцію без розчленування її на складові елементи. За цим методом норми визначають на основі статистичних даних про фактичні затрати часу за минулий період або порівняння якоїсь операції з аналогічними операціями. Норми, установлені таким методом, називаються дослідно-статистичними.

За розрахунково-аналітичного методу операцію попередньо розчленовують на елементи. Норму часу в цьому разі розраховують на кожний елемент операції. Цей метод нормування дає значно точніші результати, ніж сумарний дослідно-статистичний. Він є основним методом для масового, великосерійного і серійного типів виробництва, тобто для тих умов, коли одна операція повторюється багато разів.

Сутність укрупненого методу полягає у визначенні норми на основі попередньо розроблених укрупнених розрахункових величин затрат робочого часу на типові операції, деталі або види робіт. За цим методом найдоцільніше розраховувати норми на підприємствах з індивідуальним і дрібносерійним типом виробництва.

Велике значення має мікроелементний метод нормування праці (для нормування ручних і деяких машинно-ручних процесів).

За допомогою цього методу виділяють і вивчають найпростіші елементи, так звані мікроелементи, з яких складаються складні і різноманітні за своїм характером трудові операції. Ці мікроелементи визначають норми затрат часу залежно від найважливіших чинників, які впливають на їх структуру.

Тема 10. Методи нормування і способи встановлення норм праці. План

1. Роль і місце нормування праці в ринковій економіці.

2. Методи нормування праці і їх характеристика.

3. Фотографія робочого часу.

4. Хронометраж.

5. Фотохронометраж.

Список використаних джерел

Основна

1. Завіновська Г.Т. „Економіка праці”. Навчальний посібник. –К.:КНЕУ, 2000-200с.

2. Богиня Д.П., Грішнова О.А. Основи економіки праці: Навч. посібник – К.: Зання-Прес, 2002.-313с.

3. Тимош І.М. Економіка праці: Навч. посібник. – Тернопіль: Астон, 2001. – 347 с.

Додаткова

4. Махсма М.Б. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Навч. посіб. – К.: Вид-во Європ. Ун-ту, 2004. – 188с.

5. Мерзляк А.В., Михайлов Є.П. та ін. Економіка праці і соціально-трудові відносини: Навч.посіб. – К.:Центр навчальної літератури, 2005. – 240с.

1. Роль і місце нормування праці в ринковій економіці.

До функцій, які здійснює держава в умовах ринкової економіки, не належить централізований контроль над мірою праці шляхом установлення норм трудових витрат на міжгалузевому і галузевому рівнях. Уся робота з нормування праці перекладається на рівень підприємств, відповідно, її успіх цілком залежить від традицій, що сформувалися на них, ініціатив і ставлення до цієї проблеми їх керівників. Роль держави у сфері нормування обмежується в основному законодавчим регулюванням, а також тарифним нормуванням, включаючи положення кваліфікаційних довідників, переліків професій (посад), класифікаторів.

Доходи роботодавців від основної діяльності підприємств і заробітна плата найманих працівників прямо залежать від обсягу виробленої і реалізованої продукції, від її ціни і собівартості. Тому й ті, й інші зацікавлені в збільшенні кількості товарів, що постачаються на ринок, розширенні їх асортименту, підвищенні їх привабливості для споживачів як за якістю, так і за ціною. Цього можна домогтися, лише використовуючи механізм нормування праці, спрямований на підвищення результатів праці стосовно витрат, оскільки цим і визначається споконвічна функція нормування як процесу встановлення комплексно обґрунтованих витрат часу на виконання одиниці конкретної роботи.

Витрати праці й інших ресурсів прямо залежать від варіанта технології, становлячи з ним єдине ціле. У виробничій сфері це відображається у практиці розробки операційних технологій з одночасним розрахунком режимів роботи устаткування і норм часу. Тим самим процес визначення і нормування витрат часу, зайнятості устаткування і працівника становить значною мірою інженерне завдання.

На виробничих підприємствах до інженерних завдань належать:

• роботи інженерного характеру — прикладні дослідження і розробки, пов'язані зі створенням і удосконаленням продукції та технології її виробництва;

• роботи інженерно-організаційного характеру — забезпечення раціонального ходу виробничого процесу в просторі і в часі шляхом розробки планування цехів, виробничих ділянок і функціональних служб, оперативного управління їх роботою, контролю і регулювання якості продукції;

• роботи організаційно-економічного і соціального характеру, що вимагають знання виробництва і сучасного менеджменту, — побудова і зміна організаційних структур, робота з персоналом, організація і стимулювання трудової діяльності, маркетинг, матеріально-технічне постачання і збут продукції, бухгалтерський облік і фінансова діяльність.

Застосування інженерного підходу до нормування праці під час виконання робіт різного характеру в поєднанні з соціально-економічними критеріями має стати основою для погодженого рішення при визначенні необхідних витрат праці, виходячи з ефективного використання трудових і матеріальних ресурсів підприємства і дотриманні науково обґрунтованих режимів праці та відпочинку. Об'єктивною передумовою досягнення погоджених рішень є те, що роботодавець (адміністрація підприємства) і працівники (трудові колективи) прямо зацікавлені в зниженні витрат виробництва на одиницю продукції, що користується попитом, для того щоб трудові і матеріальні витрати не досягали меж, за яких підприємство стає збитковим.

Особливе значення має проблема індивідуалізації норм праці з метою більш повного використання трудового потенціалу кожного працівника, виходячи з його реальних можливостей і особистої матеріальної зацікавленості, що відповідають можливостям й інтересам підприємства. Індивідуалізація передбачає адресне встановлення норм певному працівнику відповідно до можливого рівня продуктивності його праці і за узгодженням з роботодавцем у рамках трудового договору. Пропозиції про встановлення індивідуальної норми, що передбачає збільшення обсягу робіт чи розширення функцій, можуть надходити як від працівника, так і від роботодавця. І в тому, і в іншому випадку це дозволяє реалізувати зацікавленість працівника в такому змісті і такому обсязі покладених на нього функцій і робіт, за яких забезпечується найбільш повне й ефективне використання його робочого часу з відповідною оплатою його праці. При цьому цілком зберігається роль базових нормативів, використовуваних для визначення витрат праці за окремими структурними елементами, які охоплюються нормою.

Індивідуалізація норм праці відображається у структурі витрат робочого часу працівника за рахунок як елементів, що належать до роботи, але не зумовлені виконанням основних функцій, так і регламентованих витрат часу на перерви. Потреба в додаткових витратах часу визначається диференційовано залежно від чинників, що характеризують працівника (фізичний стан, ступінь освоєння роботи), працю (категорія складності, положення працівника в процесі роботи, психологічні навантаження та ін.) і навколишнє середовище (санітарно-гігієнічні умови, кліматичні особливості, сезонність). Деякі види додаткових витрат, що не є частиною операційного циклу, але істотні для якісного виконання праці (окремі трудові функції, вимушені зупинки на початку чи наприкінці зміни, догляд за устаткуванням, інструментом і оснащенням, очищення робочого місця та ін.), включаються не в норми часу, а в денний (змінний) фонд часу.

Для учнів чи стажистів можуть бути прийняті підвищені норми часу на період навчання й освоєння роботи. Додаткові витрати часу враховуються і для досвідчених працівників, що навчають чи інструктують учня чи стажиста під час виконання спільної роботи, на яку встановлена норма часу. Аналогічно визначається додатковий час для працівників, що освоюють нову роботу чи технологію, для того, щоб не допустити через ці причини втрати заробітку.

У тих випадках, коли працівник, який виконує визначену функцію, самостійно вирішує питання, що і як повинно бути зроблено, тобто, власне кажучи, сам для себе розробляє технологію, можуть передбачатися додаткові витрати часу залежно від унікальності чи типовості рішень, від розміру партії (у дрібносерійному виробництві), її повторюваності і складності виконання.

Зв'язок між нормуванням і оплатою праці може бути забезпечений встановленням питомої заробітної плати на одну нормо-годину праці визначеного ступеня складності стосовно різних видів діяльності і категорій працівників. Тому нормо-година є єдиним вимірником обсягу роботи, а ціна нормо години — мірою оплати праці.

Отже, варто констатувати безпідставність наявних тверджень про те, що ера нормування з переходом до ринку закінчилася; воно повною мірою зберігає своє організаційне, економічне і соціальне значення там, де з боку роботодавців постійно виявляється зацікавленість у збільшенні обсягу реалізації продукції, що користується попитом, у розрахунку на одного працівника шляхом виявлення і використання резервів підвищення ефективності праці персоналу та стимулювання зростання рівня оплати відповідно до досягнутих результатів.