37. Прагматистський інструменталізм д. Дьюї.

З усіх представників прагматизму найсильніший вплив на духовне життя США здійснив Джон Дьюї (1859-1952 рр.). Він висуває свій варіант прагматизму, який називає «інструменталізмом». У центрі філософії Дьюї - людина з її практичними проблемами. В цьому, на його думку, полягає «коперниканська революція», яку здійснив у філософії прагматизм. Завдання прагматизму — найкраще допомогти людині влаштуватися у світі. Дьюї вважає, що головна проблема сучасності - встановити правдиві відношення між досягненнями науки і людськими цінностями.

Виходячи з цього, Дьюї обґрунтовує сутність свого «інструментального методу». В сучасному світі, говорить він, постійно відбуваються зміни і виникає дещо непередбачене, поряд з елементами стабільності виникають труднощі та проблеми. Людина потрапляє в серію неочікуваних ситуацій, де наш світогляд обмежено рамками умов, які склалися в даний момент і вимагають прийняття швидкого рішення. В цих умовах звички вже не спрацьовують, і, щоб вийти з цього становища, ми повинні звернутися до більш ефективного інструмента регуляції нашої поведінки. Таким інструментом є інтелект. Його роль полягає в тому, щоб невизначену, проблематичну, сумнівну ситуацію перетворити на визначену, вирішену. При цьому ідеї, теорії покликані виступити в ролі життєво необхідних інтелектуальних інструментів.

Істину інструменталізм Дьюї визначає як корисність або як працездатність ідеї. На відміну від Джемса, Дьюї згоден визнати ідею істинною лише тоді, коли вона виявилась корисною для вирішення даної специфічної проблеми, якщо здійснене на її основі перетворення ситуації закінчилося очікуваним успіхом.

Отже, істинні ті концепції, ідеї і теорії, що є результативно-вигідними, плідно працюють у життєво важливих обставинах, ведуть до досягнення прагматичних цілей. Але засоби повинні не бути суб'єктивними і свавільними, а відповідати характерові проблеми та поставленої мети; неадекватні засоби можуть створювати найкращі наміри.

Інструменталізм виключає можливість теорії як знання загального, як знання законів. У яких значеннях не трактувалося б знання в інструменталізмі Дьюї, зрозуміло, що воно завжди є знанням часткового, і процес «дослідження» щоразу повинен починатися спочатку. Оскільки результати попереднього дослідження можуть ставати інструментом майбутнього, остільки забезпечується безперервність дослідження, але не спадкоємність знання. Єдиний процес людського пізнання поділяється у Дьюї на нескінченну кількість часткових проблем з їх частковими вирішеннями та частковими відносними істинами. Основа наукового методу — це заперечення хоч би якої незалежної реальності і визнання того, що кожний об'єкт знання створюється дослідженням. Цей метод Дьюї намагається поширити на сферу суспільного життя. Він стверджує, що застосування такого методу до вирішення соціальних проблем дасть змогу досягнути гармонії між успіхами науки і моральними цінностями, навчить людей вирішувати проблеми.

38. «Лінгвістичний поворот» у філософії науки б. Рассела і л. Вітгенштейна.

Лінгвісти́чний поворот, рідше Мовна революція — термін описує ситуацію, що склалася у філософії в першій третині — середині XX ст. і позначає момент переходу від класичної філософії, що розглядала свідомість як вихідний пункт філософствування, до філософії некласичної, котра виступає з критикою метафізики свідомості і звертається до мови як альтернативи картезіанського cogito (латиною мислю). Лінгвістичний поворот, або мовна революція знайшов вираження в лінґвістичній філософії Віттґенштайна («Логіко-філософський трактат»), феноменології Гуссерля («Логічні дослідження»), фундаментальної онтології Гайдеґґера, неопозитивізмі.

Основними рисами лінгвістичного повороту є відмовлення від гносеологічної і психологічної проблематики, критика поняття суб'єкта, звертання до дослідження смислу і значення, заміна поняття істинності поняттям свідомості, прагнення розглядати мову як граничну онтологічну підставу мислення і діяльності, релятивізм й історицизм.

Перша хвиля лінгвістичного повороту припадає на 1920-ті і являє собою різноманітні спроби прояснення і реформування мови відповідно до законів логіки, що трактується як єдина структура дійсності. Гуссерль, Віттґенштайн, Гайдеґґер розглядають повсякденну мову як джерело оман і філософських проблем, як щось не справжнє, і протиставляють йому мову, впорядковану згідно з законами логіки, верифіковану згідно з фактами або мову, як мову мистецтва. Подібний підхід може бути описаний як метафізика мови, тому що він зберігає основні установки епохи Нового Часу, що з часів Декарта висувала різноманітні проекти поліпшення мови.

Друга хвиля лінгвістичного повороту припадає на 1940-1950-ті, коли на зміну проектам поліпшення мови приходять дослідження й описи різних типів мови в її повсякденному функціонуванні. Структуралізм, герменевтика, лінгвістична філософія акцентують свою увагу на контекстах і передумовах висловлювань, на об'єктивованих структурах мови поза зв'язком із суб'єктом. Ідея єдиної досконалої мови замінюється поняттями відмінності, багатозначності, історичності основ мови, описом її політичних та соціальних функцій.