75. Організаційні основи історичної науки в пер. Пол. Хх ст.

75. Баденська школа істориків-неокантіанців

Найбільш вдалою і впливовою спробою продовжити переорієнтацію

теоретичних підстав пізнання стала творчість філософів Баденської школи

неокантіанства В.Віндельбанда і Г.Ріккерта. Вони створили своєрідну альтернативу

поглядам прихильників “філософії життя”. На противагу психологізму Дільтея та

Зіммеля, неокантіанці Баденської школи виходили з положення, що тільки логічний

аналіз може привести до всебічного розуміння можливостей історичного пізнання. У

центрі уваги неокантіанців опинилась логіка історичного дослідження, а не проблема

розгортання історичного процесу як такого. Будь-який інший підхід,- твердили

неокантіанці,- позбавлений сенсу [35, 47-48].

Вільгельм Віндельбанд (1848-1915) у низці праць (“Історія філософії”,1889,

“Історія і природознавство”,1894, “Про свободу волі”,1898) сформулював провідні

ідеї неокантіанства. Він виступив з критикою позитивізму, який іґнорував специфіку

різних галузей знання; взамін запропонував нову класифікацію наук не за предметом

вивчення, а за методом. На його погляд, природничі науки встановлюють загальні

закони і тому є “номотетичними” (від грец.- закон), а соціальні — описують окремі

факти в їх історичних обставинах і є “ідіографічними” (від грец.- особливий).

Природничі науки, досягнувши видатних успіхів у пізнанні, продемонстрували

переваги мислення над сприйняттям, тоді як у гуманітарних науках спосіб

індивідувального сприйняття більш вагомо впливає на результати осмислення. Тому

слід відкинути спроби встановити якісь закони історії, а уважніше придивитися до

способу мислення дослідника.

Учень Віндельбанда Генрих Ріккерт (1863-1936) розвинув міркування свого

вчителя. Поділяючи його погляди на розмежування природничих і гуманітарних

наук, Ріккерт додавав, що наукове пізнання у перших має за мету встановлення

загальних понять, а у других — загальні поняття є лише вихідним моментом для

розуміння особливого і неповторного. Таким чином, у природничих науках

переважає генералізуючий метод, а у гуманітарних — індивідуалізуючий.

Особливість історичного пізнання полягає в тому, що воно не усереднює явища, а

виокремлює у них сутнісне з допомогою співвіднесення з певними загальними

культурними цінностями.

У працях “Науки про природу і науки про культуру” (1899), “Філософія

історії” (1899) та інших Ріккерт докладно обґрунтував положення, що історія є

“наукою про культуру”, філософія історії — наукою про логіку історичного пізнання,

а не метатеорією історії. Філософія історії не встановлює законів, а лише констатує

ціннісну (аксіологічну) орієнтацію історика. Оскільки кожний історик має свою систему цінностей, то й погляди різних істориків на одні й ті ж події різнитимуться.

Об’єднуючим чинником історичного пізнання можуть бути лише універсальні

цінності “людської долі”, встановлення яких й покладено на філософію історії. Ці

цінності поділяються на три рівні: (1) цінності форм і норм історичного пізнання

(методологічні позиції дослідника), (2) цінності самого історичного процесу

(культурний тип епохи), (3) загальноісторичні цінності (незмінні людські ідеали)

[123, 140-148].

Таким чином, неокантіантська філософія історії не “скасовувала”

раціональної теорії історичного процесу, а переносила її з природно-історичного

поля на культурно-індивідуальне, підпорядковуючи, водночас, загальнокультурному

поступові людства у напрямку реалізації ірраціональних цінностей. Не випадково

сучасники називали історичну теорію Ріккерта “трансцендентальним ідеалізмом”.

Праці філософів Баденської школи привернули увагу теоретиків історії до

логічних засад історичного пізнання, змусивши докладніше зайнятися дослідженням

розумових операцій історика. Дискусії, що виникли навколо поглядів неокантіанців,

розвели істориків і теоретиків історії по різних методологічних течіях. Під їхнім

впливом більшість дослідників, які торкалися питань теорії історії, змушені були

давати свої відповіді на поставлені проблеми ролі суб’єкта в історичному пізнанні.