75. Основні напрямки розвитку історичної науки в пер. Пол. Хх ст.

Інтелектуальний перелом на рубежі століть

Злам ХІХ-ХХ ст. ознаменувався фундаментальними науковими відкриттями,

які стали початком формування нової наукової картини світу, а разом з нею й

способів його вивчення та розуміння. Відкриття першої елементарної частинки —

електрона й встановлення залежності його маси від швидкості руху, явища

радіоактивності, створення А.Ейнштейном теорії відносності, формулювання

другого закону термодинаміки та інші наукові досягнення спричинили революцію у

природознавстві, зруйнувавши старі механістичні уявлення про неживу й живу

природу. Виявилося, що деякі властивості матерії, котрі раніше розглядалися як

абсолютні й незмінні, є лише характерними для певних її станів, а в структурованій

системі ціле не зводиться до часткового. Трохи пізніше досягнення квантової

механіки і мікробіології спричинили зміни уявлень про закон і закономірність,

причинність у природі, змусили відмовитися від функціональних зв’язків, замінивши

їх на ймовірнісно-кореляційні. А поява неевклідової геометрії і теорії множин

викликали справжнє потрясіння у математиці. Усе це призвело до утвердження

принципу відносності міри і знання.

У світлі нових відкриттів очевидною стала світоглядно-методологічна криза,

яка вимагала переоцінки позитивістських принципів еволюціонізму та натуралізму.

Виявилося, що ідея розвитку була сприйнята європейським суспільствознавством у

спрощеному вигляді (включаючи й геґелівську діалектику), як рух до якоїсь

заздалегідь усталеної мети. Критика позитивістського натуралізму і механіцизму

німецькими філософами та істориками наприкінці ХІХ ст. мала під собою серйозний

ґрунт. У прагненні “онаучнення” історії позитивізм замінив парадиґму філософії —

парадиґмою науки; філософія перетворилася у теорію науки, яка у гонитві за

об’єктивною істиною втратила “людський” вимір самого процесу пізнання.

Історична соціологія, що намагалася у своїх схемах віднайти загальний напрям і

закономірності історичного процесу, за своїм змістом виявилася антиісторичною.

Вона виходила з ідеї про прямолінійний еволюційний розвиток, в ході якого усі

народи проходять одні й ті ж стадії, за подібних умов створюють одні й ті ж

соціальні інститути. Такий підхід був до певної міри плідним, дозволяючи

виокремити головні лінії розвитку. Однак, у ньому була закладена небезпечна

однобічність: нехтування багатоманітністю соціальних форм і варіантів розвитку,

тенденція підпорядкування фактів наперед створеній схемі. На ці моменти теж

звертали увагу німецькі вчені.

Перелом у природознавстві привернув загальну увагу наукового світу до

процесу наукового пізнання, змусив піддати перевірці основні поняття і методи

науки. Позитивізм передбачав, що розвиток “позитивної” науки сам по собі розв’яже

усі соціальні і філософські проблеми. Але наприкінці ХІХ ст. філософська думка цілком виразно зауважувала зростаючу невідповідність між науково-технічним

прогресом і розвитком духовних, етичних та естетичних цінностей. Здобутки

антропології та етнографії відчутно підважували еволюціоністські схеми.

Етнографічний матеріал ясно показував, що зв’язок між матеріальним життям

суспільства і його культурою не є одназначним і механічним, що один і той же

господарський уклад може народжувати багатоманітні форми суспільної свідомості.

Критика натуралізму та еволюціонізму поступово поширилася на цілу науку

і запроваджені позитивізмом емпіричні методи. Антипозитивістські і антисцієнтичні

орієнтації, що своїм корінням сягали романтизму, ставили завдання критики науки,

визначення меж її ефективності та застосування у світлі більш загальних людських,

життєвих або етичних цінностей. Ці орієнтації загострили інтерес до співвідношення

природничих і гуманітарних наук.

Наступ проти позитивістської методології виразно проявився під час дискусії

навколо історичних праць К.Лампрехта в Німеччині (див. розд.5). Незабаром вона

захопила вчених у Італії, Франції, Анґлії, Росії, США. У центрі спорів, до яких

незабаром підключилися філософи, психологи, представники інших наук, опинилися

теоретичні питання пізнання, специфіка дослідження історичних, суспільних і

культурних явищ. Її найважливішим результатом, який мав фундаментальне і

далекосяжне значення для розвитку науки в цілому і гуманітарної зокрема, було

переміщення уваги з об’єкту вивчення (і онтологічних проблем) на суб’єкта пізнання

(і гносеологічні проблеми). Воно показало, що пізнання не є простим відображенням

і акумуляцією емпіричних і раціональних даних, а складним процесом взаємодії

об’єкта і суб’єкта, в якому дослідник також чинить поважний вплив на об’єкт, а

отримувані у ході пізнання емпіричні дані сприймаються та інтерпретуються з

великою часткою суб’єктивізму. І тоді істинність і об’єктивність здобутих знань

одержує значне нашарування суб’єктивності.

Поставлені гносеологічні (епістемологічні) питання вимагали адекватної

світоглядної відповіді. Історія опинилася у епіцентрі теоретичних пошуків, оскільки

її об’єкт і предмет мали найбільш комплексний характер серед тогочасних

гуманітарних дисциплін. Тільки вона могла дати потрібні аргументи і відповідну

фактичну базу для теоретичних побудов. На початку ХХ ст. виникло багато нових

інтерпретацій історії, кожна з яких претендувала на особливе бачення минулого.

Проте, не кожна історіософська доктрина перетворилася у методологію історії й

знайшла застосування у історичних дослідженнях — чимало їх залишилися у

вузькому вжитку теоретиків, а не фахівців-істориків. У ХХ ст. методологія історії

(теорія історії, філософія історії) перетворилася у самостійну наукову дисципліну

зі своїм об’єктом і предметом дослідження, понятійно-категоріальним апаратом.

Серед численних інтерпретацій історії у ХХ ст. можна виділити три

провідних теоретичних напрями, які вчинили помітний вплив на історіографічну

практику: (1) “нова історична наука”, яка прагнула зберегти науковий характер

історії на засадах соціологічного підходу, (2) філософія історії, що привернула увагу

до ролі метатеорії в історії, (3) “філософія історії життя”, яка поставила у центр

розгляду суб’єктивний світ людини.

Запропонована нами типологія історичних теорій має умовний характер і

ґрунтується переважно на виокремленому їх представниками об’єкті вивчення; вона

покликана полегшити орієнтацію у багатоманітності концепцій і доктрин.

Перш ніж розглянути особливості історичних теорій вказаних напрямків,

слід у загальних рисах представити зміст того перелому у інтелектуальному

розвитку, який на початку ХХ ст. вчинили представники філософського напряму

неокантіанства.

Джерела неокантіанства слід шукати у “критиці історичного розуму” —

спроб віднайти загальний зміст історії людства просвітниками і філософією історії

кінця ХVІІІ — початку ХІХ ст., — з якою виступили А.Шопенгауер, а потім

Ф.Ніцше. Наприкінці ХІХ ст. їхні ідеї розвинув професор філософії Берлінського

університету Вільгельм Дільтей (1833-1911) — автор численних праць з проблем

теорії пізнання у гуманітарних науках, а також блискучих історичних біографій

німецьких філософів, праць з історії гуманізму, Ренесансу і Реформації. Свої погляди

вчений розвинув у гострій полеміці з позитивізмом, звинувативши його

представників у спотворенні минулого шляхом його пристосування до понять і

методів природничих наук.

У головній праці “Вступ до наук про дух. Критика історичного розуму”

(1883) Дільтей радикально відокремив гуманітарні науки, як науки про дух, від

природничих. Визнаючи в цілому психофізичну природу людини, вчений доводив,

що на відміну від природознавства, яке опосередковано досліджує предметні явища,

гуманітарні науки мають справу з пізнанням духовного світу людей. Вони вивчають

не зовнішні явища, а власний досвід людини, її духовний світ. Тому головним

принципом наук про дух є безпосереднє внутрішнє переживання, в якому людина

усвідомлює своє існування у світі. Подібність психічних структур, душевного світу

різних людей відкриває можливість співчуття, співпереживання, а це, у свою чергу,

— розуміння чужого внутрішнього світу, мотивів діяльності і символів, закодованих

у культурі. Звідси важливий пізнавальний принцип Дільтея — “природу ми

пояснюємо, а духовне життя розуміємо” [57, 152].

Головна праця Дільтея була задумана як продовження робіт Канта (“Критика

чистого розуму”, “Критика практичного розуму”), але в ній було зроблено наголос на

суб’єктивному представленні дійсності, яка не піддається жодному раціональному

поясненню, є виключно “внутрішнім переживанням”, тотожнім “життю”. Зовнішній

світ природи дається людині у феноменах, в той час як соціальні явища — наслідки

свідомої діяльності інших суб’єктів — можна пізнати тільки як факти свідомості.

Щоб зрозуміти їх, слід “відчути”, “пережити”, “випробувати”. Для Дільтея історія є

однією з наук про дух, і тому має справу виключно з індивідуальним, особливим,

неповторним. Історія не знає законів і узагальнень, вона близька до мистецтва, поезії,

а серед наук — до описової психології.

Дільтеївська теорія розуміння, перемістивши об’єкт пізнання у

індивідуальну свідомість, зробила неправомірним існування філософії історії або

соціології, котрі претендували на узагальнення історичного процесу як цілості.

Вчений твердив, що абстрагувати загальне від особливого й одиничного неможливо без руйнування живої тканини історичної реальності. Тому філософія історії, на його

думку, протягом усього розвитку зберігає сліди свого релігійного походження.

Пафос Дільтея полягав в утвердженні суб’єктивності історичного й

соціального життя, яке не піддається достатньому розумінню і поясненню через

об’єктивні наслідки минулої людської діяльності. Щоб пізнати, потрібно зрозуміти

(“відчути”) специфіку культурно-історичних типів кожної епохи і народу. Згідно

Дільтея, усі творіння духу нескінченно трансформуються, сама людина та її ідеї у

кожній конкретній епосі утворюють цілком індивідуальні і неповторні ансамблі.

Кожне історичне явище набуває значення і сенсу тільки тоді, коли воно стає

ціннісним з точки зору суб’єкта дії і суб’єкта пізнання (в минулому й у

теперішньому).

Проте, Дільтей не був релятивістом, визнавав можливість пізнання

соціального життя, підкреслював нагальну потребу дослідження й розуміння змінних

культурно-історичних типів з допомогою “психологічного вживання” у доступні

знаково-символічні вирази “чужого буття” (зовнішні прояви людської діяльності).

Фактично його теорія і метод вимагали розшифрування, інтерпретації, тлумачення

історичних джерел (тому він вважається одним з попередників філософської

герменевтики — про неї далі).

Розумовий світ історії у творах Дільтея повстав ірраціональною стихією

“життя”, а вся система поглядів філософа вилилася у “філософію життя”. Вона

вчинила вплив на весь дальший розвиток філософсько-теоретичної думки у ХХ ст.

Дільтей став засновником “критичної філософії історії”, підніс історичне мислення

на якісно новий рівень, змусивши звернути погляд на роль свідомості суб’єкта у

процесі пізнання, запровадив суб’єкта як повноправну складову частину

пізнавальних зусиль. Після нього вчені різних країн намагалися тою чи іншою мірою

“вписати” суб’єкта у наукове пізнання в цілому й історичне зокрема.

Близькими до поглядів Дільтея були роздуми над історією іншого

німецького філософа і соціолога Ґеорга Зіммеля (1858-1918). У праці “Проблеми

філософії історії” (1892) він, концентруючись на питаннях пізнання, представив

історію — наукою “прикладної психології”. Підкреслював, що ідеї й почуття

особистостей складають дійсну причину історії. Вчений пропонував віднести історію

до “моральних наук”, заснованих на психології. Вона,- писав він,- “є ніщо інше, як

історія психічних явищ, а усі зовнішні явища, котрі вона відбиває, ніщо інше, як

мости між нашими імпульсами і вольовими актами з одного боку, і чуттєвими

рефлексами, з іншого” [51, 40]. Завдання дослідника полягає у встановленні правил,

за якими на підставі “зовнішніх документів” можна було б робити заключення про

“внутрішні” психічні явища.

Погляди Зіммеля склалися під впливом психологічної соціології кінця ХІХ

ст., яка спиралася на швидкий поступ наукової психології. Зокрема, певного

поширення набула окрема галузь психологічної науки — “психологія народів”. Її

представники (й вчителі Зіммеля) Моріц Лацарус (1824-1903) і Гейман Штейнталь

(1823-1899) синтезували дані мовознавства, етнографії і психології. Вони

постулювали виникнення у кожного народу своєрідного “народного духу”, який є наслідком спільності походження, географічного середовища і проживання. Цей

“народний дух” вони розуміли передусім як психічну подібність індивідів, що

розкривається через вивчення мови, моралі і культури. Згодом, засновник

експериментальної психології Вільгельм Вундт (1832-1920) у численних творах

(зокрема 10-томній “Психології народів”) намагався довести виникнення “народного

духу” з індивідуальної психології. Доктрина “психології народів” вчинила помітний

вплив на методологічні погляди істориків, передусім поневолених народів

Центрально-Східної Європи.