95. Еволюція від соціологічної до антропологічної історії. Третє покоління школи “Анналів”

Пізнавальні принципи “нової наукової історії” викликали обґрунтовану

критику не тільки істориків-традиціоналістів, але й тих, хто був невдоволений

зникненням “людських вимірів” дослідження минулого, недооцінкою свідомісних

аспектів історичних діянь. Від середини 80-х років у середовищі французької Школи

“Аннали” розгорнулися дискусії щодо методологічних засад історичного пізнання, пролунали критичні голоси про відхід від теоретичних засад засновників напряму,

необґрунтоване захоплення структурними соціологічними дослідженнями,

кліометрикою. 1990 р. в друкованому органі Школи — “Анналах” з’явилася

програмна стаття “Продовжуємо наш пошук”, яка визначила риси нової

методологічної орієнтації істориків.

Корені нових підходів слід шукати ще у 50-60-х роках, коли група

французьких істориків віддала перевагу дослідженню культурних процесів

європейського середньовіччя, беручи за зразки праці Л.Февра, Й.Гойзінги, Н.Еліаса.

Не без значення були впливи психоаналізу й структурної антропології (про неї

нижче). Ще 1961 р. Ж.Дюбі у статті в енциклопедичному виданні “Історія та її

методи” вказав на перспективність дослідження історії ментальностей. Але від того

часу ця галузь історії розвивалася у тіні “нової наукової історії”, здобуваючи

прихильників поза Францією (П.Берк у Великобританії, А.Гуревич у СРСР) [191,

127-138].

Сучасні теоретики Школи Ж.Дюбі, Е.Ле Руа Ладюрі, Р.Мандру, Ж.Ле Гофф,

К.Ґінзбург та інші виступили за збереження цілісного уявлення про суспільну

еволюцію, використання міждисциплінарних підходів. Але у нових умовах головний

акцент було перенесено з цивілізаційного бачення суспільства на менталітет —

суспільну свідомість (слід зазначити, що стосовно менталітету і ментальності не

виробилося чіткого визначення, підкреслюється їхній “пливкий” зміст, який можна

звести до духовного та інтелектуального життя, певних психологічних типів і

стереотипів). На думку теоретиків Школи у ментальності знаходить найповніше

відображення уся різноманітність взаємин людського життя.

Змін зазнав також об’єкт вивчення у історії: замість соціальних структур на

перший план вийшла індивідуальна і колективна свідомість. Для її визначення

застосовано ментальність, як віддзеркалення культурного стану особистості, групи,

нації. Через дослідження ментальності передбачалося змалювати конкретну людину

у реальному історичному соціумі, показати суспільство, як організацію “живих”,

“чуттєвих” людей. Таку історію називають “соціальною історією культури”, маючи

на увазі передусім її антропологічні (внутрішньолюдські) виміри. Не випадково у

літературі за цим підходом закріпилася назва антропологічної (або

“антропологізуючої”) історії [123 7-20].

Антропологічна історія виникла під певним впливом антропологічного

структуралізму і “нарративізму” (про них далі), постмодерністських тенденцій у

історичній епістемології. Проте, вона зберегла традиційний погляд на минуле, як на

реальне буття, яке вимагає кожен раз нових способів вивчення і розуміння. Історики

Школи використовують ментальність з метою глибшого проникнення у життя

минулих епох, з’ясування становища і “почування” людини в них. Вони намагаються

поглянути на минуле через свідомість учасників історичних подій. Перелік тем

історії ментальностей дуже широкий: ставлення членів суспільства до праці,

власності. багатства, бідності, розуміння законів і звичаїв, сприйняття образу природи, часу, простору, ставлення до смерті, народження тощо. У підсумку, це дає можливість нав’язати діалог з людьми минулого, їхніми очима побачити історичну

дійсність.

Наслідком зміщення об’єкту дослідження від “зовнішніх” проявів людської

діяльності на “внутрішні” (свідомість) було відсунення проблеми історичного

синтезу на другий план (але не повне зникнення). Погляди дослідників у даний час

зосереджені на вивченні, передусім, особливих свідомісних проявів окремих осіб і

груп. У зв’язку з цим, виникла проблема співвідношення індивідуальної і

колективної свідомості (ментальності) або впливу другої на першу. Деякі теоретики

Школи (А.Буро, Р.Шартьє) дотримуються думки, що нинішня історія повинна дати

відповідь на питання переломлення ментальних типів у індивідуальній ментальності.

Поки що вони схильні надавати перевагу індивідуальній ментальності, пошукам її

ірраціональних, алогічних проявів. Прикладом тут можуть послужити праці

К.Ґінзбурга, який встановив тісний зв’язок містичного і реального у проповідях

відомого теолога і церковного діяча ХV ст. Ніколи Кузанського, подав зразок

виявлення підсвідомих мотивів творчості видатної особи.

У такому дослідженні зростає активна і конструктивна роль історика, його

спроможність провадити “діалог” з джерелом, задавати щораз нові питання і

отримувати відповіді, здобуваючи з нього “приховану” інформацію. Від такого

дослідника вимагається високий рівень ерудиції, орієнтація у багатьох науках та їх

методах і, як підкреслюють теоретики Школи, власний екзистенціальний досвід.

Особистість історика, таким чином, накладає великий відбиток на його історичний

твір, який має значну частку індивідуального бачення, часом недосяжного і

незрозумілого читачеві.

Історики Школи нині все більше схиляються до постмодерністських

поглядів стосовно великої частки суб’єктивності у працях дослідників минулого,

котрі більшою мірою реконструюють історичні події відповідно до власного

життєвого досвіду та інтелектуального рівня. Тому й “історична правда” насправді є

“метафоричною правдою” або здатністю даної історіографічної формації дати

задовільні відповіді на поставлені історичною наукою питання. Метафорою

антропологічної історії є Людина — творець і носій культури.