94. Ф.Бродель. Ідея глобальної (тотальної) історії

Після смерті Л.Февра у 1956 р. естафета “анналістів” перейшла до т.зв.

“другого покоління” Школи, творчість якого найповніше представлена у працях

визнаного її глави Фернана Броделя. Він спочатку очолив VІ-ту секцію Практичної

Школи Вищих Досліджень у Парижі (після Февра), а потім став на чолі створеної

1963 р. з допомогою уряду і Фонду Форда науково-дослідної установи — Палацу

Наук про Людину. Бродель продовжив постульовану засновниками Школи ідею

створення інтеґральної історії Людини, і з цією метою дав приклад конструювання

такої концепції історії, яка увійшла у літературу під назвою “глобальної” (іноді —

“тотальної”) історії. Вона вважається одним з видатних досягнень сучасної

історіографії, заснованої на баченні загальної картини світу.

1948 р. вийшла друком докторська дисертація Броделя “Середземне море і

світ Середземномор’я у епоху Філіпа ІІ”, над якою автор працював 15 років. Поряд з

конкретним аналізом у книзі знайшли висвітлення й теоретичні питання. При

побудові загального підходу до історії і суспільства Бродель спирався на досягнення

багатьох сучасних наук, але, в першу чергу, соціології, антропології, географії,

психології. Французькому вченому властиве холістичне розуміння суспільно-

історичного розвитку. На відміну від соціологів, цю цілісність він бачить не у

соціальній спільності, а у людині. Людина є центром і змістом всього історичного і

соціального розвитку. Вона є творцем і продуктом дійсності, в якій живе. Остання

предствляє собою соціальну систему, в межах якої складаються економічні,

політичні, культурні, релігійні та інші стосунки між людьми, що характеризуються

різними рівнями (регіональними, державними, етнічними, груповими тощо). Така

система є “глобальною”, тобто її слід розглядати лише комплексно, оскільки людина

є “невільником” природно-соціального оточення — клімату, природи, устрою,

традицій, культури і обмежена у своїй діяльності обставинами свого життя,

“глобальною” системою.

Розвиток і зміни цієї “глобальної” системи, яку Бродель називає

“цивілізацією”, відбуваються повільно і автодинамічно, але не телеологічно! Система

змінюється внаслідок матеріально-духовної діяльності людей, яка здійснюється на

свідомих засадах “можливого-неможливого”, що детерміновані станом даної

“глобальної” системи. Стан системи визначається різними (а не одним чи двома)

чинниками, серед яких географічні, біологічні, економічні, технологічні, ментальні.

З метою виявлення динаміки історичного розвитку Бродель створив

спеціальну теорію “історичного часу”. Вирізняв “час великої тривалості”, в якому

розгортається історія цивілізацій, стосунки людей з природним середовищем —

зміни тут малопомітні і тривалі. “Час середньої тривалості” властивий для

економічних циклів, а “час короткої тривалості” — політичних подій. Змінність

суспільної системи піддається описові з допомогою відповідних закономірностей —

соціологічних, політологічних та інших, які мають ймовірнісний, статистичний

характер (і тому до них можна застосовувати математичні методи). При цьому

Бродель робив наголос на специфіці історичної науки в цілому і “глобальної історії”

зокрема. “Глобальність” передбачає відновлення минулої дійсності, в якій

перебувала людина, у всій її можливій повноті, різноплановості і багатоманітності.

Координати цієї дійсності задані часом і простором, в якому жили і діяли люди.

“Глобальне суспільство” у Броделя і є “цивілізацією”, вінцем його історичної

теорії. Цивілізація є слоїстою, багатоступеневою, ешелонованою вглиб структурою,

яка є, водночас, опорою і перешкодою історичного руху. Найбільш тривкі елементи

структури цивілізації — культурні (мова, релігія, техніка, спосіб харчування і т. д.).

Зміни цивілізаційного плану, як зазначалося вище, є дуже повільними і викликаються

“розривом” у структурі (християнство, застосування парової машини тощо).

Такий погляд на суспільство і місце людини в ній постулював методологію

розгляду минулого. Бродель, в сутності, зводить дослідження до двох теоретичних

понять — “системи” і “моделі”, у рамках яких слід шукати місце кожного

конкретного прояву людської активності. До цього вчений додавав обов’язковий

елемент і метод вивчення — “синхронізацію” (намагання синхронно прослідковувати

зміни тих чи інших сторін діяльності людей або соціальних структур) [133, 65-77].

Застосування методології “глобальної історії” виявилося не простим явищем,

дуже працехлонним та обтяжливим з фактологічної точки зору. Бродель дав декілька

зразків такої історії. Серед них окреме місце посіла 3-томна “Матеріальна цивілізація

і капіталізм”, яку автор писав 20 років, і в якій намагався подати синхронний опис

всесвітньої історії у ХV-ХVІІІ ст. Історик прийшов до висновку, що зворотним

моментом формування новочасного капіталізму послужило прагнення людей до

створення з допомогою речей зручностей у повсякденному житті; це прагнення

змінило світ наприкінці ХVІІІ ст., давши поштовх розвиткові капіталізму. Дослідник

подав докладний опис соціально-економічних взаємин, включаючи господарство,

торгівлю, транспорт, побут, моду тощо різних країн та народів, зауваживши чимало

спільних рис. Не випадково другий том праці він назвав “Ігри обміну”, підкресливши

“речевий” характер формування капіталістичних суспільних відносин. Нарешті,

завершує роботу (3-й том) картина культурно-політичних взаємин, котрі виникли на

підставі економічного життя і спричинили повільні структурні перетворення, які

підготували промислову революцію і перехід до сучасного типу виробництва. Власне

у культурі і суспільній свідомості, на думку вченого, проявилися ті особливості

формування “матеріальної цивілізації”, яку називали також капіталізмом. Тим самим,

Бродель підкреслює не стільки економічний (“капіталізм”), скільки більш широкий

суспільний (“цивілізаційний”) принцип бачення соціуму, в якому суспільна

свідомість посідає рівнозначне, а часом й провідне значення стосовно господарства.

За часів Броделя Школа “Аннали” досягла значних впливів у європейській

історіографії. Дослідників приваблювали синтезуючі тенденції методології

“анналістів”, яка давала можливість більш “об’ємного” погляду на суспільство,

позбавленого соціологічного схематизму з його переважною увагою до масових

“позалюдських” явищ (стосунків). У працях послідовників Школи більш відчутним

був “людський” вимір історії. У 50-х роках зусиллями вчених Школи була

опублікована 7-томна “Загальна історія цивілізацій” (за ред. М.Крузе), яка послужила підставою для підготовки шкільних підручників з історії. Цивілізаційна термінологія

увійшла у широкий вжиток. Синтезуючого погляду на історію дотримувалися

численні французькі історики, серед яких Е.Лабрусс, П.Губер, П.Шоню, “ранній”

Е.Ле Руа Ладюрі та ін.

Проте, цивілізаційна історія усе ж розглядала історію у соціологізованих

термінах, які надавали перевагу масовим явищам і їх відображенню у свідомості.

Націленість на людину у її суспільних проявах давала, у підсумку, “збірну”,

“колективну” людину, яка значно відрізнялась від окремої особистості. Це був якби

погляд “збоку”, в той час, як світову філософію і науку все більше приваблював

внутрішній світ окремої особистості.

Представники Школи друкували багато дослідницьких праць, на сторінках

своїх часописів і збірників надавали можливість висловлювати думки прихильникам

інших наукових шкіл. Поряд із схвальними відгуками, лунали й критичні міркування,

які торкалися труднощів “охоплення” усього комплексу питань “цивілізації”.

Здебільшого історики обмежувалися вивченням окремих сторін суспільного розвитку

— соціально-економічних або культурно-духовних. Поступово центр ваги

переміщувався у сферу соціальної психології, який змушував концентрувати увагу на

відбитті суспільних явищ у свідомості окремої людини. Спори 60-70-х років навколо

дальшої долі синтезуючої історії на Заході поділили дослідників на три великих

табори (течій і напрямків було значно більше): (1) прихильників дальшої сцієнтизації

історії і перетворення її в строгу науку за зразком природничих, (2) дослідників, які

прагнули наблизити історію до окремої людини і наполягали на “особливому”

статусі історії серед інших наук, (3) прибічників “індивідуалізації” історії та її

зближення з літературою і мистецтвом. Далі ми послідовно розглянемо їхні

теоретичні міркування.