90. Неопозитивістська течія в сучасній історіографії (к.Поппер, к.Фішер)

На розвиток теоретичної історії у першій половині ХХ ст. поважний вплив

вчинило виникнення нового напрямку досліджень — філософії науки або аналітичної

філософії, яка спробувала узагальнити способи отримання наукових знань,

передусім, у природничих науках. Цей напрям виник завдяки зусиллям

представників позитивістських філософських шкіл у Австрії, Німеччині,

Великобританії та інших країнах. Вони поставили проблему реконструкції процесу

одержання знань в науці, їхні зусилля були спрямовані в першу чергу на аналіз

логічних і лінгвістичних підстав наукової творчості. Вислідом досліджень була поява

неопозитивізму або логічного позитивізму, який продовжував сцієнтичні принципи

науки, відкидав метафізичні онтологічні проблеми, як спекулятивні. У формуванні

аналітичної філософії поважну роль відіграли анґлійські вчені і філософи Д.Мур,

Б.Рассел, Л.Вітґенштейн, К.Поппер, К.Г.Гемпель та ін.

У трактовці неопозитивізму наука представляє собою систему

висловлювань, яка утворює два відмінних рівні: (1) базисні висловлювання, які

фіксують чуттєве сприйняття, (2) теоретичні судження, які формуються раціонально

і відбивають ідеальні риси явищ, котрі не дано у чуттєвому досвіді. Теоретичні

знання — це модельні, гіпотетичні знання, результат прийняття або неприйняття їх

вченими, іншими словами, конвенціональні знання. Підставою для їх оцінки може

бути тільки логіка, яка дозволяє порівнювати теоретичні моделі з емпіричними

даними (на базі спільності понятійно-категоріального судження) і робити

заключення про достатність або недостатність даної моделі для опису емпіричного

матеріалу. Слабкістю неопозитивізму, яку незабаром зауважили, був необґрунтований розрив між емпіричним і теоретичним рівнями пізнання. Проте, в

цілому логічно-лінгвістичний аналіз наукового пізнання спричинив більш докладне

вивчення проблем логіки і мови науки.

Основи аналітичної філософії історії були закладені у книзі Моріса

Мандельбаума “Проблема історичного знання” (1938). Цей автор розвивав думку, що

історіографія займається описом емпіричних фактів, а зв’язок між ними допомагають

встановлювати конкретні науки — соціологія, економіка тощо. Історичний процес не

дає підстави для виведення єдиної теорії історичного розвитку, оскільки історичне

знання завжди формується як поєднання поглядів історика певної епохи з поглядами

людей минулих епох, які є змінними. Немає аргументів, щоб стверджувати будь-яку

сталість і постійність у способах оцінки минулого.

Неопозитивізм заперечував будь-яку можливість побудови загальних

історичних теорій, котрі б намагалися знайти єдину ідею “розгортання” історії і на

цій підставі прогнозувати майбутнє. Неопозитивісти рішуче заперечували проти

“історицизму” — спроб будування метафізичних теорій історичного розвитку. Як

термін “історицизм”, так і підстави аналітичної філософії історії були розроблені

австро-анґлійським філософом Карлом Поппером (1902-1996) у 30-х роках і відбиті

у його широко знаних працях “Відкрите суспільство та його вороги” (1943) і

“Злиденність історицизму” (1945). Авторові присвячувала ідея віднайдення коренів

численних суспільних “потрясінь”, через які пройшло людство від давнини до

сучасності, від “закритого” суспільства поклоніння табу і міфам — до “відкритого”

суспільства, яке звільняється від обмежень окремої людської індивідуальності. У

зв’язку із цим, вчений надавав першочергової ваги методології суспільних наук, яка

покликана розірвати з міфами і теоріями, що спираються на ідею залежності людини

від будь-якої історичної необхідності. Свою критику вчений спрямував на

“метафізичні філософії історії”, серед яких бачив марксизм, геґельянство, всі

різновиди філософської історії.

Поппер виходить з того, що усі “історицистські” теорії історії мають на меті

подати історичний прогноз на майбутнє і тому намагаються “відкрити” закони,

ритми, тенденції, що визначають еволюцію історії. Вони розглядають минуле з

позицій “холізму” (цілісності) і “ессенціалізму” (пошуку сутнісних, впливових

чинників). Натомість, вчений пропонує розглядати історію з точки зору переходу від

“закритого” суспільства, яке нівелює людську свободу і творчі зусилля, до

“відкритого” суспільства, котре відкриває простір для творчості особистості. Цей

перехід триває від часів античності до сучасності і супроводжується постійними

намаганнями з допомогою створення “історицистських” теорій звести людство на

манівці “закритого” (читай — тоталітарного) суспільства, яке обмежує індивідуальну

свободу “законами суспільної необхідності”. Усі ці “оракульські” доктрини несумісні

з науковим поясненням історії.

Заперечуючи “історицизм”, який спирається на холізм й ессенціалізм,

Поппер запроваджує до аналізу історичних знань методологічний номіналізм —

відповідність будь-яких теоретичних конструкцій індивідуальним емпіричним

явищам. Повторюючи М.Вебера, він не знаходить емпіричного підтвердження багатьом поняттям, котрі використовуються філософами (наприклад, капіталізм,

комунізм, клас, справедливість і т.д.). Такі поняття не відбивають реальних процесів

суспільного життя і розвитку, вони є плодом умоглядних конструкцій, які не мають

жодного відношення до дійсності. Тим більш небезпечними стають тенденції

нав’язати людству у ХХ ст., яке стало свідком величезних людських катастроф і

експериментів, міфологізовані конструкції історії, котрі служать лише

обгрунтуванням непомірних політичних амбіцій їхніх творців. Нині, коли людству

загрожують численні глобальні небезпеки, час тверезо поставитися до минулого,

очистити його від довільних історіософських побудов.

Номіналізм Поппера не забороняє узагальнення історичного матеріалу, який

є цілком логічним при будь-якому описові фактів. Історик змушений застосовувати

певну теорію. Але ці теорії є дуже різноманітні і вихоплюють лише окремі сторони

явища, вони неспроможні узагальнити усі прояви людського життя у комплексі. Та й

сама людська діяльность не може бути повністю відбита у фактах джерел. Тому

історичні теорії можуть бути лише “загальними інтерпретаціями”, кожна з яких

відбиває певну точку зору, зумовлену світоглядною позицією дослідника. Не можна

забувати, що усяка інтерпретація не є остаточною і всеоохоплюючою, а кожне нове

покоління має право на створення власних інтерпретацій. І тут досліднику слід

завжди пам’ятати про небезпеку відходу від номіналізму і скочування до

спекулятивної метафізики, яка заводить у глухий кут “історицизму”.

Поппер відкидає думку про те, що наука здатна відкрити загальні закони

руху суспільства; її завдання полягає у констатації статичних закономірностей,

властивих суспільству даної епохи, які у інших обставинах вже не діють або діють

іншим чином. Тому історія, як така, позбавлена сенсу, заключає вчений, сенс їй

можуть надавати тільки люди. Важливо, щоб встановлювані мета і сенс відповідали

реальностям.

Поппер заперечував існування універсальної історії людства. “Конкретною

історією людства, якби така існувала,- писав вчений,- мусила б бути історія всіх

людей. Вона мусила б бути історією всіх людських надій, всієї боротьби і страждань,

Адже жодна людина не значніша за іншу. Зрозуміло, що цю конкретну історію

неможливо написати” [114, 2 293-294].

Методологічні позиції Поппера зазнали змін. У пізніх роботах 60-70-х років

він визнав існування поряд з фізичним і свідомісним світом царини об’єктивного

духу — ідей, які еволюціонують в часі. Це змушує його поєднати гносеологічну

позицію критики “історицизму” з концепцією визначальної ролі науки й духовної

культури в житті суспільства. Але вчений намагається уникнути поєднання духу і

суспільства, переносячі центр ваги на особисту свідомість, яка вихоплює із

загального потоку свідомості лише окремі фрагменти.

Назагал Поппер “розвів” філософію і історію, привернув увагу дослідників

до проблем логіки історичного пізнання, зокрема, ініціював плідні дискусії західних

теоретиків навколо питань історичного пояснення.

Якщо Поппер сформулював номіналістські принципи історичного

дослідження, то неопозитивіст і логік К.Г.Гемпель створив дедуктивну модель історичного пояснення, яка отримала назву “теорії охоплюючого закону” (праці

“Функції загальних законів в історичному дослідженні”, 1942, “Пояснення в

природничих науках та історії”, 1942). Гемпель запропонував, щоб “загальний

закон”, під яким він розумів теоретичне судження, співставлявся з емпіричним

матеріалом. Таким законом служать для історика теорії інших наук — соціології,

психології, економії тощо. Історик узагальнює факти з допомогою наукової гіпотези,

в ролі якої виступає подібна теорія (закон). Проте, слід пам’ятати, що історичний

матеріал містить значну частку свідомісного, психологічного і тому не піддається

повному поясненню з допомогою закону. Гемпель навіть запровадив замість поняття

“закон” інше — “пояснювальний зарис”.

Пропозиції Гемпеля повертали історію до числа наук, проте наук “другого

гатунку”. Історичні пояснення “через закон” не давали адекватного і повного

пояснення фактичного матеріалу, а виявляли можливі (ймовірнісні) його

інтерпретації, котрі завжди залишали можливість іншого тлумачення.

Сцієнтичні традиції у аналітичній філософії історії продовжили й розвинули

інші анґло-американські дослідники. Так, П.Гардінер (“Природа історичного

пояснення”, 1952) підкреслив нечіткість пояснення через закон в історії і

неможливість віднесення історії до числа традиційних наук. В.Волш у праці “Вступ

до філософії історії” (1951) замість “теорії охоплюючого закону” Гемпеля

запропонував “теорію колліґації” — підбору історичних фактів під спільні

теоретичні судження, які дозволяють задовільно їх пояснити. Подібну логічну

конструкцію висунув В.Дрей (“Закони і пояснення в історії”, 1957), який замість

пояснення через закон запропонував “модель раціонального пояснення”, згідно якого

завданням історика є встановити причинно-наслідкову послідовність подій, в якій

розкриється їхній зміст.

Дискусія з проблеми історичного пояснення привернула увагу вчених

багатьох країн. У ній висловлювалися різноманітні, часом протилежні думки, було

знайдено більше число історичних пояснень, зроблено цікаві спостереження щодо

інших розумових операцій історика у процесі отримання історичних знань.

Поступово погляди аналітиків перемістилися з пояснення на історичний опис —

наррацію. Виникли нові методологічні проблеми, які розв’язувалися вже на іншому

теоретичному рівні, започаткувавши нові методологічні напрямки.

Аналітична філософія історії відволікла увагу теоретиків від інших

методологічних проблем історичного пізнання і тому зустріла “тихий” опір фахових

дослідників минулого, котрі переважно продовжували опрацьовувати традиційну

тематику, спираючися на позитивістські теоретичні засади. Значно більший вплив на

історіографію мали методологічні праці Школи “Анналів”, марксистів.