16. Колективні угоди та колективні договори як джерела трудового права

З прийняттям Закону "Про колективні договори і угоди" важливе місце серед джерел трудового права здобули генеральна, галузеві та регіональні угоди, які укладаються між профспілками (їх об'єднаннями), що представляють інтереси найманих працівників, і власниками або їх представниками. Угодами на відповідному рівні (державному, регіональному, галузевому) регулюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічної

політики щодо зайнятості, гарантій оплати праці, розміру прожиткового мінімуму, режиму роботи і відпочинку, умов охорони праці тощо. Після їх підписання сторонами і реєстрації галузевих та регіональних угод в Міністерстві праці та соціальної політики України вони набувають нормативного характеру і є обов'язковими до виконання для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали.

17. Локал нормативно-правові акти як джерела трудового права

Останню сходинку в переліку джерел трудового права займають локальні правові акти. Це - акти, які приймаються безпосередньо на підприємствах. Локальні норми належать до так званого делегованого законодавства у його попередньо санкціонованому варіанті. Це означає, що держава наперед санкціонує правомірність встановлення прав і обов'язків певними недержавними структурами у визначених законом випадках. Суб'єктами локальної нормотворчості можуть бути роботодавець і профком при встановленні режиму робочого часу або ж наймані працівники і роботодавець при укладенні колективного договору. Локальні акти можуть прийматися роботодавцем і самостійно (видання посадових інструкцій).

Дія локально-правових актів в часі може обмежуватись певним терміном, або ж вони можуть вважатися чинними до їх скасування чи зміни в установленому порядку. Найбільш поширеними актами локального характеру на під­приємствах є: колективний договір, правила внутрішнього трудового розпорядку, положення про преміювання, посадові інструкції, інструкції з охорони праці, графіки відпусток тощо. Локально-правові акти можуть прийматися в розвиток цент­ралізованого законодавства, тобто для конкретизації окремих норм, що своїм характером потребують прив'язки до місцевих умов того чи іншого підприємства.

Розд II соціальне партнерство. Колективні договори і угоди

18. Поняття та види соціального партнерства

Соц партнерство є системою відносин між роботодав­цями, їх організаціями і об'єднаннями і найманими працівниками, профспілковими організаціями і їх об'єднаннями й органами викона влади, що скл у процесі співробітництва, пошуку компромісів і підготовки ними узгоджених рішень з питань соц-трудових відносин. Соц партнерство розглядають також як складову предмета трудового права і принцип трудового права, на основі якого здійснюється колективно-договірне регулювання. Соц партнерство спрямоване на: забезпечення соц миру в суспільстві, зменшення гостроти соц конфліктів, сприяння погодженню інтересів роботодавців і найманих працівників; забезпечення активної ролі держави у переговорному процесі з питань встановлення умов праці, забезпечення взаємної зацікавленості найманих працівників і роботодавців у поліпшенні ек становища і сприяння взаєморозумінню між ними. Виділяють 2 основних види соц партнерства - біпартизм і трипартизм. У тих країнах, де роль держави в регулюванні трудових відносин порівняно невелика, практикується двостороннє співробітництво соц партнерів (біпартизм). Колективні переговори ведуться між ро­ботодавцями і організаціями найманих працівників, держава в такі переговори майже не втручається, хоча може виступати арбітром або посередником при виникненні соц кон­фліктів. При трипартизмі крім об'єднань роботодав­ців і організацій найманих працівників, активну роль відіграє держава.