36. Гайдамацькі рухи. Коліївщина, її наслідки, оцінка в історичній літературі.

Посилення соціального і національного гніту в результаті сваволі магнатів і шляхти на Правобережній Україні, де фактично не відчувалося присутності центральної влади, покликало до життя нову форму боротьби українського народу, яке дістало назву «гайдамаччина». Вона здійснюва¬лася в умовах ліквідації козацтва на Правобережжі, полонізації вищих прошарків українського суспільства, коли українське селянство фактично залишилося сам на сам з новою хвилею шляхетсько-католицької експан¬сії. Гайдамаки (від турецького “турбувати”, “гнати”, “переслідувати”) орга¬нізовувалися в загони і, спираючись на підтримку населення, вели активну партизанську боротьбу проти польської шляхти і магнатерії. Важливою опорою гайдамацького руху була Запорозька Січ, де нерідко формувалися гайдамацькі загони, яка постачала найбільш досвідчений і загартований прошарок вояцтва.

Необхідно знати, що гайдамацтво знаходило підтримку й серед пра¬вославного духовенства, незадоволеного поверненням уніатства, поси¬ленням католицизму. До нього прилучались також міщани, рештки дрібної шляхти. Таким чином, гайдамацький рух значною мірою відбивав загаль¬нонаціональні прагнення, спрямовані на ліквідацію польського панування на Правобережній Україні. Цю роль гайдамацтва в україн¬ській історії прекрасно усвідомлював Т.Шевченко, який називав його бо¬ротьбу «справою всієї нації».

Виступи гай¬дамаків. Перший з них мав місце у 1734 р. під час т.зв. безкоролів’я і боротьби Ст..Лєщинського та Августа Саксонського за королівський престол, яких підтримувала відповідно Франція і Росія. Втручання Росії, яка ввела свої війська у межі польської держави, серед яких були і козацькі загони, пробуджувало сподівання на прилучення Правобережжя до Гетьманщини і ліквідацію польського панування. Повстання вибухнуло на Брацлавщині, де його очолив сотник надвірного війська Любомирських Верлан. Воно швидко поширилося на Поділля, Київщину, Волинь і навіть Галичину, де активізувався т.зв. опришківський рух. Повсталі скрізь громили прихиль¬ників Ст.Лєщинського. Коли ж на престолі утвердився Август III, він разом з своїми російськими союзниками почав жорстоко придушувати повстання. Однак ліквідувати повністю гайдамацький рух не вдалося. У цей час по¬силився антишляхетський рух у Західній Україні, де діяв найславетніший з опришків Олекса Довбуш.

Дії гайдамаків тривали у 1737 р. і у 1750 р. Однак найбільш масштаб¬ним було повстання гайдамаків у 1768 р. Воно відбулося в обстановці тиску на Польщу Катерини II, яка добилася обрання королем свого коханця Ст.Понятовського і змусила проголосити зрівняння в політичних правах православних і протестантів з католиками. Це викликало роздра¬тування польської шляхти, яка утворила опозиційну конфедерацію у м.Барі та роз¬почала «хрестовий похід» проти «схизми», руйнуючи правоставні храми і знущаючись над українським населенням. Повстання, що увійшло в істо¬рію під назваю «Коліївщина», розпочалося на південній Київщині з виступу гайдамаків на чолі з запорожцем М.Залізняком. За кілька тижнів воно охопило Київське, Брацлавське, а також частину Поділь¬ського і Волинського воєводств. До повсталих приєднався сотник надвір¬ної охорони київського воєводи С.Потоцького Іван Гонта. Об’єднані загони взяли Умань, де повсталими було знищено значну кількість польської шляхти та євреїв-орендарів. Це був кульмінаційний пункт повстання, до поразки якого спричинилися російські війська, дислоковані на Правобережжі. На¬лякане розмахом гайдамацького виступу, його антикріпосницьким спряму¬ванням, царське командування підступно захопило Залізняка, Гонту та інших. Разом із польською шляхтою російські війська розгромили основні сили повстанців і вчинили над ними жорстоку розправу. Гонта був закато¬ваний поляками, а Залізняк був засланий до Сибіру. Тисячі селян зазнали кривавого суду польської шляхти. Коліївщина знайшла яскраве відобра¬ження у творах Т.Шевченка, зокрема в його поемі «Гайдамаки». Повстання 1768 р. було високо оцінене польським ревоюціонером Й.Лелевелем, який назвав його «видовищем зворушливим і прекрасним».

Придушення гайдамаць¬кого руху не призвело до стабілізації внутрішнього становища польської дер¬жави. Егоїстична політика магнатів вела до посилення політичної анархії і розвалу соціально-економічного життя, чим намагалися скористатися її за¬жерливі сусіди - Росія, Прусія й Австрія. Зручним приводом для втручання у внутрішні справи ослабленої Польщі були переслідування в ній право¬славних і протестантів з боку католицької реакції. Падіння польської дер¬жавності прискорило прийняття т.зв. конституції 3 травня 1791 р., в якій відбився вплив Французької революції. У відповідь російські та пруські війська увійшли в Польщу з тим, щоб попередити поширення революцій¬них настроїв і можливого зміщенння польської державності. У 1793 і 1795 рр. були проведені другий і третій поділ Польщі (перший - у 1772 р.), за яким до складу Росії увійшли Київське, Брацлавське, Подільське воєводства, а також уся Волинь і східна частина Холмщини. Решта Холмщини і Галичина увійшли до складу Австро-Угорщини. Таким чином, під кінець XVIII ст. більшість українських земель увійшла до складу Росій¬ської імперії. Студентам слід усвідомити, що об’єднання різних гілок ук¬раїнського народу відбулося в умовах, коли царизм ліквідував політичну автономію України, козацтво і, здійснюючи централізаторську асиміляційну політику, став на заваді розвитку української культури.

Феодально-кріпосницький лад і самодержавна система на довгі роки утвердилися в Україні. Потрібне було ціле століття, щоб український на¬род знову піднявся з колін й розгорнув боротьбу за соціальне й націо¬нальне визволення.