12. Магнати і шляхта, їх місце в державно-політичних структурах Литовської держави в контексті польсько-литовського суперництва.

Основними суспільними верствами тогочасної Польщі були феодали — магнати і шляхта, залежні селяни та міщани.

Магнати — великі землевласники, що походили з давніх родів — Радзивіллів, Острозьких, Конецпольських, Ходкевичів та ін. Вони володіли значними земельними ділянками, десятками сіл і містечок. Третина сіл у Польщі належала магнатам. Великі володіння мали вони й на українських землях. Так, князі Острозькі отримували щорічно майже 1 млн злотих прибутку від своїх 100 міст і замків, 1300 сіл в Україні.

Фінансова могутність давала магнатам змогу впливати на внутрішню та зовнішню політику Польщі.

Шляхтичі — дрібнопомісне дворянство — володіли одним-двома селами, а то й половиною села. Після приєднання українських земель до Польщі дрібна та середня шляхта почала захоплювати родючі землі України. Деякі шляхтичі саме завдяки загарбаним українським землям перетворились у великих магнатів — Замойських, Любомирських, Потоцьких. Переважна більшість дрібної шляхти підтримувала когось із магнатів. З допомогою шляхти магнати домагалися від короля прийняття вигідних їм рішень.

Селяни в Польщі знаходились у кріпосній залежності від магнатів і шляхти; у XVI ст. їхнє становище значно погіршилося — вони втратили будь-які особисті та юридичні права.

Міщани залежали від політики, яку здійснювали магнати і шляхта. Рішенням сейму 1565 р. польським купцям заборонили вивозити товари за кордон - це мала право лише шляхта і магнати. Шляхта диктувала ціни на товари у містах, обмежувала право міщан обіймати державні посади. Така політика суттєво послаблювала роль міст у житті Польщі.

Серед інших верств населення, які залежали від магнатів, були не лише селяни й міщани, а й бояри, земяни, або шляхта – за польською термінологією, які були пов’язані з магнатами військовою службою, підлягали їх урядуванню й суду.

Із смертю Вітовта (1430) внутрішньополітична ситуація в Литві ускладнилася. Всупереч Городельській унії, яка зобов’язувала литовське католицьке панство обирати великого князя литовського лише за згодою Ягайла і польських правлячих кіл, литовські магнати пішли на зближення з українськими та білоруськими князями й боярами і у порозумінні з ними обрали великим князем Свидригайла Ольгердовича, молодшого брата Ягайла. Цей акт поставив під загрозу існування польсько-литовської унії.

13. Українські міста і магдебурзьке право. Становище селянства (XIV-XVI ст.).

У XIV - XVI ст. міста відокремилися від села і стали самостійними організаціями. Причиною усамостійнення міст був зріст населення, що виключно займалися ремеслами та торгівлею, а насамперед поширення німецького права (В 1188 році архієпископ Віхман надав привілей на самоврядування Магдебургові. В ХІІІ ст. магдебурзьке право поширюється на інші німецькі, землі, на міста Польщі, Литви, Чехії, Сілезії, Угорщини.)

Цей устрій полягав у тому, що місто з усією своєю територією вилучалось з-під місцевої адміністраційної влади і одержувало самоврядування з власними урядами та судами. Метою самоврядування було те, що місто, не зв'язане адміністраційними обмеженнями, могло вільно розвиватись та доходити повного господарського розвитку. Отримавши магдебурзьке право, місто сплачувало в державну казну назначену суму грошей. Частина натуральних повинностей ліквідувалася, встановлювались єдині податки з ремесел та торгівлі. Місто звільнялося від управління і суду королівських чи великокнязівських намісників.

В Україні раніше за інших магдебурзьке право отримали міста Закарпатської України, яка перебувала під Угорщиною. З 1329 року магдебурзьким право користувались Хуст, Вишкове, Тячів. Пізніше таке право отримали Санок (1339), Львів (1356), Кам'янець - Подільський (1374), Київ (1494 - 1497), міста Лівобережної України отримають це право тільки в кінці XVI XVII ст. Переяславль (1585), Стародуб (1620), Ніжин (1625).

(Жителі міст, які мали магдебурзьке право, були юридично вільними і несли загальнодержавні повинності утримували адміністрацію і королівське військо, сплачували податки). Всі доходи поступали в міську скриню, з якої йшла плата за магдебурзьке право. За цим правом купці, які привозили товари в місто повинні були продавати їх тільки оптом, а купівля - продаж вроздріб була монополією місцевих купців. Приїжджі купці могли торгувати в роздріб тільки в дні ярмарок. Ярмарки служили економічному розвитку міст і збагаченню міщан.

Отже магдебурзьке право - це один з видів прав вільних міських общин у середньовіччі. За магдебурзького права малі міста отримували самоврядування і судову незалежність, право власності на землю (зазначену у грамоті), пільги ремісникам і торгівцям, право проводити ярмарки, а також звільнення від феодальних повинностей.

В XIV - XVI ст. магдебурзьке право розповсюджувалось на всій Правобережній і частині Лівобережної України. Воно було знаряддям католизації та ополячення українців. Міста використовували форму магдебурзького права, а не його зміст, в них мало що було з німецького права, регламентувалось тільки система органів самоврядування. Але Магдебурзьке право відіграло прогресивну роль в економічному розвитку України.

У другій половині XIII — на початку XV ст. селяни великокнязівських і королівських земель на території України могли порівняно вільно переходити з місця на місце: данину брали не від кожної людини, а від диму, дворища, общини. Часом утворювався лишок робочих рук в общині, і люди, без яких громада могла обійтися, шукали собі кращої долі. З маєтку феодала селянин у той час також міг піти, виплативши йому відступного натурою і грішми, і ставав вільним.

До XV ст. державний апарат не чинив значних перешкод таким виходам, оскільки робочі руки не мали тоді великої цінності.

Розвиток фільварково-панщинної системи, що виникла головним чином як наслідок втягування феодального маєтку в торгівлю хлібом, поступово змінив становище основної маси селянства. Магнати й шляхта, а за ними великий князь литовський та польський король, створюють великі фільварки й захоплюють селянські землі, потрібні для розширення панських ланів, і притягують тих же селян для їх обробітку. Ця система спочатку обмежила, а потім поклала край виходам з сімей-дворищ окремих членів.

Феодальна верхівка почала регулювати селянські виходи вже в перших десятиріччях XV ст. У 1435 р. галицька шляхта прийняла постанову, за якою селянин мав право піти від свого пана лише на різдво, давши йому копу грошів, велику міру пшениці, дві колоди вівса, чотири руських сири, віз сіна й віз дров. Проте на практиці феодали не дозволяли навіть таких обмежених селянських виходів. Верхівка общини з XV ст. також почала перешкоджати виходам селян, бо швидко зростав тягар повинностей, покладених на окремих членів общини.

Судові книги українських земель XV — середини XVI ст. переповнені скаргами селян на землевласників, котрі не відпускали своїх людей навіть при умові сплати необхідної данини й виходу в дозволені законом строки. Природно, селяни почали тікати.

Таким станом речей користувалися феодали, які, розширяючи фільваркове господарство, відчували гостру потребу в робочих руках. Вони зазивали селян у свої маєтки, обіцяючи різні пільги. Новим поселенцям на 5, 10 і більше років давалася «воля» (звільнення від феодальних повинностей). Шляхта середня, а особливо дрібна, боролася з практикою переманювання селян. У 1444 р. шляхетський сеймик у Галичі заборонив панству під загрозою великого штрафу приймати втікачів.

Основна маса селян у Польщі, Литві, а також в Росії та інших країнах Європи не могла скористатися навіть тими невеликими можливостями, які ще надавала їм буква закону, бо феодал мав багато способів не відпустити селянина. Його поневолювали економічно, тиснули всією силою державного апарату.

На Україні польський король, великий князь литовський, бояри, пани, шляхта, церковні феодали вільно купували, продавали й дарували один одному селян-кріпаків.

Поступово селяни від втеч переходили до більш організованих і активних форм протесту проти феодально-кріпосницького гніту — до збройних антифеодальних виступів.