3. Моделі макроекономічної рівноваги

Для з’ясування причин циклічних коливань вченими були розроблені дві основні моделі визначення макроекономічної рівноваги. Базовою моделлю, яка визначає рівноважний обсяг випуску, є модель “сукупний попит – сукупне пропонування”. За допомогою цієї моделі можна визначити чинники, які впливають на обсяг сукупного попиту та сукупного пропонування, порушують ринкову рівновагу.

Основні положення теорії рівноваги були розроблені ще представниками класичної школи. Суттєвий внесок зробив К.Маркс. якому вдалося знайти числові пропорції простого і розширеного відтворення суспільного капіталу, обгрунтувати ідеальні умови безперевного розвитку виробництва і його економічного зростання. Він поділив суспільне виробництво на два підрозділи: І виробництво засобів виробництва, ІІ – виробництво предметів споживання.

Умовами реалізації при простому відтворенні є рівності:

І (v +m) = ІІ с;

І (c + v + m) = Ic + IІc;

II (c + v + m) = I (v +m) + II (v + m).

Умови реалізації при розширеному відтворенні:

I (v + m) > Ic

I (c + v + m) > Ic + IIc

II (c + v + m) < I (v + m) + II (v + m)

Приклад 2. Початкова схема першого року:

1 рік І підрозділ 8000с + 2000v + 2000m = 12000

II підрозділ 3000c + 1500v + 1500m = 6000

Обчисліть величину функціонуючого капіталу І підрозділу на початок 2 року при нормі нагромадження у І підрозділі 50% .

Розв’язок.

За умовою задачі на нагромадження йде 50% m, це складає 50% від 2000 m = 1000. У відповідності з органічною будовою капіталу І підрозділу (c : v) розподіляємо:

800mc

1 000m

200mv

Функціонуючий капітал І підрозділу на початок 2 року становитиме:

8800c + 2200v + 2200m = 13200.

Відповідь: 13200

Р озрізняють часткову і загальну макроекономічну рівновагу. Часткова рівновага – узгодженість двох параметрів, наприклад, рівновага виробництва і споживання, рівновага доходів і видатків державного бюджету і т.п. Загальна рівновага – це узгоджений розвиток усіх сфер національної економіки. Основою загальної економічної рівноваги є відповідність між попитом і пропонуванням всіх товарів і послуг на всіх ринках (робочої сили, засобів виробництва, предметів споживання). Теорію загальної рівноваги розробив швейцарський економіст і математик Л.Вальрас, але вона є сугубо теоретичною, на практиці її реалізувати повністю неможливо. Теорія загальної рівноваги була доповнена Д.М. Кейнсом.

Кейнс в своїй теорії на перше місце поставив сукупний попит, якому відвів активну роль в той час як класики активну роль відводили пропонуванню. Особливо важливими в теорії Кейнса є функції споживання (С) та заощадження (S), а також інвестицій (І) . Споживання та інвестиції є основними компонентами сукупного попиту. В спрощеній моделі Кейнса показані взаємозв’язки в приватній економіці між сукупним попитом, який формується як сукупні видатки (АЕ+С+І) та сукупним поточним доходом (Y), який одержано в національній економіці. Сукупний доход використовується на споживання і заощадження, а заощадження перетворюється на інвестиції. Умовою рівноваги в економіці є рівність інвестицій і заощаджень , тому що джерелом інвестицій є заощадження. Спрощена модель Кейнса має два варіанти: “видатки – доходи” (рис. 7) та “заощадження – інвестиції” (рис. 8). Як показують графіки, збільшення видатків на споживання та інвестиції дає приріст національного доходу більший, ніж приріст видатків. Це – явище мультиплікатора. Тому кейнсіанські моделі рівноваги ще називають моделями мультиплікатора.

М ультиплікатор – це числовий коефіцієнт, який показує залежність зміни доходу (ΔY) від зміни інвестицій (ΔI): ΔY= k×ΔI; k – мультиплікатор, що показує, у скільки разів зміниться національний доход, якщо інвестиції зміняться на одиницю: .

Кейнс вперше показав, що рівновага в економіці може встановлюватись за умов неповної зайнятості, в стані депресії, з якого економіка самостійно не зможе вийти. Він обгрунтував, що в цьому випадку держава має втрутитись в економіку, щоб допомогти їй перебороти кризу за допомогою активної економічної політики. Основною причиною криз він вважав недостатність сукупного попиту.

Кейнс розробив інструменти для двох видів державної політики: бюджетно-податкової (фіскальної) та грошово-кредитної (монетарної). На перше місце він ставив фіскальну політику, яка діяла безпосередньо на сукупний попит через збільшення видатків держави і зменшення податків. Грошово-кредитна політика діє опосередковано, через зміну кількості грошей в обігу, яка впливає на ставку проценту.