81. Розвиток освіти і науки в Україні на зламі XX – XXI ст.

Цьому значною мірою сприяв розвиток народної освіти як на західноукраїнських землях, так і на сході України. При всій антиукраїнській антинародній спрямованості своєї політики царський уряд змушений був піти на розширення шкільної мережі в Наддніпрянщині. Протягом 1897—1911 pp. кількість початкових шкіл зросла тут з 13 570 до 18 719. За законом від 25 червня 1912 р. було впроваджено новий тип народних шкіл, т. зв. вищих початкових училищ з 4-річним строком навчання. На 1 січня 1916 р. в Україні діяло понад 300 таких закладів. У результаті цього помітно підвищився рівень письменності населення. Так, у 15 повітах Полтавської губернії за 1897—1910 pp. грамотність підвищилась із 16,9 до 23,7 %.

Однак кількість шкіл в Україні не відповідала потребам населення у початковій освіті. За даними одноденного перепису шкіл, проведеного 18 січня 1911 p., відсоток дітей, яким відмовлено у прийомі до шкіл, становив у Київському окрузі 21,9 %, в Одеському — 21,1% загального числа учнів. До того ж обсяг і рівень знань, що їх давала початкова школа, набагато відставали від вимог часу.

У зв'язку з дальшим зростанням потреби в письменних людях і спеціалістах, а також під впливом революційного руху мережа середніх навчальних закладів та учнів у них збільшувалися. У1914— 1915 pp. в Україні було 26 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 12,5 тис. учнів і понад 60 професійно-технічних училищ, де здобували освіту і ремесло бл. 5 тис. осіб. Але це все далеко не задовольняло потреб народу. Адже бл. 70% населення не вміло читати і писати.

Аналогічною була ситуація у вищій школі. Кількість студентів в університетах на поч. XX ст. зросла в середньому більш як у два рази. Так, у Київському університеті у 1895 р. навчалося понад 2300 студентів, а у 1913 р. — майже 5000. Студентів у Новоросійському університеті протягом 1901—1914 pp. стало більше в 3 рази. Усього в 1908—1910 pp. в університетах України навчалося бл. 12,7 тис. осіб.

Революція 1905—1907 pp. примусила уряд дещо відчинити університетські двері для вихідців з "нижчих" станів. Так, у Харківському університеті в 1908 р. навчалося майже 4300 студентів, з яких дітей дворян, чиновників, духовенства, купецтва — понад 2400, дітей міщан, майстрових, селян — більше як 1400. У 1910 р. студенти "нижчих" станів у Київському університеті становили 36 % Новоросійському—41,7%. Це були, як правило, діти міських та сільських підприємців. Робітникам і селянам доступ в університети залишався практично закритим.

На всій території України не було жодного вузу з українською мовою викладання, а в царській Росії — навіть жодної української школи недержавному утриманні. Така політика самодержавства щодо української мови, як мови навчання мас, підпорядковувалася меті задушити українську національну культуру. Навіть після офіційної відміни під впливом першої російської революції заборонних документів 1863,1876 і 1881 pp. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою царизм так і не дав дозволу на впровадження навчання у школах рідною мовою. Не дозволялося брати на викладацьку роботу педагогів, які підозрювались у мазепинстві, українському сепаратизмі.

Всіляко перешкоджаючи прагненню народних мас до знань, царський уряд не міг зупинити розвитку науки і техніки. З українського народу вийшло багато талановитих вчених, які збагатили не тільки вітчизняну, а й світову науку. Значних успіхів досягли вчені України в розвитку природничих наук. У Харківському, аз 1902 р. в Київському університетах плідно працював у галузі математики професор Д. Граве — засновник Київської алгебраїчної школи, яка досліджувала найважливіший розділ алгебри — теорію груп. У Харківському університеті великий внесок у розвиток математики зробили професори, академіки В.Стєклов, Д.Синцов, С.Бернштейн. Для розвитку фізики і радіофізики багато зробив професор Харківського університету Д.Рожанський. Він став основоположником Харківської школи радіофізики.

Розробкою проблем молекулярної фізики і термодинаміки, зокрема теорії флуктуації, броунівського руху, у Львівському університеті займався М.Смолуховський. Своїми працями він створив основу для молекулярно-кінетичного обґрунтування другого на чала термодинаміки.

Низку цінних праць з органічної хімії створив професор Київського університету С.Реформатський. Вагомих результатів у фізичній хімії досягнув учень М.Бекетова, професор Харківського університету І.Осипов. У Львівському університеті питання загальної і фармацевтичної хімії вивчав засновник наукової школи хіміків у Львові Б.Радзішевський. Дослідження з фізичної хімії тут проводили С.Толочко, В.Кемула.

Українські вчені зробили вагомий внесок у біологію і медицину. Розвиток генетики в Україні пов'язаний з іменами Л.Симиренка та М.Кащенка, які селекціонували та гібридизували рослини. Цінні праці професора Київського університету К.Пурієвича з хімічної фізіології рослин, зокрема процесів дихання і фотосинтезу. Визначним ботаніком-морфологом був В.Арнольд — засновник Харківської школи альгологів. Великий внесок зробили епідеміологи і мікробіологи М.Гамалія, Д.Заболотний, патологоанатом і бактеріолог В. Високович та інші для подолання таких тяжких хвороб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз тощо. Борючись проти епідемій, вони брали участь в експедиціях до Індії, Китаю, Аравії, інших країн Сходу.

На поч. XX ст. Україна зайняла провідне місце в Російській імперії з розвитку повітроплавання. 1908 р. в Одесі створили перший у Росії аероклуб. Його члени С.Уточкін і С.Єфремов у 1910 р. в Одесі здійснили перші в Росії польоти на літаку. Одним із піонерів авіації, основоположником важкої авіації, автором одного з перших у світі проектів гелікоптера, побудованого в 1910 р. у Києві, був видатний український авіаконструктор І. Сікорський. У1913— 1914 pp. він на важких літаках своєї конструкції "Руський витязь" та "Ілля Муромець" установив світові рекорди з тривалості польоту (1 год 54 хв) та вантажопідйомності літака. Військовий льотчик П.Нестеров — член Київського товариства повітроплавання — 27 серпня 1913 р. над Сирецьким аеродромом у Києві вперше продемонстрував низку складних фігур вищого пілотажу, зокрема "мертву петлю".

У центрі пильної уваги українського громадянства постійно перебували суспільні науки, покликані дати відповіді на актуальні питання суспільно-політичного життя. На поч. XX ст. продовжувала працювати історик О.Єфименко, яка, зокрема, написала один з перших синтетичних курсів — "Історія українського народу" (1906). Значний внесок у розвиток історичної науки в Україні зробили В.Іконников, Д.Багалій, В.Барвінський. Неперевершеним істориком запорозького козацтва був Д.Яворницький. Закінчивши в 1881 р. історико-філологічний факультет Харківського університету, Д.Яворницький протягом усього життя невтомно збирав писемні та матеріальні пам'ятки з життя Запорізької Січі, створив музей старожитностей Катеринославської губернії, для якого надбав 85 тис. експонатів, написав численні праці з історії, археології, фольклору, етнографії, мистецтва, літератури. Переважна більшість цих праць присвячена історії запорізького козацтва.