65. Політичне становище і особливості розвитку німецьких держав у 1815-1817

Більшість німецьких політиків і діячів культури розраховувала, що після перемоги над Наполеоном їх народ нарешті здобуде державну єдність та політичну свободу. Але ні сподівання не справдилися. Створений за рішенням Віденського конгресу Німецький союз існував лише на папері, позаяк не мав єдиного Уряду, спільного законодавства та збройних сил. Союзний сейм, який під головуванням представника Австрійської імперії збирався у Франкфурті-на-Майні, реальної влади не мав. Кожна з держав Німецького союзу мала свого монарха, уряд, армію, грошову систему та власні митні тарифи. У більшості німецьких держав існували абсолютні монархії, за яких громадяни не мали ніяких політичних прав і свобод.Політична роздробленість заважала також економічному розвиткові країни. На тих землях, які під час наполеонівських війн входили до складу імперії, розпочався процес розкріпачення селян. Одначе тепер його було згорнуто. Це стримувало розвиток сільського господарства та формування ринку вільної робочої сили. Розвиткові промисловості та становленню єдиного національного ринку заважало існування митних кордонів між численними німецькими державами. Промислова революція розпочалася в Німеччині у 30-х pp. - пізніше, ніж в Англії та Франції. Найбільших успіхів промислове виробництво досягло у трьох районах: Рейнсько-Вестфальському, Сілезії та Саксонії'. Зростанню гірничої та хімічної промисловості сприяло використання машин і запровадження технічних винаходів. У 1822 р. в усій Німеччині працювало лише дві парові машини, 1847 р. - понад тисячу. У 1835 р. у країні було збудовано першу залізницю завдовжки всього 6 км. Це було на десять років пізніше, ніж в Англії, та на п'ять, ніж у Франції.У 1834 р. 18 німецьких держав об'єднались у митний союз, учасники якого скасовували мито на товари, що ввозилися. Одначе це не вирішувало складних проблем.Потреби економічного розвитку Німеччини вимагали подолання роздробленості країни.

66.Національне питання і нац..-визв. Рух в Австрійській імперії 1815-1847 рр.

У багатонаціональній Австрійській імперії бурхливо розвивалися національні рухи. На відміну від Німеччини та Італії, де ці рухи спрямовувалися на об'єднання країни, народи Австрійської імперії боролися за право на власне національне самовизначення.Першими стали виступати проти права Відня вирішувати їхню долю угорці. 1825 р. австрійський імператор вимушений був дозволити скликати в Угорщині окремі Державні збори. Національні рухи слов'янських народів Австрійської імперії розпочиналися з боротьби за культурне відродження слов'ян. У першу чергу воно торкнулося чехів і хорватів, що були незадоволені заохочуваною Віднем політикою понімечення. Тепер їхніми мовами, що раніше була лише розмовною, стали виходити газети і книжки. Активно розвивався в цей період український національний рух на Закарпатті та у Східній Галичині.Разом з соціальними конфліктами, тісно з ними переплітаючись, на перший план почало виходити і національне питання. У 30-40-і роки XIX ст. настав новий етап в розвитку визвольних рухів численних пригноблюваних народів імперії, пов'язаний з прискоренням переходу від феодалізму до капіталізму і з процесом формування (з різним ступенем інтенсивності) націй буржуазної епохи. Потужним зовнішнім поштовхом для розгортання цих процесів послужили Липнева революція у Франції (1830) і повстання в Польщі в 1830-1831 рр. Під безпосереднім впливом польського повстання в сусідніх з ним областях Угорського королівства в 1831 р. спалахнули великі антифеодальні заворушення словацьких, українських, угорських, частково валашских селян, які охопили обширні райони північного заходу Угорського королівства і Трансільванії. Ці хвилювання отримали назву "Холерного бунту" (вони розгорнулися в умовах епідемії холери, яка ще більше погіршила положення селян). Одночасно в десятках комітатів розвернувся рух солідарності з польськими повстанцями.Нова обстановка спонукала правлячі кола "удосконалити" систему національного пригноблення, що спиралася на принцип "розділяй і володарюй!", зробила її гнучкішою і диференційованою, з тим щоб, використовуючи суперечності, що існували між окремими національними рухами, розправитися з ними окремо.У 40-і роки Відень зробив ряд поступок хорватському, чеському, сербському, частково словацькому національним рухам, дозволивши видання ліберально-національних газет і надавши відому підтримку культосвітньої діяльності. У 1843 р. Меттерніх представив імператорові спеціальний меморандум, в якому рекомендував заснувати особливий "нагляд" в імперії над рухом слов'ян для того, щоб виключити можливий вплив на нього визвольного руху в Польщі і "неприборканості мадяризму". У перспективі малося на увазі у разі потреби безпосередньо використовувати слов'ян в боротьбі проти угорського руху. З метою зіштовхування визвольних рухів поляків і українців в Галіції австрійський абсолютизм заохочував то одну, то іншу сторону.Іншу політику, більш диференційовану і терпиму, абсолютизм проводив відносно чеського руху. Вважаючи його за найбільш лояльний зі всіх національних рухів, Меттерніх не перешкоджав культосвітній діяльності чехів і разом з міністром - чехом Ф. Коловратом-Лібштейнським - протегував створенню чеського музею, "чеської матиці" і так далі.Представники австрійської ліберальної буржуазії, займаючи прогресивні позиції в питаннях соціальних і політичних реформ, вороже відносилися до національних рухів. Націоналізм пануючого німецького елементу, що народжувався, носив подвійний характер, поєднуючи загальноімперський патріотизм з елементами австро-німецького націоналізму, що ледве починав відділятися від загальнонімецької спільності, що вже з'являлися. Проте невирішеність німецького національного питання і та обставина, що Австрія продовжувала входити до складу Німецького союзу, серйозно утрудняли процес формування національної самосвідомості австрійських німців. Але вже в 30-х роках в ліберальних кругах висловлювалася думка, що у австрійських німців з рештою німців немає нічого спільного, окрім мови; у них різні вдачі, звичаї, відчуття, і тому помилково їх зараховувати до німців Німеччини. Своєрідним було їх положення і в етнонаціональній структурі імперії не лише тому, що вони складали меншість| населення, але і тому, що німецькомовні жителі були розсіяні по всій території імперії. Окрім власне Австрії значне число їх жило на північно-західній околиці Чехії (Судети), на півдні Угорщини, у ряді районів Галіції, Трансільванії. Майже всюди вони складали значну частку міського населення. За приблизними даними, до середини століття населення імперії за національною ознакою розподілялося таким чином: німці - 7 917 тис., угорці - 5 419 тис., італійці - 5 042 тис., румуни - 2 640 тис., чехи - 4 053 тис., словаки - 1 722 тис., поляки - 2 183 тис., українці - 2 622 тис., хорвати і серби - 2 619 тис., словенці - 1 081 тис.Істотне значення мав той факт, що в імперії проживало близько 15 млн. слов'ян, що додавало слов'янській проблемі особливу гостроту. Наявність такого великого числа слов'ян, пробудження їх до національного життя, а також пропаганда всеслов'янських ідей, що посилилася, породжували в правлячих кругах страх перед панславізмом не дивлячись на те, що офіційна Росія не подумувала про об'єднання слов'ян і не збиралася руйнувати імперію Габсбургов шляхом підтримки визвольних рухів слов'янських народів. Але головну небезпеку цілісності монархії її правителі бачили у визвольному русі угорців.