Тема 2. Історія юридичної психології. План.

1. Передумови застосування психологічних знань у судочинстві.

2. Розвиток та становлення юридичної психології в Західній Європі.

3. Розвиток та становлення юридичної психології в СРСР та УСРР.

1. Передумови застосування психологічних знань у судочинстві.

Історія юридичної психологів починається з перших спроб застосувати психологічні знання у кримінальному судочинстві. Ще з давніх - давен робилися спроби проведення випробувань, механізм яких було засновано на психофізіологічних закономірностях людського організму. В різних народів використовуються певні способи випробувань. Так, на Стародавньому Сході були відомі ордалії. Зокрема, за вавилон­ським та індійським правом підозрюваного випробовували водою (у річці). В інших народів відомі випробовування «розпеченим залізом» (у європейців), «рисом» (у китайців), «там-тамом» (в африканців).

У середньовічному кримінальному процесі також широко застосову­ються випробування. Положення «Кароліни» (Кримінально-судового уложення імператора Карла V, що вийшло в 1532 р.) визначали процедуру «ведівських процесів». У цей період використовується «випробування водою» («купання відьом»). Процедура полягала в такому: руки, ноги і все тіло зв’язували мотузкою, а потім зіштовхували у воду. Якщо стихія не приймала випробовувану і тіло спливало, жінка визнавалася відьмою.

Випробування «розпеченим залізом» полягало в тому, що випробову­ваного примушували взяти рукою розпечений на вогні металевий предмет. Після цього рука перев’язувалася і через певний час пов’язка знімалася. Якщо опік був сильним, не загоювався, робився висновок, що особа при­четна до вчинення злочину. Психофізіологічний механізм полягав у тому, що особа, причетна до вчинення злочину, перебуває в стані емоційного напруження, при яшму відбувається підвищене потовиділення на долонях рук. У разі, якщо руки випробовуваного вологі, рана загоюється довго, а відтак, особа причетна до злочину і є винною.

Крім різних випробувань, у цей час проводяться «добре дізнання», «допит з тортурами». Широко застосовується психічне насильство — «залякування словами» (показують знаряддя катувань і пояснюють їхнє призначення). У процесі допиту використовуються наполегливі розпитування. Типові запитання зводилися до такого: де і коли відбувалася, змова з Дияволом, яким чином відьма віддавалася Йому, скільки разів гостювала на шабаші, що там відбувалося тощо.

В інквізиційному процесі особисте визнання вважалося основним доказом. Причому таке визнання одержувалося за допомогою катувань і тортур. Передбачав: використання лещат, якими обвинуваченому поступово стискували пальці; «іспанський чобіт» (металева пластина чи колодка), що стягує гомілку; розтягування за допомогою мотузкових лебідок; підняття «на дибу» тощо. Певна увага при оцінці показань обвинувачених приділялася спо­стереженню за їхніми психофізіологічними реакціями на подразник (зміну тембру голосу, міміки, жестів та ін.). Робилися спроби створити відповідні умови, в яких особа відображає свої щирі почуття (обвинувачений у кімнаті біля трупа повинен був говорити правду). На зміну інквізиційному процесу поступово приходить змагальний процес (буржуазний). Розвиток цивілізації викликає перегляд засобів одержання доказів, використання наукових даних психології. У формальній системі зізнання вважалося кращим доказом, воно було вирішальним. Нині воно, так само як і інші докази, може бути взяте до уваги з урахуванням конкретних особливостей кожної справи. Слідчий процес того часу допускав для одержання зізнання примусові заходи, на сьогодні, навпаки, намагаються забезпечити добровільність зізнання, і будь-який примусовий вплив на підсудного в цьому сенсі є незаконним, таким, що нищить значення здобутих таким шляхом відомостей¹. У судовому процесі від застосування загальножиттєвих знань психології переходять до узагальнення і використання закономірностей психологічної науки. переходять до узагальнення і використання закономірностей психологічної науки. 2. Розвиток і становлення юридичної психології в Західній Європі. Перші монографічні роботи з юридичної психології з’явилися в Німеччині в кінці XVIII століття. Це роботи вчених К. Еккартегаузена “ Про необхідність психологічного знання при обговоренні злочинів ” (1792 р.) та І.Х. Шауманна “ Думки про кримінальну психологію ” (1792 р.). Трохи раніше, у Англії, з’явилася монографія Джона Говарда “ Справи тюрем в Англії та Уельсі ” (1777 р.), в якій на підставі вивчення справ у більш як 300 тюрмах Європи (включаючи Російську імперію) автор активно обстоював ідею поліпшення умов утримання в’язнів та необхідність дотримання їх прав.У першій половині XIX століття спостерігається зріст публікацій про злочинність та особистість злочинця. Це, перш за все роботи І. Гофбауера “ Психологія у основному використанні до судового життя ” та І. Фрідрейха “ Систематичне керівництво з судової психології ”.В цей час особливу популярність набуває теорія австрійського лікаря-анатома Франца Галля (1758-1828), який спробував доказати, що між психічними проявами та зовнішніми фізичними особливостями устрою головного мозку людини є прямий зв’язо. Його теорія набула назву френологічної (від греч. френ – ум) та спонукала послідовників цього вченого збирати матеріал для складання “ френологічних карт ” з метою ідентифікації різних типів злочинців. Дослідження психології злочинних типів розпочинає італійський професор з судової психіатрії Чезаре Ломброзо (1835-1909). Його теорія відображається в книзі «Преступный человек в его соотношении с антропологией, юриспруденцией и тюрьмоведением» (1876). 3 1880 р. Ч. Ломброзо і його однодумці видавали журнал «Архив уголовной психиатрии и уголовной антропологии». Ідеї Ч. Ломброзо були розвинуті в працях його учнів Енріко Феррі (основна праця «Криминальная социология», 1881) і Рафаеля Гарофало (книга «Криминология», 1885). Основна ідея теорії Ч. Ломброзо (антропологічної школи кримінального права) полягає в тому, що існує «природжений злочинець» — особливий тип особи, яку, як писав Ч. Ломброзо, необхідно обміряти, зважити і повісити. «Природженого злочинця» можна виявити за фізичними ознаками («стигматами»)¹. У 1876 р. була надрукована книга італійського лікаря-психіатра Чезаре Ломброзо (1835-1909) “ Злочинний чоловік, вивчений на підставі антропології, судової медицини та тюрмоведення ”, у якій він виклав свою концепцію “ природного злочинця ”. Основну увагу у своїх дослідженнях Ломброзо зосередив на фізичних недоліках людей, та стверджував, що злочинність за своєю природою є спадкоємна. Він провів спостереження за групою (біля 400 чоловік) італійських злочинців, використувавши фізичне обстеження та антрометрію, і знайшов в них різні фізичні аномалії, що дало йому змогу затверджувати про “ природнього злочинного типа ”. Фізична “ стігма ” (клеймо), є доказом того, що злочинець “атавістичний” за своїм складом, у нього спостерігається своєрідний генетичний сдвиг назад, до більш ранніх форм тваринного життя. Порівняльною групою, у дослідника, були італійські солдати. І як що у 43% злочинців, які були дослідженні виявлялось до п’яти та більше аномалій (розмір та форма голови, устрій ока, здорові та випуклі скули, занадто довгі руки та інше) ні у кого з солдат такої кількості “стигм” не спостерігалось (тільки у 11% було до трьох характерних відзнак). Засновник криміналістики Ганс Гросс (1837-1910) у 1898 р. публікує фундаментальний труд “Кримінальна психологія” у якому використовує значний матеріал з експериментальної психології та доказав необхідність його для криміналістики. Густав Лебон (1841-1931) та Габріель Тард (1843-1904) висунули ідеї щодо формування злочинної поведінки. Так перший зазначив, що для цього існує механізм “зараження”, а другий стверджував, що злочинній поведінці як і всякій іншій люди можуть навчатися у суспільстві на підставі механізмів “наслідування” та “навчання”. Еміль Дюркгейм (1858-1917) вивчив статистику самогубств та визначив, що їх кількість як і кількість злочинів залишається незмінною для різних країн і верст населення. Причина цього знаходилась у так званій “соціальній згуртованості” населення. Чим вище вона, тим нижче кількість цих девіантних проявлень і чим нижче – тим вище кількість злочинів та самогубств. До начала XX століття юридична психологія вже сформувалась як самостійна область наукового знання, що мало своє підтвердження з введенням у 1906 році швейцарським психологом Едуардом Клапаредом (1813-1940) терміну ЮРИДИЧНА ПСИХОЛОГІЯ. У ній до того часу вже чітко визначилось три основних напрямку – кримінальна, судова та пенітенціарна психологія. 2.Розвиток та становлення юридичної психології в СРСР та УСРР. Юридична психологія як наука виникає у XVII - XVIII ст. Саме в цей час з’являються перші наукові праці з психології, звернені до сфери кримінального судочинства. Так, у Росії І. Т. Посошков (1652 - 1726) висловлювався щодо необхідності врахування психологічних особливостей злочинців, пропонував психологічні рекомендації щодо ‘ допиту свідків і обвинувачених («Книга о жадности и богатстве»), М. М, Щербатов (1733-1790) у своїх роботах зазначав, що закони повинні розроблятися з урахуванням індивідуальних особливостей особистості («Истории Российской империи с давних времен»).У XIX ст. виходить серія робіт з юридичної психології: «Очерк судебной психологии» (А. У. Фрезе), «Психологические особенности преступников по новейшим исследованиям» (Л. Є. Владимиров), «Систематическое руководство по судебной психологии» (І. Фрідріх) та ін. Середина XIX ст. характеризується тим, що в цей час були здійснені спроби визначити природу злочинної поведінки. Посилюється інтерес до кримінальної психології. Наукові засади юридичної психології формувалися в результаті вивчення фізіології вищої нервової діяльності людини (праці І. М. Сеченова, І. П. Павлова, В. І. Сербського, В. М. Бехтерева та ін.). Перші спроби використовувати наукові дані психології в кримінальному судочинстві належали Л. Є. Владимирову, А. І. Єлістратову, Я. А. Канторовичу, А. Є. Брусиловському, М. М. Гернету, А. Ф. Коні та ін. Ці вчені проводили експерименти з вивчення можливості повного сприйняття індивідом дійсності в екстремальних умовах і подальшого відтворення з метою встановлення даних, пов’язаних із достовірним характером показань свідків. Судово-психологічні проблеми досліджувалися також ученими- психіатрами. Так, питання психопатології осіб, які вчинили злочини, ви­вчалися в психоневрологічному інституті (під керівництвом В. М. Бехтерева). В. М. Бехтерев підготував книги «Об экспериментальном психологическом исследовании преступников» (1902), «Объективно­психологический метод в применении к изучению преступности» (1912). У цей же час з’являються праці, присвячені навіюванню і гіпнозу, можливостям їхнього використання в судочинстві. На початкових етапах становлення юридичної психології з метою діагностики особи злочинців спостерігалися спроби застосування антинаукових теорій (фізіогноміки, графології, френології та ін.). Діа­гностика кримінального типу за рисами зовнішності, формою обличчя, наявністю зморшок, особливостями почерку відображає примітивізм і спрощений підхід до складних наукових та прикладних проблем. Історія юридичної психології знає періоди, коли створювалися спеціальні кабінети та інститути з вивчення особи злочинця і злочинності. Так, 1918 р. у Петрограді було створено кабінет з вивчення злочинності і особи злочинця (аналогічні кабінети створюються в Москві, Саратові, Ростові, Києві, Харкові, Одесі). 10 липня 1923 р. Раднарком УСРР прийняв постанову про заснування в Харкові, Києві та Одесі обласних кабінетів науково-судової експертизи і затвердив положення про них. 25 квітня 1925 р. Раднарком УСРР затверджує нове положення про кабінети науково-судової експертизи, що передбачає не тільки виконання експертиз у судових справах, а й проведення наукових робіт і експериментальних досліджень з питань кримінальної техніки і методології досліджень злочинів і дослідження особи злочинця. У 1927 р. було організовано лабораторію експериментальної психології при Московській губернській прокуратурі. У цій лабораторії свої дослідження проводив основоположник нейропсихології в СРСР О.Р. Лурія (1902-1977). Вчений досліджував можливості використання асоціативного експерименту, застосування фіксуючої апаратури, що реєструє реакції випробуваного. У 30-ті роки XX ст. відбуваються політичні зміни в житті суспільства, що негативно позначилися на розвитку юридичної психології. Установи з вивчення злочинності і особи злочинця ліквідуються або реорганізуються. Психологія перетворюється на додаток педагогіки. Дослідження в галузі судової психології припиняються. В юриспруденції починає домінувати концепція А. Я. Вишинського про примат особистого визнання (особисте визнання — цариця доказів вини підсудного).Відродження юридичної психології припадає на 50-60-ті роки XX ст. У 1964 р. було прийнято спеціальну постанову ЦК КПРС «Про подальший розвиток юридичної науки і поліпшення юридичної освіти в країні», а з 1965 р. судову психологію почали викладати в юридичних вузах і на юридичних факультетах університетів.У 1966 р. Міністерство вищої і середньої освіти СРСР провело Все­союзний семінар з супової психології, на якому обговорювалися проблеми викладання цієї дисципліни. У 1971 р. у Москві відбулася І Всесоюзна конференція з судової психології, а в 1986 р. у м. Тарту (Естонія) — П Всесоюзна конференція, присвячена проблемам юридичної психології.Про розвиток юридичної психології свідчить вихід у світ фундамен­тальних праць «Судебная психология для следователей» (О. Р. Ратінов, 1967), «Судебная психология» (А. В. Дулов, 1975), «Юридическая психология» (В. Л. Васильев, 1974,1991,2003), «Психология в расследовании преступлений» (В. О. Коновалова, 1978), «Правовая психология» (В. О. Коновалова, 1990, 1997), «Введение в юридическую психологию: методологические и теоретические проблемы» (М. В. Костицький, 1990), «Юридическая психология» (М. І. Снікєєв, 1999), «Юридична психологія» (за заг. ред. Я. Ю. Кондратьева, 1999), «Криминальная психология» (В. Ф. Пирожков, 2001) та ін.3 1998 р. у науково-дослідних інститутах судових експертиз Міністерства юстиції України створюються підрозділи, що спеціалізуються на провадженні судово-психологічних експертиз. У 1995 р. в Україні створено Інститут вивчення проблем злочинності при Академії правових наук України, що проводить, зокрема, наукові та експериментальні дослідження, пов’язані з проблемами юридичної психології.