Лекція №

Тема 1.5. Новаторство драматургії і.Карпенка- Карого

План

1. Новаторство драматурга І.Карпенка-Карого.

2. Жанрова різноманітність творчості.

3. Комедія „Хазяїн”:сатирична комедія про деградацію людської особистості.

Література:

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. навч. закл. (рівень стандарту, академічний рівень)/ Г. Ф. Семенюк, М.П. Ткачук, О.В. Слоньовська; за заг. ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – С. 71-82.

2. Хропко П. Українська література: Підручник для 10 кл. – К.: Освіта, 1998 - С. 100 – 110.

3. Галабутська Г. Життєві і творчі обрії Карпенка-Карого // Дивослово.— 1995.— № 12.

Талановитий драматург-новатор, Іван Карпенко-Карий збагатив українську літературу творами різноманітних жанрів — соціально-побутовою і соціально-психологічною драмою, соціальною комедією характерів, історичною драмою. Високою акторською майстерністю, зокрема природженим вмінням передати найсуттєвіше у психологічно вмотивованій поведінці особистості, він вніс вагомий вклад у розвиток українського театру. І як письменник, і як один з корифеїв сценічного мистецтва Карпенко-Карий завжди залишався громадянином і патріотом свого знедоленого краю.

ШЛЯХАМИ ЖИТТЯ

Іван Карпович Тобілевич народився 29 вересня 1845 р. в с. Арсенівці, тепер с. Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області. Його батько працював управителем поміщицьких маєтків, походив із збіднілого шляхетського роду» Одружуючись, батько викупив свою дружину з кріпацької неволі, хоч у минулому її рід був козацьким. У цій простій, од природи обдарованій родині виховалася плеяда діячів української культури — три брати, відомі під псевдонімами Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський і Панас Саксаганський та їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. Піднесенням на мистецькі верховини вони насамперед завдячують матері Євдокії Са-довській, що чудовим виконанням народних пісень заронила в душі дітей глибоке розуміння багатства й краси українського слова та перші зерна артистичного хисту. Дитинство Івана минуло в сільському середовищі, звідки він виніс добру ознайомленість з життям, побутом, звичаями народу. Хоч у Бобринецькій повітовій школі навчання проводилося російською мовою, проте вона не заглушила рідної.

Підлітком Іван пішов на свій хліб, працюючи писарчуком спочатку в містечку Мала Виска, а потім у Боб-ринці. Багато читає, займається самоосвітою, захоплюється аматорським театральним рухом. Коли в 1865 р. повітовим центром став Єлисаветград, Тобілевич почав працювати там у канцелярії поліційного управління. Однак знаходив відраду в керівництві драматичним гуртком, до складу якого входили вчителі, в організації вистав, де також виступав і як актор. На самодіяльній сцені були показані п'єси Григорія Квітки-Основ'яненка («Шельмен-ко-денщик»), Дмитра Дмитренка («Кум-мірошник, або Сатана в бочці»), Петра Ніщинського («Вечорниці»).

Коли емським указом 1876 р. було заборонено не тільки друкувати книжки українською мовою, а й організовувати українські вистави та концерти, Іван Тобілевич разом з Марком Кропивницьким, Євгеном Чикаленком, Олександром Тарковським, Панасом Михалевичем домагається припинення переслідувань української культури. У його будинку поселився колишній активний учасник Київської громади Олександр Русов з дружиною Софією, яка перебувала під наглядом поліції. Тому власті запідозрюють Тобілевича в політичній неблагонадійності й у вересні 1883 р. звільняють зі служби.

Тепер Іван Тобілевич має змогу повністю віддатися не тільки літературній, а й театральній діяльності: він входить до професійної трупи Михайла Старицького. Мав рацію Іван Франко, коли, оцінюючи цей період у житті Тобілевича, писав, що тоді «усміхнулася йому українська муза: Росія стратила поліційного пристава, Україна зис-кала Карпенка-Карого».

Однак у 1884 р. Тобілевичу було заборонено жити в Україні, піддано поліційному наглядові на три роки. Він оселився в Новочеркаську, займався оправою книжок, написав кілька п'єс («Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна»), що друкувалися і виставлялися під псевдонімом Іван Карпенко-Карий.

Формування світогляду письменника, кристалізація реалізму його літературної і сценічної творчості відбувалися під впливом передової естетичної думки. Вія був знайомий з працями французьких енциклопедистів XVIII ст.— Ді-дро, Вольтера, Руссо, художньою творчістю європейських письменників XIX ст- Особливо великий вплив на Івана Тобілевича мала полум'яна Шевченкова поезія: її постійно читали в родині, обговорювали, рекомендували дітям для декламації. У своїй творчості драматург продовжує шевченківські традиції художнього дослідження дійсності.

У 1887 р. він живе на власному хуторі Надія на Єли-саветградщиві, займається хліборобством, багато часу віддає літературній праці. Коли в 1888 р. було знято полі-ційний нагляд, він знову кидається у вир театрального життя. Саме тоді український театр корифеїв з успіхом виступає не тільки в багатьох містах України, а й далеко за її межами — на Дону, Кубані, в Поволжі, у Білорусі, в центральних регіонах Росії. Ансамбль, до складу якого входили такі таланти, як Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марко Кропивниць-кий, на високий рівень підносить реалістичне сценічне мистецтво. До репертуару труп входять кращі твори української і світової драматургії, зокрема, й драми та комедії Івана Карпенка-Карого.

Його акторська майстерність відзначена в численних театральних рецензіях, що з'являлися в газетах багатьох міст України. Росії, Білорусі. Серед сценічних образів, створених Іваном Карпенком-Карим, були Возний («Наталка Полтавка» Івана Котляревського), Назар Стодоля і Хома Кичатий з драми Тараса Шевченка, старшина Михайло Михайлович, Дід-мірошник, Герасим Калитка, Те-рентш Пузир, Терешко з власних драм і комедій, Хома («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Михайла Ста-рицького) та Барабаш з драми «Богдан Хмельницький» того ж автора, сторож («По ревізії» Марка Кропивницького).

На думку історика українського театру Олександра Ки-сіля, Карпенко-Карий виступав на сцені природно, його гра була надзвичайно тонкою. Актор створював малюнок психічного стану людини «без різких зовнішніх ознак, без зайвих подробиць», однак саме такий підхід до сценічного втілення поведінки персонажа має вважатися вершиною сценічної майстерності.

Постійна напружена праця, нервові переживання, шовіністичні переслідування позначаються на здоров'ї Карпенка-Карого. Кілька останніх років недуга все частіше давала про себе знати, аж поки у січні І907 р. остаточно підірвала його сили. Не допомогла й поїздка до Берліна: оперувати хворого було пізно» Там він і помер 15 вересня 190? р„ Тіло небіжчика було перевезено в Україну й поховано за його заповітом на кладовищі сусіднього до хуюра Надія села Карлншина.

На вершинах драматургічної майстерності художні пошуки у жанрі драми.

Карпенко-Карий вже в молодості був обізнаний з кращими творами української драматургії XIX ст, 3 роками зростало розуміння таємниць творчого процесу, необхідність дотримання драматургом законів сцени. Тому вже власні перші кроки на ниві драматургії були успішними: на його навіть ранніх п'єсах не помітно слідів учнівства. Уже в першій п'єсі «Чабан» (пізніша назва «Бурлака» «Бурлака»), написаній 1883 р,. виявилася схильність драматурга до відбиття соціальних конфліктів. Письменник розумів, що однією з найважливіших проблем, які гостро поставали перед театральними діячами і вимагали негайного і радикального розв'язання, було розширення і збагачення сценічного репертуару. Потрібно було дати і читачеві, і особливо глядачеві твори злободенні та художньо довершені. Назріла необхідність перетворити театр, за мудрими настановами Івана Франка, на справжню школу життя.

Віддаючи належне зображенню обрядової сторони народного життя, широко і яскраво представленого в п'єсах Марка Кропивницького і Михайла Старицького, Іван Карпенко-Карий разом з тим усвідомлював приглушеність реалістичного, соціального звучання тих творів, які не виходили за межі побутовізму й етнографічності. Тому в драмі «Бурлака» традиційний мотив кохання був відсунутий на другий план, а головний акцент зроблено на конфлікті між соціально-антагоністичними силами поре-форменого села. Відштовхнувшись від традиційної ще з часів появи «Наталки Полтавки» колізії про підстаркуватого зальотника, який намагається зруйнувати майбутнє парубка Олекси і дівчини Галі, Карпенко-Карий зосереджує головну увагу на викритті зловживань владою волосного старшини, на тій відсічі, яку дає кривдникові бурлака Опанас.

Через протистояння між бурлакою і старшиною, в спілці з яким виступають його поплічники — писар Омелян, крамар Гершко, збирач податків Сидір, драматург дістав можливість показати беззаконня і сваволю, які панували не тільки в одному селі, айв усій царській імперії. Тому Іван Франко й характеризував цю п'єсу як політичну, виділяв образ Опанаса як сильної, вольової, енергійної людини, що мужньо виступила проти несправедливості й зупинила бодай моментально хід поганої машини сільської деморалізації і спричинила остаточно її прочищення». На перший погляд може видатися, що «Наймичка» в драмі «Наймичка» (1885) Карпенко-Карий просто продовжує традиційну ще з часів Григорія Квітки-Основ'яненка («Сердешна Оксана») і Тараса Шевченка («Катерина», «Відьма») тему знедоленої селянської дівчини, зневаженої кривдниками. Однак драматург трагедію Харитини розгортає в новому аспекті, акцентуючи не тільки беззахисність сироти, над якою злі, безсердечні люди знущаються щодня, а й нищівно викриваючи огидну, розтлінну мораль багатія Цо-куля і йому подібних.

За свідченням Софії Тобілевич, письменник тривалий час обдумував задум твору, в якому було б показано долю дівчини, що, втративши матір, «опинилась сама однісінька на білому світі, без родичів і будь-якої ласкавої опіки». Справді, становище героїні драми безвихідне, в її житті відсутній найменший просвіток, не проглядається він і в майбутньому. Знеславлена багатієм, Харитина знаходить свій кінець у річці.

Драматург, який був присутнім на прем'єрі вистави за його п'єсою, що відбулася 15 липня 1886 р. у Ростові-на-Дону, в акторському ансамблі особливо виділив Марію Заньковецьку, яка виконувала роль Харитини, за майстерність у розкритті внутрішнього світу нещасної людини. За його словами, гра Марії Заньковецької не тільки піднімала її на найвищий щабель сценічного мистецтва, а й «увічнювала ім'я артистки, поставивши його поряд уславлених імен, відомих усьому культурному світові».

Драма, за точним спостереженням Івана Франка, показує «з якоюсь майже дошкульною пластичністю душну і темну атмосферу сучасного українського села, де є тисячі причин для того, щоб підірвати у людях все чисте й здорове, але ніщо тут не збуджує, не підтримує в них почуття обов'язку і громадської свідомості. Можливо, саме в цій моральній атмосфері автор хотів дошукатись головного джерела вини і трагічного конфлікту осіб, що діють у його драмі».

Справді, в одному з листів до Михайла Старицького автор драми зазначав, що нещасне становище Софії зовсім не в тому, що колись любилися Гнат з Варкою, не в тому, що тепер на заваді родинного щастя стоїть остання. Причина трагедійної долі молодиці в тому, що «родинний гніт свекрухи вбиває навіть сильних осіб, не тільки таких кротких, як Софія, і коли б не було цього гніту, не було б і місця для Варки».

Певною мірою наявні в «Безталанній» мелодраматичні прийоми, використовувані, як відомо, для посилення емоційного впливу п'єси на глядача. Дехто з дослідників (Яків Мамонтов) схильний був характеризувати акценти драматурга в розкритті пристрасті героїв як суто романтичні, умовні. І все ж драма Карпенка-Карого витримала іспит часу завдяки переконливому дослідженню внутрішнього світу людини, вмотивуванню поведінки дійових осіб впливом конкретного суспільного середовища. Це й дає підстави визначати «Безталанну» як соціально-психологічну драму.

Новаторство драматургії в жанрі комедії. 

Карпенко-Карий кардинально змінює й жанр комедії, надає їй яскраво вираженого соціального характеру, наснажує її зміст нищівним, викривальним пафосом. Сміх у його комедіях став одним з найважливіших засобів художнього узагальнення, визначальним жанрово-композиційним чинником. Новаторство драматурга постає особливо зримим при зіставленні його комедій з аналогічними явищами в українській драматургії попередніх десятиріч, зокрема «Сватанням на Гончарівці» Григорія Квітки-Ое-нов'яненка, «Побутом Малоросії в першу половину XVIII століття» Романа Андрієвича, «Простаком» Василя Гоголя, в яких конфлікт розгортався переважно на побутовій основі.