Лекція №
Тема 2.5. Життя та творчість Лесі Українки. Мотиви лірики
План
Життя та творчість Лесі Українки.
Стиль, мотиви лірики, ліричний герой поезії Лесі Українки.
Життєві ідеали та громадська позиція поетес у віршах:“І все-таки до тебе думка лине”, “Стояла я і слухала весну”, «Все все покинуть ло тебе полинуть…», «Contra spem spero», “Слово, чому ти не твердая крице” , “Мріє, не зрадь!”, “Епілог”, “Давня весна”, “Хотіла я б тебе, мов плющ обняти”, “Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами”, “Як я люблю оці години праці”.
Література
Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. навч. закл. (рівень стандарту, академічний рівень)/ Г. Ф. Семенюк, М.П. Ткачук, О.В. Слоньовська; за заг. ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – С. 243-276.
Хропко п. Українська література: Підручник для 10 кл. – к.: Освіта, 1998 с. 263-280
Филипович П. Образ Прометея в творах Лесі Українки // Дивослово.— 1996.— № 2.
Біографічні відомості
Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському. Мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач — письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка (її поезію й оповідання для дітей українською мовою добре знали в Україні), була активною учасницею жіночого руху, видавала альманах «Перший вінок». Батько — високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. Дитячі роки пройшли на Волині: у Новограді-Волинському (1871 - весна 1879), Луцьку, Колодяжному. У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядько Лесі (так її називали у сім'ї і це домашнє ім'я стало літературним псевдонімом) — Михайло Драгоманов,був відомим ученим, громадським діячем,який перед еміграцією до Франції й Болгарії співпрацював із І. Франком. Йому належить одна з провідних ролей у формуванні племінниці згідно зі своїми соціалістичними переконаннями, ідеалами служіння батьківщині, які вона, на щастя, переросла, і допомагав їй як літературний критик і фольклорист. Леся Українка та її брат Михайло (в сім'ї їх називали спільним ім'ям - Мишелосія) вчилися у приватних учителів. Деякий час Лариса навчалася в школі Олександра Мурашка в Києві. З цього періоду залишилась одна картина намальована олійними фарбами. Пізніше їй довелося здобувати освіту самостійно, в чому допомагала мати. Вона знала багато європейських мов, включаючи і слов'янські мови (російську, польську, болгарську та ін.), а також давньогрецьку, латинську, що свідчило про її високий рівень інтелектуальний. Олена Петрівна виховувала її як сильну людину, яка не мала права до надмірного виявлення своїх почуттів. Слід цієї «paidei» можна знайти в кожному творі «поодинокого мужчини». Про рівень її освіти може свідчити факт, що 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів» (надрукована в Катеринославі 1918). Українка багато перекладала (М. Гоголя, А. Міцкевича, Г. Гайне, В. Гюґо, Гомера й ін.). Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко. 1903
В Декілька слів треба сказати про стосунки між Ларисою Петрівною та Ольгою Юліанівною. Їхня приязнь, з різними відтінками еросу (збереглися лишень листи Л. Косач)змінює візерунок «Дочки Прометея» і допомагає в розумінні її «Блакитної троянди» (1896). Історію кохання цієї незбагненної людини, яку часто утожсамлюється з фотографією з 1896 року, часто розпочинають із Сергія Мержинського, замість розповіді про її класичне розуміння «релігії любові» (О. Забужко). У 1907 р. вона вийшла заміж за відомого музикознавця-фольклориста Климента Квітку. Поетична творчість Леся Українка в 1887 році
П Літературна діяльність Лесі Українки пожвавилася з середини 80-их pp., коли Косачі переїхали до Києва і в оточенні родин Лисенків і Старицьких вона увійшла до літературного гуртка «Плеяда». 1892 у Львові вийшла «Книга пісень» Генріха Гейне в перекладах Лесі Українки (спільно з М. Славінським). Перша збірка її оригінальних поезій «На крилах пісень» з'явилася у Львові (1893, друге видання в Києві 1904), там же вийшла й друга збірка «Думи і мрії» (1899), третя «Відгуки» (1902) — в Чернівцях. Після того Леся Українка працювала ціле десятиліття і написала понад сотню віршів, з яких половина за її життя не була надрукована. В канон української літератури Леся Українка ввійшла передусім як поетеса мужності й боротьби. Тематично багату її лірику трохи умовно (з уваги на взаємозв'язок мотивів) можна поділити на особисту, пейзажну та громадянську. Головні теми її ранніх ліричних поезій: краса природи, любов до рідного краю, особисті переживання, призначення поета й роль поетичного слова, соціальні та громадські мотиви. У перших творах її помітні впливи Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького, Генріха Гейне, але й у них видно виразні впливи Ольги Петрівни і Михайла Драгоманова (псевдонім — Українець)на вибір її мотивів. А вже поезію «Contra spem spero» (1890) характеризує античне розуміння доблесті (arete), блискуче володіння міфологічними ілюзіями, автокреація жінки-воїна. Саме цей аспект творчості на довгі роки визначав тонус наукового «лесезнавства». Такі основні мотиви поезій «До товаришів», «Товаришці на спомин», «Грішниця», «Slavus — Sclavus», «Fiat nox», «Епілог» і багато інших. Мотив волі набирає в ній досить різноманітних барв: від нескорення традиційному розумінню імперії по індивідуальний вибір modus vivendi, що означає відкриття істини і служіння їй. Зрада на будь-якій площині утотожнюється з трагедією, з вчинком Медеї. Лірика жаги і прихованого тріумфу, пов'язаного з неможливістю зреалізувати свою любов, експонує схему лицарської любові. Лірична героїня — лицар, який співає своїй дамі серця. Еротизм таких віршів як «Хотіла б я тебе як плющ обняти», «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами» — це містичні дифірамби на честь божественної коханки. Елемент епосу, властивий багатьом ліричним поезіям Українки, знайшов пізніше втілення в баладах, легендах, поемах, писаних на сюжети світової культури, проектованих на актуальні проблеми вільної людини в світі зневолених(«Самсон», «Роберт Брюс, король шотландський», «Віла-посестра», «Одно слово» й ін.) й роль поета в цій боротьбі («Давня казка», «Саул», «Орфеєве чудо»). Драматургія Леся Українка. 1888 рік У другій половині 20-их років Леся Українка звертається до драматургії. Перша її драма «Блакитна Троянда» (1896) з життя української інтелігенції поширює тематику тогочасної української драми, що доти показувала переважно життя селянства. Філософський дискурс драми, нав'язуючи до творчості Гаутпмана, представляє не тільки божевілля як форму свободи, але і певну тугу за тілом.
Далі
Леся Українка, широко використовуючи
теми й образи світової літератури,
розвинула новий жанр — драматичну
поему. Перша з них — «Одержима» (1901).
Канва біблійної історії Міріам і
Месії трансформується в У драматичній поемі «Кассандра» (1907) письменниця розвиває метафору людської правди і трагічної істини, яку представляє головна героїня. Угодництво й пасивність поміркованої громади картає поетеса в драматичній поемі «У катакомбах» (1905). Свобода творця це не служба народові і його утилітарним цілям. Кара за цей вчинок - неможливість творити далі. Мотив вищого покликання митця, який яскраво проявляється вже в циклі поезій «Сім струн» у вірші «Fa» (Фантазіє, ти сила чарівна) в даній драмі набувають особливого загострення. У драмі «Руфін і Прісцілла» світлий образ християнки протиставлено грубій силі імператорського Риму. Драматична поема «Бояриня» в новому ракурсі представляє тему волі. Виходячи поза схему мотиву «українського рісорджіменту», представлену в інтерпретації Д. Донцова, можна прочитати постать Оксани як образ людини, яка не відкрила чим є справжня свобода в її антично-християнській іпостасі. Поема «Оргія» в певному сенсі продовжує тему попередньої драми. Античний фон подій експлікує провідні питання філософії. Контраст між діонізійським і аполінським началами підкреслює постать співця Антея. Розуміючи чим є мистецтво і його роль в історії, він обирає смерть, яка переносить його в безсмертя. До найвизначніших творів Лесі Українки належать драми «Камінний господар» і «Лісова пісня». Традиційна тема світової літератури знайшла в драматичній поемі «Камінний господар» (1912) цілком оригінальне трактування образу Дон-Жуана. Жіночність героя і чоловіча постава Донни Анни континує класичну традицію зміни ролей, яка призводить до символічної смерті Дон-Жуана. «Лісова пісня» (1911) — вершина творчості Лесі Українки. У ній показано конфлікт між високим ідеалом і прозаїчною дріб'язковою буденщиною. Головна героїня драми-феєрії Мавка — не тільки поетичний образ казкової істоти, а й філософське узагальнення всього прекрасного, вічно живого. Циклічність натури протиставляється людському життю. І то власне натура перемагає, байдужа до трагедій.
Прозова творчість Окреме місце в літературній спадщині Лесі Українки має мистецька проза. Перші оповідання із сільського життя («Така її доля», «Святий вечір», «Весняні співи») змістом і мовою пов'язані з народними піснями. У жанрі казки написані «Три перлини», «Чотири казки зеленого шуму», «Лелія», «Біда навчить», «Метелик». Гострим драматизмом відзначаються повісті «Жаль» і «Приязнь». Залишилася не закінченою передсмертна повість Українки «Екбаль Ганем», в якій вона хотіла змалювати психологію арабської жінки. Останні роки життя Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Разом із чоловіком, Климентієм Квіткою, вона працювала над зібранням фольклору, інтенсивно опрацьовувала власні драми. На звістку про важкий стан Лариси Петрівни в Грузію приїхала її мати. То власне їй письменниця диктувала проекти своєї так і ненаписаної драми «На берегах Александрії». Символічне значення її творчості можна прочитати в молитві дітей до Геліоса над манускриптами. Померла (в Сурамі) у віці 42 років. Похована на Байковому кладовищі в Києві. Надгробок Лесі Українки на Байковому цвинтарі в Києві
Найширше, всенародне визнання Леся Українка здобула як поетеса, її ім'я ввійшло в свідомість поколінь як символ мужності й боротьби. «Своїми думками вона обіймає весь український народ… Вона старається розбудити в серцях цього народу віру в краще майбутнє й у власні сили…». Вірші писала протягом усього творчого життя: відома нам перша поезія «Надія» датована 1880 роком, остання – «Про велета» - 1931. У творчості кожного письменника важливо визначити два головні аспекти: зміст і характер написаного та місце і роль його в історії літератури. Для аналізу творчості Лесі Українки це особливо суттєво, бо за ідейно-художнім смислом та значенням для історії її поезія займає особливе місце. До Лесі Українки були великі поети – Тарас Шевченко та Іван Старицький, Павло Грабовський. Це були певні зразки і ті традиції, до яких не була байдужою муза юної поетеси, доки не визначилась її власна творча дорога. Рано ознайомилась вона із класиками російської літератури, добре знала Пушкіна, Лермонтова ,Некрасова, неодноразово цитувала з пам'яті їх рядки. Широко обізнана була Леся Українка і з світовою літературою, чимало перекладала поетичних творів зарубіжних авторів, зокрема Гейне, Гюго, Міцькевича, Франко, були також Леонід Глібов, Степан Руданський, Михайло Конотопіцької, що теж відбилося на виробленні індивідуального стилю письменниці. Та головне, що визначає «образ індивідуальності» поета, - це ідейна цілеспрямованість його творчості. «…Ідейність його творів, - пише І. Франко, - …є випливом такого, а не інакшого способу думання, бажання і почування автора, випливом і маніфестацією його душі, образом його індивідуальності». Світ поезії Лесі Українки, різноманітно- багатий, яскраво індивідуальний, емоційно-піднесений. Її талант лірика найповніше розкрився в громадянській поезії. Розглядаючи жанри громадсько-політичної лірики в контексті свідомості епохи, переконуємось, що образна думка поетеси органічно пов'язана з реальним життям, з найважливішими подіями того часу. Саме тому двосічні мечі і блискавиці, вогнисті пісні і дзвін кайданів, громи весняної бурі і борці-прометеїсти з'являються у творчості Лесі Українки як естетични необхідність. Тема революційної боротьби, любов до рідного краю, роздуми про майбутнє народу, завдання і обов'язки митця визначили головний пафос творчості письменниці, а разом з тим і світ художніх образів. Поетична спадщина Лесі Українки вміщена у збірках «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1902), «Відгуки» (1913). В останнє десятиліття свого життя (1903-1913) вона написала ще понад сто віршів, половина з яких за життя автора не друкувалося. Серед них «Дим», «Пісні про волю», «Мріє не зрадь…», «Упоєні на бенкетах кривавих» та інші. Іван франко найбільший серед сучасників знавець і цінитель поезії Лесі Українки, підсумовуючи її творчий доробок, у 1900 році писав: «Головною її силою є лірика і малюнки сцен і ситуацій, що випливають із ліричного настрою. Тут кожне слово має силу і пластику, тут, що не строфа, то мистецьке степенування поетичного шляху. Леся Українка … уміє простими словами викликати глибоке враження». З перших кроків літературної праці поетеси помічаємо її тяжіння до ліричного циклу як принципу компонування поезії. Це «Подорож до моря» (1888), «Сім струн» (1890), «Кримські спогади» (1890-1891) та інші. Інтерес до циклу як композиційного засобу лірики не втрачається протягом усієї літературної діяльності автора («Весна в Єгипті» - 1910, «З подорожньої книжки» - 1911). Ліричний цикл у творчості Лесі Українки виконує важливу структурну функцію і збагачує можливості ліричних жанрів. Предмет зображення подається у різних аспектах, лірична поезія переростає рамки одноразового спалаху почуття, думки, настрою і стає органічною частиною цілого. Вколі інших поезій вона доповнює і розширює внутрішній підтекст, що об'єднує весь цикл. У ліричний ряд вносить елемент оповіді, і такий виклад матеріалу дає перевагу авторові у вираженні задуму: появляється багатопланованість, різне бачення об'єкта зображення підсилює головну ідею. Цим досягається невластива ліричному роду письма епічність, широта, об'ємність. Вірші циклу в сукупності творять ніби рухливу панораму, значно ширшу сюжетну картину, аніж це може осягнути один тільки ліричний твір. У Лесі Українки зустрічаємо різні принципи компонування циклу. Передусім це ідейно-тематичний принцип, коли всі вірші циклу об'єднані наскрізною ідеєю. Наприклад: поетичне слово – зброя, меч двосічний на ворога у циклі «Ритми». Перевага зорових вражень сприяє творенню з окремих ліричних етюдів суцільної, розгорнутої картини («Подорож до моря»). Музичний принцип підсилює звукові враження. Тут особливого смислового значення набуває мелодія вірша. Музика слова («Сім струн», «Мелодії»). Такий спосіб укладання поетичних книжок був новим явищем в українській літературі, До того Вірші у збірках розміщувалися за хронологією або за іншими формальними ознаками. Леся Українка одночасно з Іваном Франком утверджує новий принцип композиції поетичної книжки, в основі якого лежать категорії змісту, а не форми. Ліричні поезії – це сторінки прагнень і страждань, поривань і сумнівів, радості і горя поетеси. Були в них зоряні верховіття, були й хвилини розпачу. Поза сумнівом, що багата, дивовижна особистість Лесі Українки відзеркалюється у світі поезії. Та не слід сприймати це прямолінійно, бо «пам'ятайте, - говорила поетеса, що я шукаю завжди у творах поетеси не автобіографії, а такого чогось, що не його одного обходило б». Тож не дивно, що у письменниці переважає громадсько-політична лірика. Крім того, перевага громадянських мотивів над усіма іншими була вже традицією в українській літературі, адже після суб'єктивної лірики поетів-романтиків 20 - 40-х років у поезії утверджуються і домінують ці мотиви. Перша поетична книжка Лесі Українки «На крилах пісень» вийшла у Львові на початку 1893 року. Тоді ж у журналі «Зоря» у статті «Наше літературне життя в 1893 році» Іван Франко висловлює думку, що ця збірка «становить, без сумніву, найважливіший здобуток поетичний нашої літератури оригінальної за 1892 рік». Збірка складалася із шести поетичних циклів, біля тридцяти віршів поза циклами, поем «Самсон», «Місячна легенда», «Русалка». У творах молодого автора переважають громадянські мотиви, мужні інтонації , життєво стверджуючий настрій. Першим акордом було патріотичне звернення до рідного краю – «До тебе, Україно, наша бездольная мати, струна моя перша озветься». Так починався цикл «Сім струн», якій відкривав книжку. Безкомпромісне – «Або погибель або перемога» - стало наскрізним мотивом циклу «Сльози-перли». Як кредо молодої поетеси прозвучав вірш «Contra spem spero»: Я на гору круту крем'яную. Та особливе місце у збірці зайняла поезія «Досвітні огні». Вдалій знахідці – образові досвітніх огнів, які засвідчують люди робочі, судилося стати не лише символічним у творчості Лесі Українки а й, певною мірою, символом доби – таке художнє узагальнення соціально-історичних явищ містив він у собі. До збірки ввійшла також пейзажна та інтимна лірика – цикли «Подорож до моря», «Кримські спогади», «Зоряне небо». Світ природи в уяві поетеси – це країна сонця і золистої блакиті. Таке світобачення відповідало цілісному поетичному настрої книжки, хоч і порушували його надмірні зітхання, жалі, сльози. Найслабшою виявилась інтимна лірика, якій ще бракувало художніх знахідок, заважали сентиментальні атрибути альбомного віршування. Ранні твори поетеси не позбавлені прикмет учнівства, наслідування письменницьких авторитетів. Перша поетична збірка Лесі Українки «На крилах пісень» засвідчувала прихід в українку літературу нової сили, потенціальні можливості якої були незаперечними. Вона збагачувала національну поезію новими мотивами, образами, урізноманітнювала ритмічну і строфічну будову вірша. Слідом за Франком її автор застосовує в українській поезії принцип циклування, який розширював межі й можливості ліричних жанрів. 1899 року у Львові виходить друга збірка поезій Лесі Українки – «Думи і мрії». Це було етапне явище української поезії кінця ХІХ – початку ХХ століття. Нова поетична збірка Лесі Українки відзначалася чіткою, викінченою композицією, ідейно-тематичною цілеспрямованістю. Її відкривала поема «Давня казка», і цей зачин звучав як голос поета-громадянина, з позиції якого виступив автор. Він утверджував силу поетичного слова-діла, високе призначення митця як виразника інтересів народу. Наступна поема – «Роберт Брюс, король шотланський» - це хвилююча розповідь про доблесного ватажка шотланського народу в боротьбі проти англійських завойовників. Темою патріотизму, героїчним пафосом поема органічно єдналася з цілеспрямованістю, головним збірки. За поемами йшли три поетичні цикли: «Мелодії», «Невільничі пісні», «Відгуки», які далі розвивали тему покликання поета, Вона особливо гостро і безпосередньо знайшла втілення у віршах із красномовними заголовками – «Поет під час облоги» та «Слово, чому ти не тверда криця». Останній став програмним у творчості Лесі Українки. Другою важливою прикметою нової збірки було утвердження героїчного, що характеризувало авторську концепцію нової людини, сформованої на межі двох століть. Зміст і форма художнього вираження героїчно відповідали духові часу, його вимогам і потребам Цей «дух часу» так характеризує А. В. Лучанський, який належав до близького поетесі кола київської молоді. «Говорячи від імені молоді, з якою я пізніше ріс, і зрів, і яка пізніше, приєднавшись до передового пролетаріату, врешті-решт здійснила найбільший акт в історії Росії, я можу сказати, що ми прагнули героїзму». Найхарактернішим у цьому плані був цикл політичної лірики «Невольничі пісні» - один з найвищих злетів революційного слова поетеси. Цикл об'єднує наскрізна думка: «Що сльози там, де навіть крові мало!», а також загальний героїчний пафос полягає у вираженні «образу часу». Завершуються «Невільничі пісні» зверненням до сучасника: Брати мої, нащадки Прометея! Вам не орел розшарпав груди горді, - Бридкі гадюки в серці уп'ялись… Гей, Царю тьми! Наш лютий вороже! Недарма ти боїшся Кайданів тих залізної музики!.. «Хай буде тьма!» - сказав ти, - сього мало, Щоб заглушить хаос і Прометея вбить. Цикл «Мелодії» - це інтимна, особиста лірика поетеси з явно вираженим сюжетом, розвитком настрою, в основі якого лежить музикальний принцип. Вже заголовок свідчить про важливу тут функцію музики, тяжіння автора до синтезу поезії і музики. А кожен з двадцяти віршів – це переливи душевного стану-настрою ліричного героя, зміни почуттів і переживань людини. З їх зміною, рухом змінюється й ритміко-інтонаційна структура вірша, з'являється нова поетична мелодія, де трепетно звучить музика слова. Так музичне тло, звукові враження сприяють відтворенню складних душевних змін ліричного героя, його слова. Так музичне тло, звукові враження сприяють відтворенню складних душевних змін ліричного героя, його переживань. Елегійна «Нічка тиха і темна була…» змінюється скорботним, журливим – «Не співайте мені сеї пісні…». Третій вірш циклу – це вибух довго стримуваного почуття, поезія трагедійного звучання, що розкриває глибини душевних потрясінь. Останній, кульмінаційний акорд вірша звучить вражаюче: Хотіла б я вийти у чистеє поле, Припасти лицем до сирої землі І так заридати, щоб зорі почули, Щоб люди вжахнулись на сльози мої. («Горить моє серце»). А далі – «Знов весна і знов надії», «Дивлюсь я на яснії зорі…», «Стояла я і слухала весну…». Ці весняні мотиви після того, як «горить» серце, «плаче» душа, відбивають складність, часом незбагненність «біографії душі» героя, плинність і діалектику людського буття. Сама ж поетеса в часи найтяжчих життєвих бур поринала в творчість, заглиблювалася в неї, рятувалась її могутньою силою. Тому закономірним визнанням є наступний вірш циклу – «Хотіла б я піснею стати…», за ним – «Перемога», звернення «До музи»… Всі ці заголовки – ніби сходинки в логічних переходах сюжету.
Лекція №
Тема 2.5 Леся Українка. Драма-феєрія “Лісова пісня” План
Література
|
имушені
потребою лікування подорожі до
Німеччини, Австро-Угорщини, Італії,
Єгипту, кількаразові перебування на
Кавказі, в Криму збагатили її враження
та сприяли розширенню кругозору
письменниці. Побувавши 1891 в Галичині,
а пізніше й на Буковині, Українка
познайомилася з багатьма визначними
діячами Західної України: І. Франком,
М. Павликом, О. Кобилянською, В.
Стефаником, О. Маковеєм, Н. Кобринською.
Основний зарис соціально-політичний
світогляду Л. Косач сформувався після
цілорічного (1894—95) її перебування у
М. Драгоманова в Софії і трагічної
подією, якою була для неї смерть вуйка.
исати
поезії Леся Українка почала рано,
9-літньою дівчиною (вірш «Надія»). Леся
написала цей перший у своєму житті
вірш під впливом звістки про долю
своєї тітки Олени Антонівни Косач (в
одруженні Тесленко-Приходько), засланої
за участь у революційному русі. який
присвятила своїй тітці Олександрі
Судовщиковій. Вперше надруковані —
вірші «Конвалія» і «Сафо» — який
присвятила своїй тітці Олександрі
Судовщиковій 1884 у львівському журналі
«Зоря». 1885 у Львові вийшла збірка її
перекладів з Миколи Гоголя (виготовлена
нею спільно з братом Михайлом).
мотив еросу і танатосу, які, будучи
самим втіленням життя, становлять
антитезу до постави Міріам.Особливе
місце в її творчості посідають
драматичні поеми на теми вавилонського
полону при аналогії полону України
в Російській Імперії («На руїнах»,
«Вавилонський полон», «В дому роботи
— в країні неволі»). Символічний зміст
цих поем поетеса розкрила в поезії
«І ти колись боролась, мов Ізраїль,
Україно моя», де можна знайти такі
рядки: «Чи довго ще, о Господи,// Чи
довго, ми будемо блукати і шукати
рідного краю на своїй землі?». Становлять
вони своєрідний ключ до зрозуміння
образу неволі як образу душі, раба
власних стереотипів. Персонажі
раб-єгиптянин і раб-єврей з поеми «В
дому роботи — в країні неволі» - це
люди, які забули власне коріння.
Духовна сліпота стає певним лейтмотивом
творчості Лесі Українки.
Історія написання
Найвищим мистецьким здобутком Лесі Українки є «Лісова пісня». Цей шедевр вона написала всього лише за три тижні у м. Кутаїсі, що на Кавказі. Леся тяжко сумувала за Батьківщиною, крім того, знову загострилася її хвороба. Ідея створити «Лісову пісню» була навіяна спогадами дитинства.
За жанром «Лісова пісня» — драма-феєрія (таке визначення твору дала сама Леся Українка).
«Лісова пісня» — нова жанрова форма, створена Лесею Українкою, проблемна філософська драматична поема, де опоетизовано красу людських взаємин: потяг до щастя, силу великого кохання.
Ідейно-тематичний зміст
В одному з листів Леся писала, що ця драма була створена на честь «волинським лісам». Ця місцевість дивовижно мальовнича, казкова й нині.
Разом із героями-людьми — Лукащем, його матір’ю, дядьком Левом і Килиною — у драмі діють також казкові істоти, якими народна фантазія заселила ліси й води, поля й гори. Про міфічних істот ми дізнаємося вже з «Прологу», у якому з’являються жителі лісового озера: Водяник, Русалка, «Той, що греблі рве». Потерчата, а пізніше — Перелесник, Лісовик, Куць, «Той, що в скалі срщить» та ін. Усіх цих істот читач сприймає як представників природи, які протиставляються людині. Саме зіставлення світу людини і світу природи в їх гармонійних і дисгармонійних взаєминах — тема «Лісової пісні». Конфлікт, розвиток дії підпорядковані провідній ідеї — утвердженню думки, цю світ урятує краса. Краса, яка виявляється у високій, світлій духовності людини, у її гармонії з природою, у жертовній любові й .здатності прощати. Така краса очищає й відроджує людину і світ.
Композиція
Найхарактернішою композиційною особливістю «Лісової пісні» є органічне переплетення світу природи і світу людини. Драма складається з прологу й трьох дій, кожна з яких співвідноситься з різними порами року: із зародженням (весна), розвитком (літо) і згасанням (осінь) високого почуття кохання.
Сюжет розвивається стрімко. Дитина лісу Мавка, розбуджена голосом сопілки сільського парубка Лукаша, прокидається од зимового сну (зав’язка). Вони закохуються. Проте кохання Лукаша згодом в’яне, як і все в природі пізнього літа. Він не в змозі зробити вибір між вимріяним світом і буденщиною. Тоді й з’являється молодиця Килина — втілення бездуховності й моральної обмеженості. Вона в усьому протистоїть Мавці — уособленню любові й краси (розвиток дії). Коли Лукаш зраджує кохану і сватає Килину, охоплена відчаєм Мавка втрачає бажання жити й добровільно погоджується покинути цей світ, зникнути «у підземеллі темного Марища» — «Того, що в скалі сидить» (передкульмінація).
У третій дії драми Лукаш стає вовкулакою, але Мавка жаліє коханого, прощає його і повертає йому людську подобу. Одначе надто багато смутку довелося, пережити Мавці — вона перетворюється на Вербу. Мати й Килина, які понад усе прагнуть багатства, постійно сваряться й бідніють. Розлючена Килина хоче зрубати Вербу-Мавку, але Перелесник (дух вогню) запалює Вербу, а з нею згоряє все господарство (кульмінація). Мати й Килина повертаються в село, а Лукаш залишається в зимовому лісі, де був іцасливим з коханою, і поступово замерзає (розв’язка).
Леся Українка зазначала, що в «Лісовій пісні» і ремарки мають самостійне художнє, а не тільки «служебне» значення. Ремарки у творі об’ємні й поетичні, вони викликають в уяві читача відповідні пейзажі, на тлі яких розгортаються події, сприяють детальнішому розкриттю світу дійових осіб.
Глибокого психологізму образів авторка досягає за допомогою монологів. Скажімо, останній монолог Мавки хоч і сумний, проте оптимістичний, він сповіщає про невмирущість духовного й вічність краси: попіл із водою зростить нове дерево й «стане початком тоді мій кінець».
Стильові особливості
«Лісова пісня» за стилем — неоромантичний твір. У чому це виявляється? Уже сам жанр — драма-феєрія — передбачає поєднання реального й фантастичного, інтуїтивно-символічного; а також особливо потужний ліричний струмінь.
Конфлікт твору полягає в зіткненні духовно-піднесеного й матеріально=приземленого в душі героя (Лукаша).
У «Лісовій пісні» зіставляються два світи — гармонійно-досконалий (утілюється в панорамі одуховленої природи) і дисгармонійно-примітивний (утілюється в стилі життя людського суспільства).
Ціла тканина драми наскрізь символічна, усі її персонажі й деталі є знаками певних духовних станів. Так, Перелесник і «Той, що греблі рве» символічно втілюють волю, молодість, чин; Водяник, навпаки, — старість і поміркованість. Столітній дуб на галявині біля Лукашевої хати — символ єдності людини й природи (світу духовного). Отож, зрізавши й продавши цей дуб, мати й Килина тим самим остаточно позбавляють себе можливості влитися в гармонію світу, тобто сягнути щастя.
Глибоко символічні центральні персонажі. Лукаш уособлює людину як таку, яка є архетипом людини. Власне, у драмі зосереджується увага передусім на дослідженні саме його психологічного світу. Відповідно дві грані його душі — духовна й матеріальна — утілюються у двох парах образів: досконалого дядька Лева і ще досконалішої Мавки; примітивної матері й ще примітивнішої Килини. Отже, це суто модерністський спосіб зображення: не вплив середовища, не зіткнення з тими чи іншими людьми визначають учинки, життєву настанову Лукаша, а, навпаки, його душа зумовлює середовище: коли в ньому (Лукашеві) переважає духовна грань, вона втілюється в образах дядька Лева і згодом Мавки, коли переважає матеріальна, — утілюється в образах матері, а згодом Килини.
Одним із найдавніших фольклорних символів дівочої краси й кохання вважається зоря. Саме в такому значенні цей образ використовується в драмі. Ясної весняної ночі після першого поцілунку Лукаша Мавка скрикує: «Ух, зірка в серце впала», і в останньому видінні Лукаша Мавка «спалахує раптом давньою красою в зорянім вінці».
Зрада Лукаша й перші страждання Мавки припадають на пізнє літо й осінь. Через художній паралелізм у фольклорі опаданням листя восени підсилюється гіркота від розлуки:
Ой піду я у садочок, там лист опадає. Порадь мене, подруженька, милий покидає.
Особливо багато фольклорної символіки у фіналі «Лісової пісні». Характерна для народних балад метаморфоза перетворення дівчини на тополю спадає на думку в сцені перевтілення заклятої Килиною Мавки у вербу «з сухим листом та плакучим гіллям», гра Лукаша на сопілці, вирізаній із цієї ж верби; пожежа, під час якої мати з Килиною виносять «на клунках та мішках скулених Злиднів», зустріч Лукаша з Долею.
Провідна ідея — утвердження необхідності згармонізовувати, одухотворювати світ людей — реалізується всіма засобами не тільки в змістовій, а й у формальній площині. Експресія, ритм, гармонія відчуваються в усьому — у зміні настрою дії відповідно до змін природи, у чергуванні персонажів реальних і фантастичних, у багатстві руху, світла, музики.
Проблематика
Послідовно неоромантичною є проблематика твору.
- Людина і природа. Леся Українка розглядає природу як більш згармонізований світ, аніж людський, а отже, саме наближення людини до природи, на погляд авторки, є орієнтиром на шляху до ідеалу, способом самовдосконалення, одуховлення. Наскрізний художній засіб твору — паралелізм і то специфічна його форма — психологічний паралелізм-, кожна дія починається ремаркою-пейзажем, де сконденсована атмосфера, що незабаром запанує у відповідній дії (рання весна — розквіт кохання в душі Лукаша; пізнє літо — в’яне його кохання, а з ним — і одуховленість; пізня осінь — перемога смерті). У такий спосіб авторка підкреслює нероз’ємний багатофанний (від психофізичного до містичного) зв’язок людини з довкіллям, з природою.
- Людина і мистецтво. Леся Українка переконує, що справжнє мистецтво може породжувати лише чиста, світла душа; саме спромога до мистецької творчості є найпевнішою ознакою такої душі. Критерії, сутність, а отже, і мета досконалого мистецтва — у його здатності оживляти, одухотворювати, робити прекраснішим світ і людину, сіяти в людській душі любов. Пригадаймо: від Лукашевої гри на сопілці розвивається, зеленіє, зацвітає все в лісі, прокидається Мавка (духовна грань Лукашевої душі, одухотворене єство природи), і саме ця мелодія пробуджує в ній кохання — те, що стане сутністю її буття. Коли ж змінюється Лукашева душа (перемагає її матеріальна грань), він утрачає здатність грати. Лише в прикінцевій сцені ця здатність повертається й знову творить чудо, ще більше, аніж навесні, — тепер уже посеред сніговію його мелодія, усупереч навіть законам природи, перемагає смерть (зиму), приносить у світ тепло, цвітіння, відроджує кохання, щастя, красу.
Як змінюється музика, так змінюється все навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітчанім гаю, тьмяний зимовий день змінюється на ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою в зорянім вінку. Лукаш кидається до неї з покликом щастя.
Ось чудо мистецтва! Тільки у творчості людина стає вільною й богоподібною істотою, прилучається до Бога у творенні світу.
Першопричина людського горя, зла — у самій душі людини: Лукаш тяжко страждає і зрештою гине, бо неспроможний згармонізувати, зрівноважити у своїм єстві духовну й матеріальну первини. Якщо головним для людини стає суто матеріальне, побутове, вона знищує себе.
- Шляхи подолання зла. У цьому творі авторка, власне, пропонує єдиниіі шлях — християнське прощення, відповідь добром на зло. Зазнавши від Лукаша смертельного болю, Мавка все одно милосердна до нього, рятує і дає йому шанс духовного відродження. Проте не сліпа сентиментальність чи слабодухість змушує її прощати, а саме одуховленість, мудрість, тонка чутливість її натури: вона зауважує прекрасну, світлу сутність Лукашевого єства, про яку він і сам не здогадується. Саме тому любить його і жаліє тоді, коли він не може «своїм життям до себе дорівнятись». Мавка розуміє, що коли Лукаш зрадив, прирік на смерть її, то тим самим зрадив і змертвив і себе. Ось чому немає в Мавки ненависті до Лукаша, жаги помсти, а тільки співчуття й прагнення допомогти, підтримати.
- Сила кохання. Сторінки, де змальовано кохання Мавки й Лукаша, найсвітліші в драмі та й у всій творчості Лесі Українки. Лише покохавши одне одного, герої стають по-справжньому щасливими, власне, тоді починають жити. Тільки коли картина гармонії світу в першій дії (весняний пейзаж) увінчується коханням двох людей, вона набуває завершеності й довершеності. Тобто лише любов є основою світу, саме вона дає сенс існуванню, є надметою всього. Проте, зіставляючи два різко протилежні образи Мавки й Килини, авторка наголошує, що не кожен здатен кохати. Кохання — це постійна готовність до жертовності заради коханої людини, це щонайтонше відчуття її душі, це вбачання сенсу свого життя в її щасті.
- Трагедія самозради. Лукаш має чисту, світлу, прекрасну душу — це символізує його білий полотняний одяг у першій дії. Такою приходить у світ майже кожна людина. Потім хлопець зраджує свою чистоту й перетворюється на вовкулаку. Тобто, зраджуючи духовне в собі, людина стає моторошною потворою.
- Самознищення зла. Поміркуймо, хто робить нещасними матір і Килину. Та вони ж самі. їхній егоїзм, невситима жадібність і лють отруюють усе довкола та їх самих. Усі їхні інтереси скеровані на придбання статків. Однак вони не розживаються, а все бідніють, бо багатство для них — не засіб, а мета. Це накликає обов’язково Куця і Злиднів (диявольську силу), що вижирають усе в оселі (у душі). Апофеоз самознищення зла — спровоковане Килиною спалення господарства (тобто людської моделі життєвого ладу). З лісу (світу досконало-духовного) мати й Килина тікають у село з надією на щастя. Однак і там їм не поведеться, бо втікачки везуть із собою Злиднів. Отже, корінь їхніх нещасть у них самих.
Основні образи
Лукаш — зовсім молодий хлопець («в очах ще має щось дитяче», — читаємо в ремарці), він людина, тому й по-людському розуміє любов як потаємне незбагненне почуття. А для Мавки, як і решти лісових створінь, це цілком природний стан. Проте її любов до Лукаша зовсім не подібна на легкодумні залицяння з Перелесником, які вона знала до цього. Не подібна її любов і на почуття самого Лукаша:
Л у к а ш
Чудна у тебе мова, але якось так добре слухати… Що ж ти мовчиш? Розгнівалась?
М а в к а
Я слухаю тебе… твого кохання… (Бере в руки голову його, обертає проти місяця і пильно дивиться в вічі).
Л у к а ш
Нащо так? Аж страшно, як ти очима в душу зазираєш… Я так не можу! Говори, жартуй, питай мене, кажи, що любиш, смійся…
Звичайний сільський хлопчина й не здогадується, які сили пробудило кохання в лісовій істоті, яке «огнисте диво» оновлення вона пережила. Лукаш не цінує «душі своєї цвіту», не знає, які дива може творити тихий голос його сопілки. Щедрі поклади поезії й краси в його душі вкриті шаром буденщини, черствого житейського практицизму. Вони явилися Мавці весняної місячної ночі, але сам Лукаш і занедбав їх під стріхою хати, під впливом матері й Килини.
Мавка, без сумніву, ідеалізований і сильний образ: на шляху до щастя їі нічого не може зупинити, лісова красуня намагається наблизити дійсність до мрії. Вона без жалю покинула заради «людського хлопця» лісові хащі й могла б знайти з людьми спільну мову, якби вони були такими мудрими, як дядько Лев. Він знав ціну краси й гармонійного співіснування людини з природою, добре знав і те, що протиставити себе природі, знехтувати її закони — значить підрубати гілку, на якій сидиш. Таке ставлення до природи дядько Лев виховував і у свого небожа Лукаша. Він не встигає перейнятися дядьковою наукою: напровесні приходить із далекого села в ліс, а восени дядько Лев помирає. Господарство прибирає до своїх рук обмежена Лукашева мати, а згодом до неї приєднується й достойна її невістка.
Мавка ж принесла в Лукашеву хату не тільки красу («умаіча квітками попідвіконню»), з нею прийшла до лісової господи прихильність природи й достаток («Як вона глядить корів, то більш дають набілу»). Однак Лукаш не зміг відстояти своє кохання, не зміг «своїм життям до себе дорівнятись». Його перемогла сіра буденщина із захланною й обмеженою матір’ю. А зрада Лукаша почалася з того моменту, коли поріг його хати переступила Килина.
Леся Українка майстерно створила характери Килини й матері Лукаша. Це досить типові образи жінок, утомлених тяжкою працею по господарству. Лукашевій матері потрібна роботяща невістка, а не мрійлива Мавка, яка спртнїмає природу як живу істоту. Мати настільки душевно згрубіта, що не помічає навіть Мавчиної вроди, а згадує про її чесноти .тише тоді, коли «лукава, як видра, хижа, наче рись» Килина демонструє свою справжню натуру. Для скаліченої духовно й обмеженої Килини чи не найбільший життєвий скарб — «корова турського заводу». Вона в житті так і не зазнала справжнього щастя, так і не збагнула, що не перемогла Мавки.
Філософською глибиною думки, красою поетичних образів «Лісова пісня» постала нарівні з такими творами світової класики, як «Сон літньої ночі» Шекспіра, «Пер Гюнт» Ібсена. Не випадково М. Рильський назвав цю драму-феєрію «діамантовим вінцем Українки».