Лекція №
Тема 2.3. Повідні проблеми творчості о.Кобилянської
План
Життєвий і творчий шлях письменниці.
Повість „Земля” - психологічне трактування вічних загальнолюдських проблем на українському матеріалі.
Проблематика повісті.
Література
Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. навч. закл. (рівень стандарту, академічний рівень)/ Г. Ф. Семенюк, М.П. Ткачук, О.В. Слоньовська; за заг. ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – С. 202-225.
Хропко п. Українська література: Підручник для 10 кл. – к.: Освіта, 1998 с. 322-325.
. Филипович П. Ольга Кобилянська в літературному оточенні // Филипович П. Літературно-критичні статті.— К., 1991.
Филипович П. Спустошена ідилія (“Земля” О. Кобилянської) // Филипович П. Літературно-критичні статті.— К., 1999.
Походження
Народилася в багатодітній сім'ї дрібного урядовця. Батько, Юліан Кобилянський, народився в Галичині. Він належав до шляхетського роду, який мав свій герб і походив з Наддніпрянщини. Проте, папери, які б посвідчували спадковість родової ознаки, з легковажної руки Якова Кобилянського — батька Юліана і діда Ольги Кобилянської — не мали нотаріального підтвердження, бо він вважав, що синові буде достатньо і його розумної голови для заробітку. Це мало згодом великий вплив на долю письменниці. Мати, Марія Вернер, походила з німецької родини. Її родичем був відомий німецький поет-романтик Захарій Вернер. Будучи спольщеною німкою, з любові до свого чоловіка Марія Вернер вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру та виховувала усіх дітей у пошані та любові до українства. Брат Ольги Степан був живописцем (серед його творів — портрети сестри). Ще один брат — Юліан — прославився як філолог, автор кількох підручників із латинської мови. Дитинство Народилася Ольга Кобилянська 27 листопада 1863 р. у містечку Ґурагумора в Південній Буковині. У багатодітній сім'ї, де було семеро дітей, вона була четвертою. З дитячих років вона знала не тільки українську, а й польську та німецьку мови, якими говорили в її родині. Через п'ять років після її народження батька переводять до Сучави. Там Ольга Кобилянська знайомиться з місцевим парохом та українським письменником Миколою Устияновичем. Як між родинами вцілому, так і між її доньками, зокрема Ольгою Кобилянською і Ольгою Устиянович, зароджуються приятельські стосунки, які триватимуть у майбутньому до кінця життя письменниці. Пізніше вона жила в селі Димка, а з 1891 р. — у Чернівцях. Творчість У Південній Буковині, заселеній переважно німцями й румунами, жили й українці. Але українських шкіл чи культурно-освітніх закладів у 60—80-ті роки тут не було. Німецька школа не могла дати Кобилянській будь-яких знань з історії культури українського народу. Перші літературні твори О. Кобилянської, написані німецькою мовою ще без чіткого уявлення, "що значить слово «література», припадають на початок 80-х років («Гортенза, або нарис з життя однієї дівчини», «Доля чи воля?»). Ранні неопубліковані твори Кобилянської («Гортенза», «Малюнок з народного життя на Буковині», «Видиво», «Людина з народу» та ін.) сьогодні зберігають переважно пізнавальне значення, відображаючи окремі сцени з життя містечкової інтелігенції, людей з народу. Німецька мова, як і німецька культура, відіграли позитивну роль у житті й творчості Кобилянської. Вони, як слушно зауважила Леся Українка, допомогли Кобилянській вийти в широкий світ загальнолюдської культури. Але для утвердження Кобилянської як української письменниці необхідно було глибоко знати не лише українську мову, а й надбання української літератури. Цю істину вона все ясніше почала усвідомлювати і з кінця 80-х років наполегливо вивчає культурну спадщину свого народу, виявляє дедалі більший інтерес до його життя. Під впливом свого оточення — Наталії Кобринської, письменниці, однієї з фундаторок жіночого руху на Галичині, Софії Окуневської — першої української жінки лікаря в Австро-Угорщині (вона стала прообразом героїні твору «Доля чи воля?»), Августи Кохановської — художниці, яка ілюструвала новели письменниці «Некультурна», «Природа», «Битва», «Під голим небом», вона почне писати рідною мовою. Одним з імпульсів писати рідною мовою стала закоханість Ольги в Євгена Озаркевича, брата Наталі Кобринської. Тоді ж вона бере активну участь у так званому феміністичному русі, який зачепив чимало наболілих питань, над якими замислювалися представники передової інтелігенції. Ставши у 1894 р. однією з ініціаторок створення «Товариства руських жінок на Буковині», Кобилянська обґрунтувала мету цього руху в брошурі «Дещо про ідею жіночого руху». Письменниця порушила питання про тяжке становище жінки «середньої верстви», активно виступила за рівноправність жінки й чоловіка, за її право на гідне людини життя. Ці думки виявилися в ранніх творах письменниці. У деяких з них («Гортенза», «Вона вийшла заміж» та ін.), змальовуючи духовний світ своїх героїнь, письменниця робить наголос на їх пошуках особистого щастя. В «Людині», а ще більше в «Царівні» особисте щастя героїнь Кобилянської більшою чи меншою мірою вже пов'язується з соціальними проблемами, активною позицією людини в житті, з необхідністю боротися з обставинами, що сковують розвиток її духовних сил. Продовжуючи проблематику «Людини», повість «Царівна» (1895) свідчила про розширення світобачення письменниці, поглиблення її реалістичної манери, засобів психологічного аналізу. Повість має складну творчу історію. Писалась вона і доопрацьовувалась тривалий час (1888 — 1893), первісний текст її був німецький, пізніший — український. Надрукована повість була в газеті «Буковина» (1895) і того ж року вийшла в Чернівцях окремим виданням. Торкнувшись морально-етичних проблем життя інтелігенції у таких новелах, як «Аристократка» (1896), «Impromptu phantasie», Кобилянська продовжує розробляти їх у наступних творах і створює три цілісних образи жінок-інтелігенток в оповіданні «Valse melancolique» (1898). Згодом вона повертається до цієї теми в повістях «Ніоба» (1905), «Через кладку», «За ситуаціями» (1913). Тема інтелігенції проходить через усю творчість Кобилянськоі — від її ранніх оповідань та повістей до «Апостола черні». Зображення життя села, його соціально-психологічних і морально-етичних проблем стало другою провідною лінією творчості Кобилянської. «Щоденники» письменниці переконливо свідчать, що в другій половині 80-х рр. вона вже замислюється над долею народу, пов'язуючи проникнення в його життя з опануванням соціалістичних ідей. В новелі «Жебрачка» (1895) письменниця вперше показує людину з народу, яка опинилася без засобів до існування, живе з милостині. У середині 90-х рр. письменниця поглиблює знання життя селянства, чому сприяють її тісні контакти з мешканцями буковинських сіл, зокрема Димки, що згодом увійде в її творчість страшною трагедією-братовбивством («Земля»). Глибоко правдиві картини з життя села Кобилянська дала в новелах «Банк рустикальний», «На полях», «У св. Івана», «Час», «Некультурна». Визначним досягненням української літератури, вагомим внеском письменниці у розробку теми землі у світовій літературі є повість Кобилянської «Земля». На початку 1890-х рр., розробляючи проблеми, накреслені в ранніх творах, письменниця прагне розширити сферу своїх художніх пошуків, звертається до абстрактно-символічних тем і образів («Акорди», «Хрест», «Місяць» та ін.), пише ряд поезій в прозі, серед яких є майстерні художні мініатюри. Кобилянська друкує окремі твори в модерністських журналах «Світ», «Українська хата». Реалістичні й романтичні тенденції творчості Кобилянської своєрідно поєднуються в одному з її кращих творів — повісті «В неділю рано зілля копала», в основі якої — мотив романтичної пісні-балади «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», що неодноразово опрацьовувався українськими письменниками, зокрема М. Старицьким у драмі під однойменною назвою. Повість перекладена багатьма мовами, інсценізована, з успіхом йде на сценах театрів нашої країни. Творчість Кобилянської 1920 — 1930-х рр., у період, коли Північна Буковина опинилася під владою боярської Румунії, проходила в особливо складних і тяжких умовах. Українська мова й культура у цьому краї жорстоко переслідувалися, проте й у таких умовах Кобилянська налагоджує контакти з українською літературною молоддю прогресивного журналу «Промінь» (1921 — 1923), з львівським місячником «Нові шляхи», з харківським видавництвом «Рух», де протягом 1927 — 1929 рр. вийшли її «Твори» в дев'яти томах. У творах Кобилянської періоду першої світової війни та часів боярсько-румунської окупації Північної Буковини з'явилися деякі нові мотиви. В оповідання письменниці ввійшла тема війни («Юда», «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі» (1917), «Зійшов з розуму» (1923) та ін.), що була однією з провідних у творчості В. Стефаника, Марка Черемшини, О. Маковея, К. Гриневичевої та ін. Ольга Кобилянська із Лесею Українкою. 1901 р.
У деяких оповіданнях та новелах післявоєнного періоду Кобилянська звернулася до відображення тих морально-етичних проблем, що стали предметом художнього аналізу в багатьох її творах, написаних у кінці 19 — на початку 20 ст. Так, мотиви «Землі» знаходять своєрідне продовження і певне поглиблення в соціально-побутовому оповіданні «Вовчиха». Творчість Кобилянської 20 — 30-х рр підпадає під певний вплив символізму («Сниться», «Пресвятая богородице, помилуй нас!»). У романі «Апостол черні» письменниця певною мірою ідеалізує буковинське духовенство, наділяючи таких духовних пастирів, як о. Захарій, багатьма громадянськими й християнськими чеснотами. Виступивши в середині 90-х рр. як українська письменниця з оповіданнями й повістями з життя інтелігенції, Кобилянська протягом майже півстоліття створила десятки оповідань, нарисів, новел, повістей, критичних і публіцистичних статей, перекладів, лишила значне за обсягом листування. Велика частина її творів написана німецькою мовою. З них лише деякі були надруковані в періодичних виданнях; у 1901 р. вони вийшли окремою книжкою під назвою «Kleinrussische Novellen». Окрему ідейно-тематичну групу становлять мемуарні та публіцистичні твори Кобилянської, написані в радянський період її діяльності. Обставинами життя і творчістю Кобилянська глибоко вросла в буковинський ґрунт. Разом з тим вона ніколи не замикалася у вузьких етнографічних рамках і охоплювала зором усю Україну. Активна учасниця загальноукраїнського літературного процесу, Кобилянська постійно спілкувалася з культурами інших народів, зокрема тих, які жили в Австро-Угорській імперії. Завдяки новаторству, співзвучності прогресивним тенденціям світової літератури проза Кобилянської в її вершинних виявах викликала і викликає значний інтерес не лише в нашій країні, а й за її межами. Кращі твори письменниці вийшли у перекладах багатьма мовами, зокрема слов'янськими, відіграли й відіграють важливу роль у міжслов'янських літературних контактах, піднімаючи міжнародний престиж українського художнього слова. |
До вершинних творів о. Кобилянської належить повість «Земля», написана на основі реальної трагедії братовбивства, що сталася восени 1894 р. в селі Димці неподалік від Чернівців, куди письменниця часто виїжджала на відпочинок. Кобилянська була особисто знайома з родиною Жижіянів (у повісті — Федорчуків), до якої належали брати. Дворічне життя в Димці дало авторці змогу глибше пізнати й осягнути селянську душу.
Повістю «Земля» О. Кобилянська започаткувала символізм як модерністську течію в українській літературі.
Проблематика. Образи
Ольга Кобилянська розробляє в повісті на українському ґрунті біблійний мотив про Каїна й Авеля — братовбивство як першозлочин.
Отже, тема повісті — трагедія братовбивства, що сталася в селянській родині Федорчуків.
Уже сам факт розробки авторкою біблійного мотиву свідчить про те, що в основі твору морально-етична проблематика, заглиблення у філософську й навіть містичну царину, притчева атмосфера, наскрізна знаковість (символічність).
Провідна ідея повісті — пошук причин братовбивства, тобто першогріха, зла у світі. Ця надідея розкривається у двох основних проблемах твору: людина й земля та доля людини. Окреслимо докладніше кожну з них.
Перша проблема. Ольга Кобилянська поглиблює, конкретизує уже на той час досить розроблену ідею про те, що селянин перебуває під владою землі. Письменниця розширює діапазон — не лише селянин, а й кожна людина; крім того, виокремлює два різновиди такої влади — духовну та матеріальну.
Аби жити із землі, успішно господарювати на ній, селянин має прийняти її закони. Найголовніші з них:
• любов як життєва настанова;
• необхідність керуватись і знаннями, і вірою;
• життя — найвища краса і самоцінність;
• сумлінна праця — священний моральний обов’язок, єдиний засіб і виправдання буття людини.
Саме за цими законами живуть Івоніка й Михайло, вони перебувають під духовною владою землі. Причому духовна й матеріальна влада землі в їхніх душах зрівноважена: люблячи землю, молячись на неї, милуючись нею, вони дбають і про зиск, і про збагачення зі своїх ґрунтів.
Однак рівновага між двома владами землі в душі хлібороба часом порушується, тоді зиск стає головною його метою. Така настанова приносить у світ дисгармонію: Докія нівечить життя своїй доньці, видавши заміж за багатого нелюба; Марійка через свою скнарість мимохіть стає однією з причин трагедії Михайла й Анни; спричиняється до лиха й Рахіра, прагнучи поживитися федорчуківською землею.
Ще страхітливіша духовна катастрофа настає тоді, коли людина цілком зрікається влади землі над собою, пориває з нею зв’язок. Тоді вона пориває і з мораллю, утрачає совість (здатність розрізняти добро і зло), витісняє Бога зі своєї душі. Такою людиною виступає в повісті Сава. Властиво, Сава повторює комплекс Каїна: ним також керують гординя і заздрість. Розкриваючи цей образ, Кобилянська досліджує природу каїнізму. Сава — абсолютний бунтар, його головна мета — цілковита свобода, незалежність від усього — від батьків, дому, землі, людей. До світу в цілому Сава налаштований вороже, надто ж до тих моральних настанов, що зазіхають на його егоїстичну вседозволеність. Сава затято долає в собі відчуття гріха (наприклад, він гордиться, що не боїться гріха кохатися з двоюрідною сестрою Рахірою, навмисне робить це, кидаючи виклик табу, заборонам).
Куди ж веде така життєва позиція? Зрікаючись влади землі, ширше — влади любові над собою, Сава прагнув вибороти абсолютну свободу, а знайшов абсолютну неволю, став безвідмовним знаряддям у пазурах князя тьми, утратив здатність собою володіти, розпоряджатися. Наприклад, побачивши під час весняної оранки зайця, парубок блискавичним рухом машинально убив його грудкою, а потім викинув геть. На батькове запитання: Нащо ти вбив зайця?» — не міг нічого відповісти, бо «в дійсності не знав, пощо вбив його; якесь “щось” у нім приказало йому те вчинити».
Значить, не жадоба землі — причина братовбивства, а, навпаки, зречення влади землі. На погрозу матері позбавити його спадку, Сава якось відповідає: «Чи я жадаю від вас землі?.. Я не жадаю від вас ані крихітки землі! Держіться вашої землі, а я зроблю, що мені схочеться!» Отже, не земля, а якраз оте «щось», що «приказало» Саві вбити зайця, підштовхнуло його і до братовбивства.
Епілогові сцени повісті разюче засвідчують духовну смерть братовбивці. Пристрасний потяг до Рахіри минув, бо тепер (після законного одруження) це вже не гріх, не долання заборони; батьки й люди загалом відсахнулися від нього. А головне — сам він «не має спокою», «ходить, як зб.чуджений», тобто відчуває смерть своєї душі, отже, безцільність свого існування.
Друга проблема, досліджена в повісті, — фатум, влада долі над людиною. Авторка наголошує, що кожна людина проходить по життю лише тим шляхом, який їй накреслено згори, і як би не старалася, що б не робила, не зможе звернути з цього шляху. Все-таки зречення влади землі — лише зовнішня, очевидна причина трагедії, глибинна, визначальна — доля. Це одразу підтверджує епіграф, узятий із писань норвезького містика Юнаса Лі: «Кругом нас знаходиться якась безодня, що ґі вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша». Кобилянська підкреслює вплив спадковості на характер людини. Проте тільки доля вирішила, що Михайло вдався в Івоніку, а Сава — у Марійку, а не навпаки; чи так само Анна — у «чесного ґазду» батька, а не в лиху, потворну тілом і душею матір.
Мріючи про своє щастя, Михайло якось згадує народну мудрість: «Що має бути, те не мине його!» Усім наступним ходом подій ця мудрість підтверджується. І то доля часто засвідчує свою волю певними символами, треба лишень уміти їх розгадувати. Так, саме в ту мить, як Михайло вперше наважився запросити Анну на танець, стихла музика — обірвалася струна. А коли того ж вечора Петро повів Анну до танцю, «голос скрипки неначе навіки злучив їх з собою». Так доля показала, з ким судилося бути Анні в парі.
Саме в день свого святого Михайло мусить лягти в землю — і лягає. І ніщо не може зрушити цього присуду, навіть сутінки й священний звичай не хоронити небіжчиків після заходу сонця. Даремно благає Івоніка навколішках суддів, аби дозволили підождати з похованням до світанку. Йому відмовляють не люди, а сама доля. Так мусило статися і так сталося.
З якою ж метою посилаються людині удари долі? Авторка підводить до думки: для того, аби людина приборкала свою гординю, навчилася скорятися волі Божій, якщо та навіть незбагненна, визначила в житті головне й зосередилася на ньому, відкинувши другорядні, а то й хибні вартості, узялася спокутувати свої гріхи (що й спричинили фатум).
Ось Івоніка. Він майже одразу після трагедії визнає себе грішним, а значить, змиряється з карою, знаходить душевну рівновагу й далі чинить мудро (починаючи з того, що мовчить на суді, не звинувачує і не виправдовує Саву перед людьми, примушує сина-братовбивцю пам’ятати про злочин і при тому жаліє, любить його).
Інша річ — Марія. Вона всіляко противиться долі — упадає у відчай, ремствує, лютиться, винуватить усіх, окрім себе й Сави, тобто не хоче визнати гріха. Наслідок: коли доля зробила їй подарунок (Анна принесла онука), Марія не оцінила, не зрозуміла цього (засліплена образою за те, що Анна звинувачувала Саву) і в такий спосіб власноруч убила живу пам’ять про Михайла, його продовження, рід. Лише пекучі чоловікові слова відкривають Марії очі, вона усвідомлює нарешті свій гріх.
Визнання власної вини робить Івоніку й Марію мудрими. Вони чинять саме те, що тільки й може зняти з їхнього роду гріх, зупинити фатум, — тяжко працюють для того, щоби наймати служби Божі й відбувати посмертні обіди — «дбати за Михайлову дуиіу… і за свою, і Савину провину благати Бога». Отже, це шлях молитви, духовного очищення через самозречення й добротворення.
Символістська поетика
Як бачимо, проблематика твору ґрунтується на інтуї тивізмі й цілком скерована за межу суто раціонального світосприймання, у психомістичну царину.
Проте найпоказовіша прикмета, що засвідчує належність «Землі» саме до символізму, — наскрізна знаковість, закодованість с.мислу. Повість дослівно оповита, мов разком намиста, низкою деталей, які мало назвати просто символічними — вони містичні, через них у нашому світі виявляється світ потойбічний.
Передовсім символи виступають знаками долі-фатуму, насування біди (уже згадувані обрив струни на весіллі, заблукані Савині очі та його пристрасть до вбивств; злощасні граблі, якими Марія прохромила ногу, через що не змогла піти на прощу; музйки, які, ідучи в бік сусіднього лісу, роздражнили собаку Соііку).
У кульмінаційних сценах символічні деталі частішають, переплітаються, вливаються одна в одну, стають промовлянням Бога до людини, сповіщають містичний, вищий сенс того, що діється. І чутливіші, одухотвореніші герої сприймають їх.
Кілька разів у мертвого Михайла починає іти кров: зразу — коли вперше до нього підходить Сава, потім — коли Марія накинулася з прокльонами й бійкою на Анну. Вочевидь, це крик його душі, докір братові й печаль за тим, що Сава занапастив себе смертним гріхом; у другому ж випадку — плач за коханою, жалість до неї, намагання подати знак матері, аби одумалася. Це розуміє Анна, прошепотівши мертвому коханому, перш аніж знепритомніти: «Капає… капає кров… віджила, коли мене твоя мати сукою прозвала». Це розуміє білоголова бабуся: «Його кров ще жива, і його душа ще тут блудить».
Аннина ж душа опредмечується в хустці, коли дівчину виводили з хати, її хустка зачепилася за клямку й задержала її, а далі поволоклася за нею, мов похоронна хоругва. Тобто душа Анни не хоче відступати від душі милого, умирає, покидає цей світ разом з його душею.
Найбільше ідейне навантаження мають три ключові символи повісті — сусідній ліс, теля, місяць і зорі.
Неподалік від сусіднього лісу мешкає Рахіра, а якраз у іі домі заражається гріхом Сава. Сава дуже любить цей ліс. Чому? Бо «все, що в лісі роблено, не було гріхо.м». Отже, сусідній ліс — символічне втілення его, сліпого інстинкту, а саме це визначшю натуру Сави, власне, сусідній ліс — його стихія. Кобилянська (як згодом і Володимир Винниченко в трагедії «Гріх») натякає, що саме втрата здатності відчувати, розпізнавати гріх і є першозерниною зла, сатанинством. Тому Анна так жахається сусіднього лісу, інтуїтивно відчуває небезпеку, що з нього чигає. Аж тепер стає зрозуміло, що то під час перщого побачення з коханим дівчині привиділася подоба самого князя тьми: «Тут щось нечисте… на тебе й на мене, Михайле… Я се виділа тепер! Щось престрашного… закривавлені, вогняні шмати… з двома розжареними, несамовитими очима, що зближалися до нас у шаленій скорості».
Висвітлюється в такий спосіб і рушій Рахіриної й Савиної поведінки.
Умирає в муках мале теля, що, граючись, випадково поранилося. Це було Савине звіря, він любив його, доглядав. Так виявляється смерть чистої, світлої душі Сави, котрий уже твердо вирішив убити брата. Тому й відсахнулося від хлопця в передсмертну хвилину теля «з виразом дикого, відражаючого перестраху» в очах, — душа, згасаючи, помітила наближення Каїна, перпіогрішника. На смерть душі братовбивці натякає ще одна деталь, уже на похороні: «Одна свічка, що горша в головах умерлого, впала, покотилася саме до ніг Сави і тут згасла». У кульмінаційних сценах зумисне підкреслюються астральні символи. В ніч оплакування й похорону Михайла надзвичайно ясно сяє місяць. Символіка цього образу багатогранна. Опинившись у місячіюму світлі, Івоніка відчуває, що «великий гріх впав уже на його дім». Тут сяйво місяця натякає на позасвідому, містичну царину, де й кореняться причини, заховані пояснення трагедії. Не випадково Івоніка в цей момент «кинувся до землі, знявши руки вгору, і почав молитися, і бити поклони». А ось небеса під час похорону: «Місяць заллявся світлом, аж жевріючи, виринув перший на глибину, а за ним вирушили всі до одної зорі. Прибравшися у весь блиск срібла, здавалося, дрижали ненастанно з якогось зворушення і, дрижачи, мерехтіли всім багатством своа пишноти до тихої земчі».
Астральні деталі тут свідчать про присутність Всевишнього при похованні праведника. Адже зорі — світло серед темені — символізують Дух. Місяць — це місце, де очищаються душі праведників, перш аніж полинути до Сонця (Бога). Сяєво, краса й спокій небес засвідчують, що Михайлова душа вливається у Вічну Гармонію.
Отже, удаючись до символічних деталей, Кобилянська робить успішну спробу проникнути в надраціональні, позасвідомі обшири духовного світу.