Українська література 10-х років XX ст

Початок XX ст. в Україні — час великих змін у суспільно-економічному житті.

Український народ терпів жорстокий колоніальний гніт, страждав від безземелля й експлуатації.

1904—1905 pp. — російсько-японська війна, 1914—1918 pp. — Перша світова війна — українці вбивали одні одних за чужі їм інтереси колонізаторів.

Революція 1905—1907 pp. — дала вирішальний поштовх до національного та культурного відродження багатьох народів Російської імперії, саме з нею пов'язаний вихід на арену історичного життя нових національних літератур.

З поваленням царського режиму пробудилися надії на вільний демократичний розвиток народів імперії, на побудову суспільства соціальної і національної справедливості. Протягом 1917 й пізніше переважна частина української демократичної інтелігенції пов'язувала свої сподівання на національне відродження України з діяльністю Центральної Ради. Вони не були безпідставні. Принаймні в перший період своєї діяльності вона концентрувала в собі волю українського народу до історичного буття.

20 листопада 1917р. — проголошення Української Народної Республіки, її уряди, попри зміни в партійному складі і в своїй загальнополітичній орієнтації, попри суперечливість своєї соціальної політики дбали про розвиток національної культури й робили для неї все можливе.

Зрештою і режим П. Скоропадського, який прийшов до влади після підтриманого німцями гетьманського перевороту (29 квітня 1918 p.), також, бажаючи виступати від імені Української держави, робив чимало кроків задля національної культури.

Після розвалу Австро-Угорщини 13 листопада 1918 р. створюється Західноукраїнська Народна Республіка.

22 січня 1919 р. відбулося об'єднання УНР і ЗУНР в єдину соборну українську державу, але вона незабаром внаслідок вторгнення чужинців була втягнена в спровоковану ними тривалу кровопролитну громадянську війну.

Проголошена в Харкові УРСР фактично опинилася під контролем Москви. Знову були окуповані західноукраїнські землі: Галичину й Волинь захопила Польща, Північну Буковину — Румунія, Закарпаття ввійшло до складу Чехо-Словаччини.

Розвиток української преси та книгодрукування

Друге десятиліття XX ст. для української літератури — найплідніша пора. В ній тоді водночас працювали І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, О. Маковей, В. Стефаник, М. Черемшина, Л. Мартович, С. Васильченко, В. Самійленко, А. Тесленко, М. Вороний, О. Олесь, В. Винниченко, ще живі були І. Нечуй-Левицький та П. Мирний... Подумаймо: ціле суцвіття зірок першої величини, яких історія, коли приходить нате час, називає іменням класиків. А поруч з ними вже торували свої шляхи А. Кримський, М. Яцків, С Черкасенко, Г. Чупринка, М. Філянський, П. Карманський, І. Бордуляк, Г. Хоткевич, М. Чернявський, Б. Лепкий, Н. Романович-Ткаченко, Л. Старицька-Черняхівська; розпочали свою творчість М. Рильський, П. Тичина, М. Семенко.

Поважні здобутки мало наукове літературознавство — насамперед завдяки працям М. Драгоманова, І. Франка, С Єфремова, М. Грушевського, М. Возняка, В. Щурата. Розвивалася літературна й мистецька критика (В. Горленко, М. Вороний, М. Євшан та ін.).

Одне за одним з'являлися літературні видання. Незміцніла ще українська преса великого значення надавала літературно-художнім публікаціям.

Відбувався активний процес формування української національної інтелігенції — і мистецької, і наукової.

Наукове товариство ім. Тараса Шевченка у Львові, яке у 1898 р. очолив М. Грушевський (його енергійно підтримував І. Франко), піднеслося на такий професійний рівень, що сприймалося по суті як своєрідна неофіційна національна Академія наук. Тут видавались „Наукові записки" (з 1892 по 1917 р. вийшло понад 120 томів); а крім того — „Етнографічний збірник" (за той же період — 35 томів); „Матеріали до української етнології" (14 томів); збірники історико-філософської секції (15 томів); філологічної (15 томів), збірники з питань соціально-економічних, юридичних, природничо-математичних наук, медицини тощо. 1906 р. в Києві засновується окреме від львівського „Українське Наукове Товариство", що мало філологічне, історичне, природничо-технічне, медичне відділення та статистичну комісію.

Подією загальнонаціонального значення був вихід „Словаря української мови" Б. Грінченка (1907—1909).

Високий рівень національного самоусвідомлення засвідчило всенародне святкування, всупереч урядовим заборонам, 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

Активізується культурне життя; створюються громадські організації, що якоюсь мірою компенсують слабкість інфраструктури національної культури; піднесення охоплює всі сфери мистецтва.

Для України великим здобутком буржуазно-демократичної революції було скасування заборони на український друк, що зробило можливим інтенсивний розвиток української преси. Досі вона могла функціонувати лише в Галичині й Буковині, де виходили десятки газет і часописів, у тому числі й літературних („Молода Україна", „Артистичний вісник", „Світ", „Будучність", „Неділя", „Ілюстрована Україна" та інші).

Починаючи з 1905 p., і в Наддніпрянській Україні одна за одною народжуються газети, а також місячники, альманахи.

Багато з них велику увагу приділяли питанням культури, радо друкували літературні твори (особливо — щоденна „Рада", яку видавав Є. Чикаленко).

Великої популярності зажив сатиричний журнал „Шершень", у якому співробітничали видатні українські письменники.

Лише рік — 1906 — виходив журнал „Нова громада", але встиг донести до читачів ряд творів Лесі Українки, М. Коцюбинського, Б. Грінченка, А. Тесленка, A. Кримського, В. Самійленка, М. Вороного, X. Алчевської, М. Чернявського, С. Черкасенка, О Єфремова.

На сторінках „Української Хати", часопису, кваліфікованого в радянському літературознавстві минулих десятиліть ,к „декадентський" і „войовничо-націоналістичний", виступали О. Кобилянська, О. Олесь, М. Рильський, М. Чернявский, Галина Журба, П. Тичина, М. Семенко, Я. Мамонтов, X. Алчевська, Г. Хоткевич, критики і публіцисти М. Євшан та М. Сріблянський, а також Б. Лепкий, О. Грицай, М. Могилянський. Журнал мав на меті „пробудження національної свідомості серед нашого суспільства і розвиток рідного письменства, культури і науки". Він виразно підтримував модерністичні течії в літературі й мистецтві.

Сумнівну репутацію мав у радянському літературознавстві і соціал-демократичний журнал „Дзвін" (1913—1914), який обстоював політичну й організаційну самостійність українського робітничого руху, що зумовило відомий грубий критичний випад В Леніна. Крім B. Винниченка, Д. Донцова, Л. Юркевича, на його сторінках виступали також А. Луначарський, Д. Мануїльський, а з художніми творами — Леся Українка, С Васильченко, М. Вороний, С. Черкасенко.

Українська преса зазнавала цензурних утисків, переживала великі клопоти матеріально-фінансового характеру. Тому переважна більшість видань проіснували недовго, їх просто забороняли. Щоб легше було обходи ти цензурні рогатки, а також задля пропаганди української справи серед російської і європейської громадськості передова українська інтелігенція багато зусиль докладала для видання часописів у Росії та за кордоном. Всього в 1912 р., за підрахунками катеринославського часопису .Дніпрові хвилі", у світі функціонувало понад 80 українських газет і журналів (проти 13 у 1892 p.), зокрема у Галичині — понад 50, в Східній Україні— 12. На передодні Першої світової війни кількість їх зросла.

З цього огляду вимальовується картина великого піднесення національно-культурного життя. Наголосити на цьому слід, оскільки впродовж багатьох десятиліть нав'язувалося спрощене уявлення, нібито розквіт української культури почався тільки після встановлення радянської влади в Україні.

Наведемо деякі факти, що засвідчують небувале доти піднесення українського культурного життя в 1917 — 1919 pp., навіть за умов жорстокої громадянської війни та інтервенцій.

Уже в березні 1917 р. в Києві відкрито Українську гімназію ім. Т. Шевченка та 2-гу Кирило-Мефодіївську гімназію.

У березні — квітні з'явилися щоденні газети „Нова Рада" (за ред. А. Ніковського), „Робітнича газета" (за ред. В. Винниченка), „Народна воля".

Створено Українську педагогічну академію, відкрито Український народний університет у Києві (17 вересня 1918 р. перетворений на Київський державний український університет), Історико-філологічний факультету Полтаві; влітку 1918 р. був заснований, а 22 жовтня офіційно відкритий Український університет у Кам'янці-Подільському. Генеральний секретаріат освіти, яким керував І. Стешенко, вживав енергійних заходів для переведення шкіл на українську мову навчання; в різних містах України було створено понад 80 українських гімназій

За гетьманату 14 листопада 1918 р. засновано Українську Академію науку Києві, яку очолив В. Вернадський; серед її фундаторів були М. Василенко, С. Єфремов, А. Кримський, В. Науменко — видатні діячі української науки. Ще раніше, 2 серпня, була створена Національна бібліотека української держави, а 5 листопада — Українська державна академія мистецтв; Державна археологічна комісія, Державний архів. Власне, заходи до закладання цих інституцій були зроблені ще за часів Центральної Ради, зокрема, багато зусиль доклало Головне Управління в Справі Мистецтв і Національної Культури.

Особливо разючими були успіхи української преси та книгодрукування. Протягом 1917 р. виникло 78 видавництв; у 1918 — їх налічувалося вже 104; приватні, кооперативні, при „Просвітах" та громадських організаціях. Серед них: „Час", „Вік". „Дзвін", „Криниця", „Вернигора", „Сяйво", „Друкар", „Союз" (Харків), „Сіяч" (Черкаси), „Промінь" (Сміла), „Рух" (м. Вовча), „Народний стяг" (Одеса), „Селянська самоосвіта" (Одеса). Характерно, що видавничі осередки виникали по всій Україні (1918 р. їх було в Києві 40, Катеринославі — 6, Одесі — 5 і т. д.); діяло навіть українське видавництво при Кубанському центрі в Катеринодарі. 1918 р. створено „Український видавничий кооперативний союз" (Книгоспілка), „Дніпросоюз", „Українську школу". Одним із найпродуктивніших було видавництво „Дністер" у Кам'янці-Подільському; (це місто на Поділлі стало значним видавничим центром, оскільки в 1919—1920 pp. там було розташовано урядові установи УНР). 1919 р. створюється Державне Видавництво України у Харкові.

Прикметною особливістю цих років стала активізація української преси: газети видавалися не тільки в губернських центрах, а й у повітових осередках. Новим для України явищем був вихід (переважно на Поділлі) офіційних урядових видань: „Вісті з Української Центральної Ради", потім „Вісник Генерального Секретаріату Української Народної Республіки", вісники міністерств тощо, а також педагогічних, школярських, дитячих, студентських часописів.

Всього в Україні 1917 р. діяло 106 друкованих видань 1918р.— 212

Головним рушієм національно-культурної творчості, головною силою у створенні інфраструктури національної культури виступала сама українська громадськість, яка шукала й за всіх обставин використовувала можливості для втілення своїх, зумовлених об'єктивною національною потребою задумів. Інша річ, що ступінь порозуміння і співробітництва різних груп цієї громадськості з різними режимами в Україні був неоднаковий. Для більшості з них влада УНР була своєю, а більшовицька радянська влада — чужою. Тим паче, що більшовики в перше (лютий — березень 1918 р.) і друге (лютий — серпень 1919 р.) свої завоювання Києва і, отже, в часи відносного утвердження себе в Україні виявили нерозуміння національних почуттів і потреб українського народу і навіть вороже ставлення до них.

Хибна національна політика більшовиків — одна з причин їхньої поразки в Україні в 1918 і 1919 pp. Про це йшлося на VIII, X і XII з'їздах РКП(б), в листопадовій (1919) резолюції ЦК РКП (б).

Все це трагічним чином позначилося на становищі української літератури та особистих долях письменників, зокрема й тих, хто пов'язав своє життя з революцією: адже й сам цей катаклізм виявився багатоликим і обернув ся трагічними несподіванками навіть для її учасників.

Конфлікт радянської Росії з Українською Народною Республікою і поразка УНР у цій братовбивчій війні були сприйняті як узурпація демократичних завоювань національно-визвольного руху і як крах українського національного відродження. Трагічний настрій поглиблювався кривавим характером громадянської війни. Революція, що уявлялася інтелігентам-гуманістам святом справедливості, краси й братолюбства, весною відродження, обернулася оргією ненависті й руйнації, сіяла смерть і жах, перед якими не здригалися тільки найфанатичніші з її речників.

Не прийнявши більшовицької влади, значна частина старої демократичної української інтелігенції опинилася в політичній еміграції за кордоном. Це О. Олесь, М. Вороний, М. Садовський, В. Самійленко, В. Щербаківський, Ф. Щербина, С Русова, П. Ковжун, С. Черкасенко та багато інших визначних діячів науки, культури, літератури, не називаючи вже тих, хто більшою чи меншою мірою був пов'язаний з Центральною Радою, як-от: М. Грушевський, В Винниченко, М. Славінський, Д. Чижевський, П. Чижевський, В. Зіньківськии, Є. Чикаленко, Микита й Микола Шаповали, О. Шульгин, Д. Антонович, П. Холодний-батько і П. Холодний-син та ін. Вагомість цих втрат визнавали тоді й офіційні чинники. Так, у доповіді „Сьогочасна українська література" в Комуністичному університеті ім. Артема в Москві В. Коряк не без суму констатував: „Виїхав провідник української лірики — Олесь, батько українського модернізму— Микола Вороний, виїхав соціал-демократичний поет та драмороб Черкасенко, виїхали Шаповал, Богацький і нарешті — виїхав найкращий письменник-марксист — Володимир Винниченко". Якщо не врахувати, що в роки громадянської війни трагічно загинули від рук різних бандитів І. Стешенко (1918), О. Єфименко (1918), О. Мурашко (1919), Л. Симиренко(1920),М. Леонтович (1921), Г. Чупринка (1921); напередодні великого історичного зламу в долі народу не стало Лесі Українки (1913), М. Коцюбинського (1913), І. Франка (1916), І. Нечуя-Левицького (1918)), то можна уявити масштаби втрат української культури.

А проте, попри всі втрати, українська культура й література вийшли з цієї тяжкої кризи сповненими нових сил і надій. На це склалися різні потужні чинники, і насамперед та велика творча енергія народу, яку пробудила доба національно-визвольного руху і революції, породжуючи нові й нові таланти й починання та певною мірою навіть компенсуючи частину завданих ран. Серед цих чинників був і поворот у національній політиці більшовиків, здійснюваний у 1919—1920 pp. (проголошення політики „українізації"). Цей злам вплинув на настрій та орієнтацію частини української демократичної інтелігенції. З'явилися ознаки еволюції в бік коли не посутнього, то формального прийняття ідеї соціалістичної революції, з якою пов'язувалася і перспектива національного відродження та розвитку України.

Завдання 3. Прочитайте статтю. Який літературний напрям переважав у 10-х роках в українській літературі? Запишіть його визначення та основні риси.

Наступально і невідпорно зміцнювали свої позиції модерністські стилі, які вже утвердилися на літературних теренах Європи і світу. Модернізм — чи не найголовніша риса мистецтва XX ст. У його стилях і течіях розвивалися найвидатніші майстри світової літератури від Оскара Уайльда й Станіслава Пшибишевського до Фредеріко-Гарсіа Лорки й Василя Стуса. Він також позначився на розвитку реалізму і надав йому нових прикмет. Модернізм був менш одноманітним за реалізм, його обличчя відрізняла мінливість і багатобарвність, воно мало безліч виразів: символізм, космізм, неокласика, неоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм та інші стильові течії. Вони часто реалізовувалися у творчості митців поряд з оновленим реалізмом, що зазнав глибокої переоцінки. Прикметно, що авангардизм (його різновиди — абстракціонізм, кубизм, елементи футуризму, концептуальне мистецтво пізніших часів), спочатку теж одна з течій модернізму, невдовзі протистояв йому як стильова течія, котра несла в собі деструкцію, руйнування художнього образу.

Наприкінці століття модернізм вивершується, можливо, заключною стильовою течією — постмодернізмом. Його представники є сьогодні чи не найцікавішими мистецькими силами в сучасному літературному процесі.

Модернізм — це узагальнене найменування нереалістичних конструктивних літературно-мистецьких стилів, характерне для мистецтва всього світу. Визначальна його прикмета — орієнтація на красу, прекрасне як фундаментальну категорію, основу мистецтва, літератури зокрема, піднесення творчої інтуїції, ірраціональних елементів. У зв'язку з цим поезія з її феноменальною здатністю одухотворювати всесвіт проголошувалась вищим знанням.

В українській літературі варто розрізняти три сплески модернізму: на початку століття (Вороний — „Молода муза" — Чупринка — Олесь), в середині століття (представники розстріляного Відродження — „празька" — „варшавська" школи — МУР), у другій половині XX століття (об'єднання письменників „Слово" — шістдесятники — „Нью-Йоркська група" поетів тощо). Озвавшись ще в надрах творчості Михайла Коцюбинського й інших класиків, модернізм набуває достатньо виразного звучання у творчості Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, поезії початку XX ст.

Український модернізм має кілька відмінних моментів: а) він виник не лише як віяння Заходу, але й як відновлення національної традиції, зокрема „філософії серця". („Істиною людини є серце в людині, глибоке ж серце — одному лише Богу досяжне, як думок наших безодня, просто сказати душа, тобто суттєва істота". Григорій Сковорода); б) саме в його межах вперше в історії української літератури естетичні вимоги посіли належне їм центральне місце в мистецтві; в) він тісно переплітався з новим піднесенням національно-визвольного руху, тому національний чин ник мав у ньому велику вагу, більш того, визначив здебільшого оптимістичний характер багатьох творів, на відміну від європейського модернізму; г) у зв'язку з трагічними обставинами української історії модернізм набув упродовж мало не всього століття зовсім не належного йому поцінування, яке ви ведене з позамистецьких, ідеологічних засад. Біографія

Грінченко Борис Дмитрович (27 листопада (9 грудня) 1863 — 23 квітня (6 травня) 1910) — український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч. Редактор низки українських періодичних видань. Був одним із засновників Української радикальної партії. Виступав на захист української мови. Літературні псевдоніми: Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий, Перекотиполе. Автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих та педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, зокрема «Рідного слова» — книжки для читання в школі. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови». Один із організаторів і керівників товариства «Просвіта». Борис Грінченко — народний учитель. 1883 р. Народився на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумська область). Вчився в реальному училищі у Харкові. Тут Грінченко зближується з народницькими гуртками, вивчає й поширює їхні видання, що й стає причиною арешту та кількамісячного ув'язнення. На цьому його навчання закінчилося: довелося іти на власний хліб. Якийсь час працюючи в казенній палаті, Борис жив у сім'ї шевця. Навчившись шити чоботи, на заощаджені копійки від заробітку купував книжки і займався самоосвітою. Склавши при Харківському університеті іспити на звання народного вчителя, Грінченко з 1881 до 1893 р.(за винятком 1886—1887 рр., коли був статистиком у Херсонському губернському земстві) вчителював на Слобожанщині і Катеринославщині. В 1891 (за н. даними — 1892) Грінченко спільно з І. Липою, М. Міхновським, Ю. Міхновським, В. Боровиком, М. Вороним, О. Черняхівським заснував Братство Тарасівців. В 1884—1900 працював у Чернігівському земстві, активно співпрацював з місцевою Громадою. На кошти І. Череватенка, організував на Підросійській Україні видавництво популярних книжок українською мовою («Про грім та блискавку», «Велика пустиня Сахара», «Жанна д'Арк», життєписи І. Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка та ін). З 1902 жив і працював у Києві. З 1904 — став одним з лідерів новоствореної Української Демократичної Партії. Наприкінці 1904 очолив ліву течію УДП, яка утворила Українську Радикальну Партію, (наприкінці 1905 об'єдналась з УДП в Українську Демократичну-Радикальну Партію. За дорученням київської Громади редагував «Словар української мови» (т.т. 1-4, 1907-09), з 1906 — співробітник газети «Громадська Думка» та редактор журналу «Нова Громада». В 1906-09 очолював київську «Просвіту». Грінченко належав до гурту найвизначніших представників українського народництва. В період найбільшого розмаху великодержавно-шовіністичної політики російського уряду в Україні, виступав за послідовне проведення національно-культурницької роботи серед українського суспільства. Свої політичні погляди виклав у написаній ним програмі УДРП та у «Листах з Наддніпрянської України» (газета «Буковина», 1892-93). Помер у Оспедалетто (Італія). Похований письменник на Байковому кладовищі у Києві. Творчість Літературну діяльність розпочав у 80-ті роки. Грінченко автор близько 50 оповідань («Чудова дівчина», 1884; «Сама, зовсім сама», 1885; «Олеся», 1890; «Украла», 1891; «Дзвоник», 1897 та ін.), повістей («Соняшний промінь», 1890; «На розпутті», 1891; «Серед темної ночі», 1900; « Під тихими вербами», 1901), збірок поезії («Пісні Василя Чайченка», 1884; «Під сільською стріхою», 1886; «Під хмарним небом», 1893 та ін.). Історичній темі присвячені драми: «Серед бурі» (1897), «Степовий гість» (1897), «Ясні зорі» (1884—1900). Грінченко перекладав твори Фрідріха Шіллера, Йогана-Вольфганга Гете, Гайнріха Гейне, Віктора Гюго, та ін. Грінченко впорядкував і видав у трьох книгах «Етнографічні матеріали зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (т.т. 1-3, 1895-99). Йому належать цінні збірки народної творчості «Пісні та думи» (1895), «Думи кобзарські» (1897), «Веселий оповідач» (1898) та ін. Плідно працюючи в галузі народної освіти. Грінченко свої педагогічні погляди виклав у працях: «Яка тепер народна школа в Україні» (1896), «Народні вчителі і вкраїнська школа» (1906), «На беспросветном пути. Об украинской школе» (1906) та ін. Грінченко боровся за навчання українських дітей рідною мовою, виступав за чистоту української літературної мови. Створив ряд шкільних підручників, серед яких «Українська граматика», «Рідне слово». Одним з найяскравіших творів Б. Грінченка є вірш «Землякам, що раз на рік збіраються на Шевченкові роковини співати гімн» (1898 р.), в якому поет висловив своє бачення відношення української псевдоінтелігенції до України.

В оповіданні «Каторжна» розкривається доля Докії — дівчини-напівсироти. Каторжною її зробило життя з байдужим і вічно п’яним батьком, що після смерті дружини створив нову родину, в якій для рідної доньки не знайшлося навіть ласкавого слова чи прихильного погляду. Мачуха нещадно била дівчину, змушувала її працювати, морально принижувала. Для всіх Докія була чужою, тому росла, немов вовченя. Але ж вона також була людиною, що потребувала любові й ласки.

Будучи від природи доброю, Докія, незважаючи на жорстокість мачухи, якось взяла на руки малого Івасика та, цілуючи його, примовляла: «Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене, — ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли…» Та мачуха звеліла дитині вдарити Докію, і мале штовхнуло дівчину кулачком. Кинувши дитину, Докія мало не вбила її та замкнулася в собі остаточно. Саме нелюдське ставлення зробило її черствою, злою, замкнутою. Навіть не плакала вона, коли мачуха щоразу скажено лупцювала або тягала її за волосся. Не було кому й пожаліти Докію, на вулиці з неї сміялись, а вона мала лише відбиватися, роздаючи кривдникам стусани.

Тільки калина на городі трохи розраджувала самотню каторжну. Там вона плакала, бо «в неї не камінь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! І те серденько так хотіло любити, так хотіло! Але ж любити було нікого!» Та калина була найдорожчим, що мала Докія, вона нагадувала дівчині померлу матір. Тому тяжкої кривди, невимовного болю завдала героїні мачуха, зрубавши дерево, — ніби вдруге осиротіла й без того самотня дитина.

Коли Докія стала дорослою дівчиною, нічого не змінилося: так само не було з ким поговорити, до кого пригорнутися. Зрозуміло, що своєму першому коханню, шахтарю Семену, вона віддалася всією душею. Але недовго тривало щастя: парубок зрадив її з іншою. Найприкріше, що дізнається про це дівчина не від нього. Але найбільше роз’ятрює рани оце прокляте слово, що, мов реп’ях, причепилося до неї, — «каторжна!» Докія і Семенові каторжною стала. В голові зневіреної, доведеної до відчаю дівчини тільки й крутилося, мов вихор: «Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті!»

Крайньої межі досягає в той момент образа Докії на світ, на людей, які скрізь женуть її, з яких ніхто не любить її. Б. Грінченко влучно зображує психічний стан героїні. У розпачі, немов збожеволівши, у стані афекту, вона вирішує підпалити хату, в якій зібралася молодь на вечорниці, де милується її коханий з іншою. Прожогом кидається Докія додому за сірниками, розпалює вогонь і вже уявляє страшну пожежу, в якій загинуть усі її кривдники.

Але раптом дівчина згадує про Саньку — мале дівча господині хати. Докія останнім часом прикипіла серцем до Саньки, а Санька любила До-кію. І дівчина уявила, як мале дитя кричить, простягає руки, благає її про допомогу. Саме любов до Саньки рятує людей у хаті, але перш за все Докію. Рятує не фізично (адже, намагаючись погасити пожежу, каторжна гине), а духовно, бо любов не дає дівчині вчинити гріх — убити.

На жаль, фінал цього оповідання передбачуваний: викинута із життя нелюдським ставленням, «каторжна» не може не загинути, бо щасливого майбутнього в неї немає. Найголовнішим є те, що добре начало, яке Докія мала в собі від народження, перемогло, та «каторжна», яка була всім байдужа, ненависна, виявилась у своєму останньому вчинку набагато людянішою за кривдників. Як вирок людському суспільству, його жорстокості (адже ніхто навіть не пожалів каторжну, крім Саньки) звучить останнє питання Докії: «За що?», яке так і залишається без відповіді.