
- •Тема 1. Об'єкт, предмет і завдання курсу
- •Загальна характеристика, предмет і метод курсу
- •Взаємозв'язок курсу "Економіка праці й соціально-трудові відносини" з іншими дисциплінами
- •Тема 2. Трудові ресурси й трудовий потенціал суспільства
- •2.1. Загальна характеристика трудових ресурсів
- •2.2. Види зайнятості й баланси трудових ресурсів
- •2.3. Структура й показники оцінки трудових ресурсів
- •2.4. Відтворення трудових ресурсів, його характеристики
- •2.5. Керування трудовими ресурсами як система
- •2.6. Персонал підприємства як об'єкт керування
- •2.7. Трудовий потенціал суспільства як економічна категорія
- •2.8. Трудоресурсная ситуація в Україні і її регіональні особливості
- •Тема 3. Праця як частина життя людини й ведучий фактор економічної діяльності
- •3.1. Поняття й сутність категорії “праця”
- •3.2. Утримування й характер праці
- •3.4. Мотиви й стимули до праці
- •4.1. Історія формування, поняття й утримування трудових-соціально-трудових відносин
- •4.2. Система соціально-трудових відносин
- •4.3. Державна політика в сфері соціально-трудових відносин
- •4.4. Профспілки й соціально-трудові відносини
- •Тема 5. Соціальне партнерство
- •5.1. Теоретичні основи й об'єктивні передумови виникнення соціального партнерства
- •5.2. Суб'єкти соціального партнерства
- •5.3. Система колективно-договірного регулювання трудових-соціально-трудових відносин
- •Тема 6. Ринок праці і його регулювання
- •6.1. Ринок праці: суть, утримування, структура
- •6.2. Умови виникнення й ефективного функціонування ринку праці
- •6.3. Функції й сегментація ринку праці
- •6.4. Безробіття, її види й показники
- •6.5. Соціально-економічні наслідки безробіття, соціальний захист безробітних
- •6.6. Державне регулювання ринку праці в Україні
- •Тема 7. Соціально-трудові відносини зайнятості
- •7.1. Зайнятість як соціально-економічна категорія. Концепції зайнятості
- •7.2. Державна політика зайнятості
- •7.3. Регулювання зайнятості населення
- •Тема 8. Організація й нормування праці
- •8.1. Сутність і завдання організації праці
- •8.2. Керування організацією праці на підприємстві
- •8.3. Робочий час, його класифікація й методи вивчення
- •8.4. Основи нормування праці
- •Тема 9. Продуктивність і ефективність праці
- •9.1. Продуктивність, ефективність праці й основні фактори їхнього росту
- •Слідства підвищення (зниження) продуктивності праці
- •9.2. Показники оцінки продуктивності й ефективності праці
- •9.3. Основні напрямки підвищення продуктивності й ефективності праці
- •Тема 10. Політика доходів і оплата праці
- •10.1. Поняття “доходи населення” і їхні види
- •10.2. Заробітна плата, її види, функції й принципи організації
- •10.3. Тарифна система оплати праці
- •Єдина тарифна сітка оплати праці робітників та службовців по загальним (наскрізним) професіях і посадам
- •11.4. Форми й системи оплати праці
- •Тема 11. Планування праці
- •11.1. Завдання, утримування й показники плану по праці
- •11.2. Планування чисельності й складу кадрів
- •11.3. Планування росту продуктивності праці
- •11.4. Планування фонду оплати праці
- •Тема 12. Аналіз, звітність і аудит у сфері праці
- •12.1. Основні завдання аналізу використання трудових ресурсів і витрат на оплату праці
- •12.2. Аналіз забезпеченості підприємства робочої силоміць і кваліфікаційного складу робітників
- •12.3. Аналіз руху й стабільності робочої сили
- •12.4. Аналіз використання робочого часу
- •12.5. Аналіз продуктивності праці
- •12.6. Аналіз використання фонду оплати праці
- •12.7. Аналіз соціального розвитку підприємства
- •12.8. Аудит праці
- •Тема 13. Моніторинг соціально-трудової сфери, як інструмент регулювання й керування соціально-економічних відносин
- •13.1. Сутність і втримування соціального моніторингу
- •13.2. Моніторинг соціально-трудових відносин як тридцятилітній соціального моніторингу
- •Тема 14. Міжнародна організація праці і її вплив на розвиток соціально-трудових відносин
- •14.1. Історія й причини створення Міжнародної організації праці
- •14.2. Керівні органи Міжнародної організації праці і їхня структура
- •1. Бюро по діяльності підприємців.
- •2. Бюро по діяльності трудящих.
- •3. Департамент урядової діяльності, законодавства й адміністрації праці.
- •14.3. Головні цілі й завдання Міжнародної організації праці
9.3. Основні напрямки підвищення продуктивності й ефективності праці
Продуктивність праці є інтегрованим, багатофакторним показником, у якому об'єднані кваліфікація й інтереси персоналу, рівень техніки й технології, якість керування, якість продукції, маркетинг, соціальна й економічне середовище й т.п. Найкраще з'єднання факторів продуктивності й визначають краще використання ресурсів, вищу продуктивність праці.
Потрібно особливо відзначити, що для підвищення продуктивності праці необхідно враховувати й макроекономічні фактори навколишнього середовища, які можуть сприяти або перешкоджати її підвищенню. До них ставляться урядова політика; економічна й соціальна стратегії й напрямки її реалізації; діловий цикл і міжнародна конкуренція; навколишнє природне середовище; географічні й кліматичні особливості; демографічні, структурне й соціальна зміни й т.п.
Вирішальне значення для підвищення продуктивності праці, а відповідно й конкурентоспроможності підприємства, має реалізація програми скорочення витрат. Багато українських підприємств мають нераціональну структуру витрат, як правило, з низькими операційними, але високими адміністративними й іншими витратами.
Найгострішою проблемою є скорочення персоналу, що на сьогодні перевищує необхідну кількість на 30-50%. Вирішити цю проблему - “конкурентоспроможність або зайнятість” - можна тільки на основі росту вироблення зі збільшенням кількості робочих місць у нових фірмах і організацією масового перенавчання звільнених робітників. Без масштабної державної допомоги вирішити ці проблеми неможливо.
Обґрунтована організація виробничого процесу має потребу в наявності й раціональному використанні матеріальних (коштів праці й предметів праці) і трудових ресурсів. Якщо раніше, що лімітує групою, ресурсів у бізнес-процесах, які визначають виробничі можливості, виробничий потенціал підприємств, були кошти праці, то на сьогодні в цій ролі частіше виступають трудові й матеріальні ресурси.
Під виробничим потенціалом підприємства варто розуміти максимально можливий випуск продукції за кількістю і якістю в умовах найбільш ефективного використання всіх коштів вироблення й праці, які має в розпорядженні підприємство. Максимально можливий - це означає: при сучасних формах організації вироблення, при сучасних методах мотивації персоналу, при сучасному прогнозованому рівні техніки й технології.
На відміну від виробничої потужності виробничий потенціал характеризується оптимальним у даних умовах використанням всіх ресурсів - як таких, що застосовуються, так і таких, що не використовуються.
Сукупний резерв підвищення ефективності на виробництві, відповідно, визначається різницею між виробничим потенціалом і досягнутим рівнем випуску й реалізації продукції.
У практиці оцінки діяльності підприємства і його структурних підрозділів використовується дуже багато різних факторів ефективності - це й ефективність використання робочої сили, і ефективність використання встаткування, і ефективність якості продукції, і ефективність поставок, і ефективність використання матеріалів і сировини, і ефективність використання енергії (електричної, тепловий, паровий і т.п.), це також і ефективність використання робочого часу, і рентабельність продукції й вироблення й т.п..
Як видно з визначень, ефективність - значно більше вузьке поняття, чим продуктивність, але для практики пошуку резервів у бізнес-процесах на підприємствах показники ефективності дають ті напрямки пошуків, які, властиво, і конкретизують результат використання виробничого потенціалу.
Можна було б привести й інші конкретні показники ефективності, які характеризують виробничу діяльність організації, тому що методика їхнього розрахунку буде аналогічною.
Для практики пошуку резервів підвищення продуктивності праці важливий значення має визначення науково-технічного рівня вироблення (технічне, енергетичну озброєність праці, прогресивність технології, що використовується структури й організації вироблення, тривалості циклу, ритмічності вироблення, скорочення рівня виробничого недоліку й т.п.).
Інтерес викликає також класифікація резервів за кінцевими результатами, на які вони діють. Це підвищення обсягу виготовляється продукции, щоМ, удосконалення структури й асортименти товарів, які провадяться, поліпшення якості, зниження собівартості продукції (за елементами витрат, за статтями витрат), а також резерви підвищення прибутковості продукції, підвищення рівня рентабельності, зміцнення фінансового стану й т.п..
Для пошуку резервів важливе значення має їхнє обґрунтування за стадіями процесу (матеріально-технічне забезпечення, вироблення, збут продукції), а також по стадіях створення й експлуатації продукції (предпроизводственная стадія - проектна й технологічна підготовка вироблення; виробнича стадія - освоєння нової продукції й нової технології у виробництві; експлуатаційна стадія - сервісне обслуговування).
За строком використання резерви діляться на поточні (реалізуються протягом фіксованого періоду часу) і перспективні (реалізація в перспективі). За коштами виявлення резерви діляться на явні (ліквідація зафіксованих втрат і відхилень) і сховані (виявлення шляхом порівняльного аналізу або з використанням більше складних методів аналізу).
Підвищення рівня керування, методів прийняття управлінських рішень означає вдосконалення виробничої структури підприємства, структури органів керування.
У механізації й процесі пошуку внутрішніх резервів підприємства з метою підвищення продуктивності праці важливо виділити основні умови раціонального виявлення й використання резервів, до яких ставляться:
виявлення основних витрат, які становлять головну частину собівартості продукції й можуть дати більше підвищення продуктивності;
виявлення “вузьких місць” на підприємстві, які обмежують темпи росту продуктивності.
Важливо підкреслити, що необхідно одночасно проводити пошук резервів по всіх стадіях життєвого циклу виробленої продукції й за всіма тридцятилітнім діяльності підприємства.
Україна має надзвичайно більші потенційні можливості розвитку внутрішнього ринку високих технологій. Проте він залишається практично не задіяним. Світова практика вказує: внутрішній ринок високих технологій має потребу в активному державному стимулюванні.
Найбільш перспективної, до якої повинні бути прикуті першочергова увага правительства, є потреба модернізації енергетичної області.
Стимулюючим фактором технологічного переоснащення української економіки повинні стати й практичне втілення Державної програми енергозабезпечення й рішення проблем енергозбереження. За оцінкою вчених-енергетиків енергоємність ВВП України за останнє десятиліття збільшилася на 33%. Нині вона є найбільшою в Європі... Повинні стати відчутне поліпшення фінансування науки. Дотепер залишається незадіяним вагомий інноваційний потенціал приватизації. У цьому ж контексті особливого значення здобуває стимулювання малого інноваційного підприємництва як провідника інноваційного продукту від науково-технічного винаходу до масового виробництва. Однієї з найбільш актуальних є проблема істотного підвищення вартості робочої сили. Якщо вона низька, як це має місце в нас, то технічні нововведення вводити у вироблення не має потреби. Цю ситуацію потрібно при будь-яких умовах виправити. Такий же ефект відчутного розширення внутрішнього ринку можна одержати й від прискореного розвитку транспортної інфраструктури, створення міжнародних транспортних коридорів.
Як позитивне, потрібно відзначити випереджальні темпи розвитку інфраструктури зв'язку й областей інформатизації, підвищення їхньої інвестиційної привабливості.
Як підсумок усього наведеного вище, потрібно відзначити, що наша держава входить у п'ятірку країн, які володіють найбільш передовими аерокосмічними технологіями. Маємо унікальні досягнення й на інших напрямках науково-технічного прогресу, таких, як біотехнологія, фізика низьких температур, ядерна фізика, електрозварювання, розробка нових матеріалів і т.п.
Імперативом сучасного цивілізаційного прогресу є всебічний розвиток людського потенціалу. Світовою практикою доведено, що інвестиції в людський капітал - найбільш ефективні. У Західній Європі цей компонент забезпечує 75% приросту національного багатства.
Це все - потенціал інноваційного прогресу. Проблема укладається в тім, що ми ще не навчилися його використовувати.