Тема 5. Соціальне партнерство

5.1. Теоретичні основи й об'єктивні передумови виникнення соціального партнерства

Соціальне партнерство – це особлива система відносин, які виникають між найманими робітниками й роботодавцями з посередницькою роллю держави, узгодження економічних інтересів у соціально-трудовій сфері й урегулювання соціально-трудових конфліктів. Систему соціального партнерства називають ”трипартизмом”, тому що в регулюванні соціально-трудових відносин беруть участь три сторони: організації, які представляють інтереси найманих робітників; об'єднання роботодавців і держава.

У науковій літературі розглядається два шляхи рішення соціальних конфліктів: 1) знищення приватної власності на засоби виробництва й державне керування підприємствами; 2) узгодження інтересів власників і найманих робітників.

Перший шлях розглядається представниками марксистської школи, які затверджують, що між капіталістами й робітниками існують непримиренні розбіжності й вирішити їх можна тільки революційним шляхом, шляхом зміни громадського порядку.

У роботах соціалістів і лібералів затверджується про можливість узгодження класових інтересів.

У розвиток ідей і практику соціального партнерства внесли вклад представники класичної школи економічної науки Ш. Фур'є (1772-1837 р.), А. Сен-Симон (1760-1825 р.), Р. Оуэн (1771-1858 р.). В основному вони писали про необхідність конструктивного співробітництва між працею й капіталом.

Джон Стюарт Моль (1806-1873 р.) відзначив, що відносини між хазяїнами й працівниками будуть поступово витіснятися відносинами партнерства в одній із двох форм: у деяких випадках виникне об'єднання працівників з капіталістами, в інші - об'єднання працівників між собою.

Проблемами співробітництва між працею й капіталом займався відомий економіст А. Маршалл (1842-1924 р.). Він писав, що “співробітництво між капіталом і працею також обов'язково, як і співробітництво між прядильниками й ткачами”.

Істотний внесок у теорію й практику соціального партнерства внесений німецькими економістами Вільгельмом Ріпці (1899-1966 р.), Альфредом Мюллером-Армаком (1901-1978 рр.) і Людвігом Эрхардом (1897-1977 р.). Вони розробили концепцію соціального ринкового господарства, що базується на об'єднанні конкуренції, економічної волі підприємств і активної політики держави в перерозподілі доходів і організації соціальної сфери.

МАРНОТРАТ розробила принципи цивілізованих відносин між партнерами соціальних відносин. Найважливішими з них є наступні:

воля слова й воля об'єднання, як необхідна умова постійного прогресу;

убогість у будь-якому місці - погроза для загального добробуту;

соціальна справедливість для всіх;

відсутність у якій-небудь країні гарних умов праці є перешкодою для інших країн, які бажають поліпшити положення трудящих;

право всіх людей, незалежно від раси, віросповідання й пола на матеріальне благополуччя й духовний розвиток в умовах волі й демократії, сталості економіки й рівних можливостей.

МАРНОТРАТ розробила 10 програмних завдань, у тому числі наступні:

повна зайнятість і підвищення життєвого рівня;

зайнятість працівників на роботах, де вони можуть одержати задоволення й виявити свою майстерність;

гарантія навчання й переміщення працівників, включаючи міграцію;

можливість справедливого розподілу й оплати праці;

право на колективні переговори;

розширення систем спеціального забезпечення;

забезпечення охорони праці;

захист добробуту дітей і матерів;

забезпечення необхідного для споживання й існування;

створення рівних можливостей в області загального й професійного утворення.

МАРНОТРАТ розробила біля двадцяти конвенцій і рекомендацій, які дали можливість багатьом країнам розробити свій механізм колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин. У тому числі Конвенцію №98 (1949 р.) про права на організацію й ведення колективних переговорів; Рекомендацію №92 (1951 р.) про добровільне примирення й арбітраж; Рекомендацію №113 (1960 р.) про консультації в галузевому й національному масштабах, Конвенцію МАРНОТРАТ №144 і Рекомендацію №152 (1976 р.) про тристоронні консультації, Конвенцію №154 (1981 р.) і Рекомендацію №163 (1981 р.) про колективні переговори та ін.

Як механізм договірної форми регулювання соціально-трудових відносин, система соціального партнерства виникла в розвинених країнах в 60- 70-ті роки ХХ сторіччя. Це стало результатом посилення концентрації й централізації капіталу, зміни форм організації праці й характеру взаємин між найманими робітниками й роботодавцями в процесі виробництва, росту згуртованості робітників і профспілкового руху; активній соціальній політиці держав і розвитку демократичних процедур керування суспільством.

Історичними умовами для затвердження колективно-договірної форми регулювання соціально-трудових відносин стали економічні наслідки Перших і Другий світових воєн, всесвітній економічна криза 1929-1933 р., “холодна війна” і посилення соціально-політичного антагонізму класів і соціальних груп після Другої світової війни на тлі успіхів радянської системи в області рішення соціальних проблем.

Найбільш розвинена система соціального партнерства в таких європейських країнах, як Німеччина, Австрія, Швеція та ін. Менш розвинена вона в південно-європейських країнах, США і Японії. Система соціального партнерства не існує в слаборозвинених країнах. В Україні вона тільки формується.