1.3. Примусове виконання рішень в Україні радянського періоду

Зі створенням СРСР і з проведенням низки судових реформ, яка зводилася до повного знищення за ленінською вказівкою усієї судової системи, був сформований інститут судових виконавців. Судовий виконавець - штатний працівник суду, який безпосередньо підпорядковувався судді, так само, як і секретар судового засідання. Через мізерну заробітну плату і надзвичайно перевантажену нервовими ускладненнями діяльність, на цю роботу погоджувалися люди, які згодні були на будь-які умови заради хоч якогось заробітку. Тому і вимагати від таких працівників високої відповідальності та сумлінності не доводилося. За виконання рішення судові виконавці стягували збір, 75 відсотків якого спрямовувалось державі, а 25 відсотків - в загальний фонд на винагороду судовому виконавцеві губернії. При розподіленні сум фонду бралися до уваги кількість виконаних виконавцем рішень, їх характер, інтенсивність роботи тощо. Така система виконання судових рішень проіснувала досить довгий час.

Новий етап становлення служби судових виконавців відбувся в 1973 році, з прийняттям Міністерством юстиції СРСР Інструкції про порядок виконання судових рішень.

Суддя здійснював контроль за процесуальними діями судового виконавця, а питаннями організації роботи судових виконавців відав старший судовий виконавець. Виконавець процесуальне залежав від судді, який виносив переважну більшість процесуальних документів в процедурі примусового виконання рішень, оскільки виконавче провадження було частиною судового процесу та мало багато властивих судовому процесу рис та ознак. Згадана новела аж ніяк не позначилася на самій суті вже Існувавшої системи.

Така схема примусового виконання рішень у радянський період повністю задовольняла вимоги часу, оскільки заляканість населення та високий авторитет судового рішення на той момент практично виключали можливість невиконання рішення суду в добровільному порядку. Навіть скорочений термін примусового виконання - 20 днів -не був проблемою для судового виконавця, через існування більш широкого, ніж у теперішній час, переліку підстав для закінчення виконавчого провадження, як-то - надсилання виконавчого документа на виконання у бухгалтерію підприємства, виставлення платіжної вимоги до установи банку і т. ін.

Стосовно ж рішень інших органів, то виконання останніх забезпечувалося, перш за все, досить жорсткою системою адміністрування і партійного втручання, а також адміністративної та кримінальної відповідальності за їх невиконання.

1.4. Примусове виконання рішень в незалежній Україні як державна функція

З набуттям Україною незалежності та зміною соціального та економічного курсу, виникла нагальна потреба у реформуванні судової системи, яка за прийнятою в 1991 році Концепцією мала набути статусу самостійної гілки державної влади. І хоча окремі кроки в напрямку реформування судової реформи: деідеологізація судів, зміни в статусі суддів - і відбувалися, загалом реформа не просувалася в очікуванні прийняття Конституції України.

З прийняттям Конституції України судова система юридичне набувала статусу окремої і самостійної гілки державної влади. Але не зважаючи на конституційне розв'язання питання щодо статусу судової системи, вона де-факто залишалася в стані очікування окреслених Конституцією змін. Повільне просування реформ пояснювалось як відсутністю коштів, так і досвіду у цій важливій справі.

Безумовно, уже тоді (1996 - 1997 роки) юридична спільнота - теоретики і практики - були єдині у тому, що створений за радянських часів Інститут судових виконавців віджив своє і не відповідає вимогам часу, новому статусу судової влади, радикальній реформі діяльності судів.

Інститут судових виконавців, який проіснував майже сімдесят років, зберігав серйозні вади. Ні в одній цивілізованій правовій країні, принаймні в межах Європи, суд не поєднує функції правосуддя і виконання рішень. До того ж, за умов надання судам статусу судової влади, виконання судом власних рішень загрожувало б перетворенням судів у непідконтрольних монстрів, діяльність яких могла мати непередбачувані наслідки.

Необхідність наведення елементарного порядку в державі вимагала впровадження виконавчої та договірної дисципліни на базі радикальної зміни механізмів і методів виконання судових рішень, інших державних та недержавних рішень. Курс України на інтеграцію з європейським співтовариством вимагав, відповідно, адаптації українського законодавства до європейського.

З іншого боку, виконання судових і інших рішень слід розглядати як правозахисну функцію держави, яка має за мету примушення недисциплінованих та несумлінних суб'єктів певних правовідношень до виконання прийнятих ними зобов'язань, тобто захищає права та інтереси тих, хто потерпає від їх порушення.

За цих умов точне і своєчасне виконання судових та інших рішень виходило на перший план як державна функція забезпечення іміджу держави.

Потрібна була якісно нова структура - виконавча служба - наділена широкими повноваженнями з примусового виконання рішень, створена для роботи в нових умовах - підвищення ролі приватної власності, свободи економічної діяльності, приватної ініціативи, конкуренції та ринкових відносин, забезпечення рішень іноземних судів і інших рішень.

В багатьох державах з розвиненою економікою ефективно діють приватні відомства, яким держава (за певну платню) надає ліцензію на виконання цієї важливої державної функції .Україна на перших порах пішла іншим шляхом, що, на данному історичному етапі, слід розглядати як виправданий крок..

Так, 24 березня 1998 року Верховною Радою України було ухвалено Закон України "Про державну виконавчу службу". Відзначаючи шосту річницю існування нового відомства і підводячи підсумки роботи за зазначений період, слід відмітити, що, незважаючи на значні недоліки в роботі ДВС, в цілому створення такої служби виявилося вчасним і безумовно виправданим.

Стабільно, в арифметичній прогресії (33% на рік) протягом останніх трьох років зростає кількість виконавчих документів, що пред'являються до примусового виконання в органи ДВС України. Лише у 2003 році на примусове виконання органів ДВС пред'явлено 7732714 виконавчих документів. На тлі наведених цифр кількість

завершених виконавчих документів протягом останніх років збільшується повільніше, у межах 20-22%.

24 липня 2002 року Кабінетом Міністрів України прийнято рішення вдвічі збільшити штат державних виконавців України та підвищити рівень їх оплати праці до рівня працівників податкової міліції. Новою редакцією Закону України "Про виконавче провадження", передбачено створення при обласних управліннях юстиції та при Департаменті державної виконавчої служби спецпідрозділи державних виконавців з примусового виконання особливо складних та резонансних проваджень. На час роботи над посібником такі підрозділи утворені в усіх управліннях юстиції регіонального рівня та при Департаменті ДВС Мін'юсту.

Зростання кількості завершених виконавчих проваджень в 2003 році на 41% порівняно з 2002 роком здебільшого виправдана двократним розширенням штатної чисельності державних виконавців - з 3588 до 7059 осіб.

У практиці примусового виконання рішень неодноразово вказувалося на необхідність науково обґрунтованого нормування праці державного виконавця. Цей захід продемонстрував би час, який витрачається в середньому на примусове виконання одного виконавчого документа, і надав би можливість визначити, яку максимальну кількість останніх має отримувати в місяць виконавець для того, щоб (гіпотетично) не порушувати шестимісячний термін виконання провадження.

Практика примусового виконання свідчить, що своєчасно, повно та ефективно виконувати рішення судів й інших органів можна лише за умов щомісячного навантаження виконавця не вище 60-70 проваджень на місяць. В 2001 році державні виконавці завершували в середньому по Україні 65,5 проваджень на місяць, в 2002 році - 80,3 провадження, а в 2003 році, не зважаючи на розширення штату кількість завершених одним державним виконавцем документів знижується -57,1 провадження на місяць, що в першу чергу виправдовується необхідністю відволікання досвідчених державних виконавців на професійну підготовку нових службовців .

Серед неврегульованих питань виконавчого провадження є наукове опрацювання норм навантаження на одного державного виконавця (наукове нормування праці), організація підготовки кадрів і підвищення кваліфікації тих, хто уже працює і багато інших. У цілому мета досягнута, інститут державної виконавчої служби в Україні діє і удосконалюється.