1.2. Становлення вітчизняної системи примусового виконання рішень з часів Київської Русі

Як уже зазначалося раніше, наявність системи примусового виконання рішень є ознакою державності та невід'ємною складовою будь-якої держави. Україна не є виключенням у цій справі.

В перебігу історичного розвитку виконавчого провадження на території нинішньої України судові рішення виконувалися не тільки державними чиновниками, але й поліційними підрозділами, і навіть військовими. В цілому, світова цивілізація також йшла подібним шляхом. Наприклад, за часів арабського халіфату (за правління Аббасідів) була створена спеціальна поліція (шурта), начальник якої (сахіб-аш-шурта) об'єднував повноваження намісника, судового слідчого та виконавця судових рішень. Крім виконання рішень за цивільними справами, які розглядає суддя (каді), сахіб-аш-шурта мав право провадити розшук убивць та застосовувати деякі покарання за законами шаріату - тілесні (відрубування пальців, рук, ніг) та ганебні (гоління бороди, позбавлення права носити чалму тощо). Надвисокий економічний розвиток та правосвідомість громадян деяких країн світу навіть у наш час дозволяє не утримувати спеціальний апарат з виконання судових рішень, перекладаючи функції виконавчого провадження на державні органи, основні повноваження яких належать до інших галузей правозастосування. До речі, цивільне процесуальне право Сполучених Штатів Америки, на відміну від німецької і взагалі континентальної систем судочинства, не передбачає використання спеціальних агентів, так званих "виконавчих посадових осіб", для нагляду за виконанням судового рішення. В США позивач сам або через свого адвоката, вживає заходів для отримання компенсації за судовим рішенням, звертаючись для цього як до державних, так і до недержавних органів та структур .

Втім, досліджуючи розвиток процедури примусового виконання рішень в Україні, слід зазначити, що в юридичній літературі східних слов'ян вперше судові виконавці згадуються в "Руській Правді" - першому офіційно визнаному кодифікованому зведенні правових норм. Ця історико-культури а пам'ятка дійшла до нас у трьох редакціях - Коротка (Краткая) Правда, Велика (Пространная) Правда та Скорочена Правда - і містить численні акти князівського законодавства, як-то устави, уроки, уставні грамоти тощо. Згадування в нормативних актах Х-го століття судових виконавців (ябедників) слід віднести до діяльності княгині Ольги. Так, статтею 1 Короткої Правди зазначено: "аще будешь русин, любо гридин, любо купчина, любо ябедник, любо мечник... то 40 гривен положити за нь" . Сенс цієї статті полягає в захисті судових виконавців та інших князівських службовців від посягань на їх життя, у першу чергу, з боку закабалених общинників. Цікаво те, що ябедники - це дружинники, вояки, на яких додатково покладений обов'язок реалізовувати судові та князівські рішення. Штраф за вбивство ябедника та будь-якого іншого дружинника стали називати "вірою". В цьому уставі Ольги вперше для вітчизняного законодавства можна знайти сліди варязької термінології: ябедник -від давньоскандинавського aembaet.

Цікавим є те, що норми права цього періоду вже відходять від принципу кровної помсти і у якості покарання за переважною більшістю кримінальних злочинів князівськими актами призначався штраф.

Утримання ябедників провадилось не за рахунок князівської платні, а за принципом "кормління", тобто за рахунок місцевого населення Давньої України-Русі. Майже до середини XVI сторіччя князь, посилаючи у міста та волості підлеглих для виконання адміністративно-судових функцій, зобов'язував населення їх утримувати (''кормити") упродовж усього періоду служби. "Корм" брався натурою або у вигляді різних поборів.

За Великою Правдою, відрахування князівським адміністраторам провадились у розмірі 20% від суми штрафу. Разом з тим, Псковська Судна Грамота, що широко використовувала основу Руської Правди, творчо опрацьовуючи її текст стосовно умов давнього Пскова, зазначала, що судовим виконавцям належить сплачувати при стягненні штрафу 4 деньги.

З подальшим історичним і правовим розвитком Київської Русі та виданням однієй з частин Великої Правди під назвою "Суд Ярославль Володимеричь. Правда русьская" права судових чиновників і судових виконавців отримали "мечники", які раніше здійснювали стягнення дані та князівських штрафів. В XII сторіччі в Великій Правді замість ябедника та мечника згадується "тивун бояреск" і водночас з цим, завершено перехід статусу судового виконавця від вояка до чиновника.

Князівський Судебник XIII сторіччя визначав два види судових виконавців - приставів та підвойських судних грамот. Пізніше, за часів панування на українських землях польське-литовської держави, та в період Гетьманщини, функції судових виконавців здійснювали як самі судові чиновники, так і поліційні сили. Із входом в 1654 році України до складу Російської імперії, правовій системі якої, безперечно, була ближча правова регламентація континентальної Європи, з'являється інститут судових приставів, до скасування цієї посади у XVIII столітті, коли функції примусового виконання судових рішень знов передані поліції. З 1775 до 1862 року примусове виконання судових рішень було покладене на капітана-ісправника, що очолював повітовий підрозділ поліції, та на його підлеглих. До речі, капітан-ісправник у цей період паралельно виконував повноваження голови земського суду, компетенція якого розповсюджувалася на весь повіт.

Найбільшого розвитку за часів царату інститут судових приставів набув після проведення Олександром II масштабної судової реформи в 1864 році. Цією судовою реформою передбачалося також відокремлення судів з адміністрації, створення суду присяжних, введення в судову практику принципів гласності, усності, змагальності процесу та незмінності суддів, створення інституту адвокатури.

Судовий пристав був посадовцем при окружних судах та судових палатах, що мав службовим обов'язком виконувати постанови суду з доставки позивачам, відповідачам, підсудним та свідкам судових повісток, примусово приводити в судове засідання підсудних, підтримувати порядок під час судового засідання, примусово виконувати рішення цивільних судів та ін. До судового пристава пред'являлися дуже жорсткі кваліфікаційні вимоги - не могли бути судовими приставами особи, молодші 21 року, іноземці, неспроможні боржники, засуджені та підсудні, особи духовного сану, особи, звільнені зі служби судом та ін. Судовий пристав мав не тільки пройти річне стажування на цій посаді, але й внести значну грошову суму як заставу для забезпечення відшкодування збитків, що могли бути ним спричинені. Збитки, спричинені неправомірними діями судового пристава, відшкодовувались із застави та за рахунок власного майна пристава.

Згодом судові пристави стали утворювати власні ради у складі старшини та кількох членів ради. Рада розглядала клопотання про надання судовим приставам дозволу на створення товариств з круговою порукою один за одного, що знімало з судових приставів відповідальність за вчинені ними збитки. Крім того, ради судових приставів мали право застосовувати дисциплінарні стягнення, позбавляти судових приставів винагороди та штрафувати їх на суму від 5 до 100 карбованців, і навіть звільняти приставів. Процедура примусового виконання на той час детально регулювалася Статутом цивільного судочинства та Положенням про цивільні стягнення.

Однак при повітових судах, губернських волосних судах, а також при верхніх селянських судах судових приставів не було. Обов'язок з примусового виконання рішень в таких судах виконувався поліцією та приставами окружних судів. Більш значна увага історичному походженню і розвитку виконавчого провадження в Україні надається в деяких навчальних посібниках .