6. Власність як економічна категорія та її історичні типи, види і форми. Закон України «Про власність». Суб’єкти і об’єкти власності.

Сутність власності. Власність є однією з найбшьш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим — це одна з найскладжших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.

Людство протягом тисячоліть вивчає сутність власності, але і до цього часу проблема власності до кінця не вирішена. Причи­ною цього, вочевидь, є те, що власність є певним зліком даної економічної системи суспільства. Як саме суспільство перебуває у певному русі, зазнае змін, існуе в перехідних формах розвитку, так і власнють зміцнює свої типи, форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників умов виробництва з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таемницю, приховану основу всього сусшльного ладу.

Розвиток людського суспільства і виникнення держави зумовили необхідність суспільного регулювання відносин привлас­нення. Найбільшого розквіту цей процес досяг у римську епоху і знайшов свое узагальнення в римському праві.

Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини, проте, одні економісти визначають власність як сукупність усіх економічних відносин, інші – як основні економічні відносини, а треті — як вихідні чи первинні економічні відноси­ни даного ладу.

Отже, власність — це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей—продукт праці. Це - відношення індивідів один до одного і відповідно їх відношення до матеріалу, знарядь і продуктів праці.

Власність існуе також там, де існуе и сукупна праця — суспільне виробництво, бо и тут у единому процесі суспільної праці люди вступають у відносини між собою з приводу як виробництва і, так і присвоєння результата спільної праці.

Суб'екти та об'екти власності. Відносини власності, як вид­но, виникають лише за наявності принаймі двох суб'ектів.

Суб'екти власності — це індивиди, фізичні особи, які в процесі відчуження—привласнення матеріальних благ / послуг можутъ вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як прави­ло, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва - окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства тощо.

Об'єктами власності може служити все різноманіття національного богатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуалъноі праці.

Типи власності. Структура власності являе собою сукупність різних типів, видів, форм і систем власності, що діють або можуть діяти в суспільстві. У структурі власності насамперед слід виділяти два її типи: перший — трудова, неексплуататорська, другий - експлуататорсъка власністъ. Тип власності характе­ризуе спосіб поеднання робочої сили і засобів виробництва.

Якщо безпосередній виробник ставиться до засобів виробництва як до своїх, таких, що перебувають у його повному володінні, розпорядженні і користуванні, і якщо цей виробник власною працею використовує їх у своему виробництві, то в основі такого поеднання лежить трудовий, неексплуататорський тип власності. До цього типу належать такі форми власності, як общинна, сімейна, фермерська, частково реміснича власність.

Якщо ж безпосередшй виробник відокремлений, відчужений від засобів виробництва, позбавлений права володіння і розпоря­дження ними як своїми, то це характерні ознаки експлуататорською типу власності, бо, як відомо, хто володіе засобами вироб­ництва, його умовами, той володіє і виробленим продуктом.

Види власності: приватна і суспільна. Крім двох тишв власності слід розрізняти два її види: приватну (індивідуальну) та суспільну (колективну) власністъ. Приватна власність — це такий вид, при якому три функцїї права власності належать окремій приватній особі. Тут приватна власність реалізуеться як приватне присвоения і споживання.

Суспільна власність — така, де три и функцїї — володіня, розпорядження, користування — належать не одному приват­ному суб'екту, а багатъом, колективу чи суспільству в цілому. Така форма власності реалізуеться через суспільне при­своєння и управління. Суспільна власність протистоїть приватній.

У міру зростання рівня усуспільнення виробництва збільшуються масштаби і виникають нові форми суспільної власності. За сучасних умов суспільна власність реалізуеться у таких формах: групова, акціонерна, колективна, муніципальна, власність громадських організації — профспілок, партій, товариств, фондів та ін. історичних відмінностей між ними небагато. Головні з них полягають у призначенні, цілях, способах утворення, у формах розподілу продукту чи прибутку.

У процесі історичного розвитку суспільства відносини влас­ності зазнавали змін, під діею багатьох факторів трансформувались у різні типи, види, форми власності. Серед них у кожному історично визначеному суспільстві певний тип і вид власності сприймав панівне становище, був головним стрижнем, навколо якого оберталась уся економічна система даного суспільства. Сукупність різних типів, видів і форм власності, що визначають спосіб поеднання двох факторів виробництва і соціально-економічне становище безпосереднього виробника, становить систему власності.

Первинні форми власності.

Первинні форми власності мали своею передумовою природний фактор — землю з її плодами, оскільки впродовж тисячолітъ, що передували буржуазному суспільству, панівне становище в економщі посідало сільське господарство. Тому визначальна роль тут належала земельній власності, історично першим суб'ектом власності на землю була община. Окремий індивід міг лише користуватися землею, але не міг бути приватним власником.

Усю багатогранність первинниід відносин власності можна звести до трьох основних форм: азіатсъка (східна), антична (греко-римська), германо-слов'янська форми земельноі власності. За азіатської форми вся земля розподілялась між общинами, а індивиди (окремі сім'ї) продуктивно користувались земельним наділом.

Рабовласницька і феодальна власність. У результаті зростання майнової нерівності, розвитку поділу праці, обміну, відокремлення виробників виникла приватна власність на основі експлуатації рабської, кріпацької праці. За рабовласництва самі раби були об'ектами власності рабовласників. У середні віки пануючою стала феодальна земельна власність, за якої земля не нале­жала виключно окремій особі. Взаемні відносини як усередині класу феодалів (сеньорів і васалів), так і між земельними власниками і безпосередніми виробниками базувались на особистому володарюванні, підкоренні. Як за рабства, так і за феодалізму сільське госпо­дарство поеднувалось і доповнювалось промислами в межах рабовласницького чи феодального маетку, що й формувало тип замкну­того натурального господарства, де обмін товарами був відсутнім.

Розвиток товарного виробництва, обміну і приватної власності товаровиробників підірвали підвалини феодальних відносин. Первинне нагромадження катталу прискорило настання епохи буржуазних революций, які вже юридично утверджували нову капіталістичну, або буржуазну, систему власності.

Капіталістична власність. За економічним змістом капіталістична власність принципово відрізняеться від попередшх систем: по-перше, для неї характерна повне відчуження безпосередніх виробників від матеріальних умов праці; по-друге, безпосередній виробник в умовах капіталістичної власності е юридично незалеж­ною особою; по-трете, реалізація буржуазноі системи власності базуеться на капіталютичному присвоенні, опосередкованому купівлею-продажем робочої сили; по-четверте, економічною фор­мою капіталістичного привласнення може виступати додатковий продукт (економічна рента), створений працею найманих робітників; по-п'яте, чільне місце в системі капіталістичної власності посіла власнють на промислові товари, послуги шляхом остаточного усунення феодальних вщносин і значної частини власності дрібних ремісників.

Проблеми трансформації приватноі власності у суспільну. Концентрація і централізація капіталу і виробництва привели до виникнення акціонерних компаній, які перетворились у панівну форму капіталістичного виробництва і зумовили появу корпоративноі форми власності. Прогресуючий розвиток останньої е водночас процесом усунення капіталютичного спосо­бу виробництва в класичних формах. Якщо раніше основною фор­мою капіталістичної організації виробництва була система при­ватного підприемництва, то нині вона доповнюється системою колективних форм власності і зростаючим державним сектором. Якщо раніше буржуазна держава виконувала роль нічного сто­рожа буржуазної власності, то нині вона виступае активним суб'єктом економічних відносин.

У сучасних умовах економічною основою ринкової економіки є як приватна власність, так і економічна самостійність, юридична свобода товаровиробників, і цими останніми можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. А юридичні особи — це вже певні трудові колективи, асоційовані виробники, які можуть господарювати на колективних формах власності.

Якщо ж метою приватизації е створення класу нових приватних власників, то цього швидко можна досягти через продаж існуючих державних підприємств тим, хто мае гроші. Але цей шлях досить тернистий і соціально небезпечний, бо фактично позбавляє безпосередж трудівників права володіння створеним виробничим потенціалом, що може призвести до гострих соціальних конфліктів, якщо держава при цьому не в змозі буде твердо управляти цими процесами в інтересах всього народу.