Види альбедо
· Істинне, або пласке альбедо (іноді застосовують термін альбедо за Ламбертом). Визначають як відношення потоку випромінення, що його розсіює плаский елемент поверхні в усіх напрямах, до потоку випромінення, що надходить. Зазвичай позначають літерою А. У світлотехніці цю величину називають коефіцієнтом дифузного відбиття. Для абсолютно білої поверхні А=1. Свіжий сніг має альбедо близько 90%.
· Геометричне альбедо АГ
описує здатність небесного тіла кулястої
форми відбивати випромінення. Його
визначають як відношення середньої
яскравості тіла (у повній фазі) до
яскравості плаского екрана, який ідеально
розсіює випромінення (відбивна поверхня
Ламберта), причому цей екран має
розташовуватися на тій же відстані від
світила (зазвичай —
Сонця), що й тіло, та мати такий самий
радіус. Геометричне альбедо не можна
ототожнювати з пласким, оскільки через
неоднакові умови освітленості його
визначають як середню яскравість різних
точок диска. Середнє альбедо Землі —
близько 30%, а Місяця —
близько 7%. Визначають його за допомогою
спостережень за формулою
,
де:
o 
—
видима
зоряна величина Сонця
o 
—
видима зоряна величина тіла (планети)
при нульовій фазі
o r — відстань тіла від Сонця
o Δ — відстань від спостерігача
o R — радіус тіла
· Сферичне альбедо (або альбедо
Бонда) —
відношення потоку випромінення, відбитого
півсферою в усіх напрямках, до потоку,
який надходить до півсфери у вигляді
паралельного пучка променів. Пов'язане
з геометричним альбедо формулою
,
де g — фазовий інтеграл,
який враховує видиму частину освітленої
поверхні.
Крім інтегрального (болометричного) альбедо (для всього потоку випромінення) відрізняють також спектральне альбедо (в окремих ділянках спектру — інфрачервоне, видиме, ультрафіолетове). Для вузького діапазону хвиль використовують термін монохроматичне альбедо.
Застосування
Поняття альбедо широко застосовують у світлотехнічних розрахунках, в астрофізиці при дослідженні планет та їх супутників, у нейтронній оптиці при вивченні взаємодії пучків повільних нейтронів із речовиною. У метеорології використовують прилад альбедометр.
Сонячний спектр складається з: - ультрафіолетових хвиль довжиною 0,28.0,38 мкм, що невидимих для наших очей і становлять приблизно 2 % сонячного спектру; - світлових хвиль в діапазоні 0,38 . 0,78 мкм, що становлять приблизно 49 % спектру; - інфрачервоних хвиль довжиною 0,78.3,0 мкм, яких припадає на частку велика частина тих, що залишилися 49 % сонячного спектру.
Останні частини спектру грають незначну роль в тепловому балансі Землі
13. Вода в атмосфері. Поняття вологості.
Вологість повітря — вміст водяної пари в повітрі, характеризується пружністю водяної пари, відносною вологістю, дефіцитом вологи, точкою роси, — є одним з найважливіших параметрів атмосфери, що визначає погоду, а також те, наскільки комфортно почуває себе людина в цей момент часу. Є два способи кількісної оцінки вологості: Абсолютна вологість — маса водяної пари, що утримується в одиницях об'єму повітря. Відносна вологість — відношення абсолютної вологості до її максимального значення при даній температури. При 100% відносній вологості в повітрі може відбутися конденсація водяних пар з утворенням туману, випаданням води. Температура, при якій це трапляється, називається точкою роси. Оптимальна для людини вологість 40-60%.
Вода потрапляє в атмосферу шляхом випаровування з поверхні водойм, вологих грунтів і внаслідок транспірації рослин. Щороку в атмосферу підіймається 577 тис км3 води, а постійно утримується в ній 12 900 км3. Випаровування - фізичний процес переходу води з рідкого стану в пароподібний. Він полягає в тому, що під час нагрівання збільшується швидкість руху молекул, вони втрачають молекулярний зв'язок, відриваються від води і потрапляють в атмосферу. На відміну від фізичного випаровування транспірація — фізіологічний процес, який полягає в тому, що рослини через продихи в листках виділяють з судин надлишок води. Транспірація залежить від виду рослин і пори року. Транспірація разом з фізичним випаровуванням становлять сумарне випаровування, швидкість і величина якого залежать від температури, швидкості вітру, дефіциту вологи, стану поверхні та атмосферного тиску. У кожному кубічному метрі повітря за певної температури може утримуватися лише відповідна кількість водяної пари. Збільшення її в повітрі з підвищенням температури пояснюється розширенням повітря і збільшення міжмолекулярного простору, в який потрапляє водяна пара. Та чи інша поверхня може випаровувати лише ту кількість води, яка в ній є. Потенційно можливе випаровування, необмежене запасами вологи, називається випаровуваністю. Над водною поверхнею випаровування дорівнює випаровуваності, над суходолом воно менше. Обидві ці величини вимірюються в міліметрах шару води, що випарувався за довільний час. За рік з поверхні земної кулі випаровується близько 1000 мм води, але з океану випаровується більше (1240 мм), з суходолу - менше (480 мм). Випаровування і випаровуваність значною мірою залежать від температури, тому в їх географічному розподілі існує зональність. У полярних районах за наявності снігового покриву випаровування незначне. З наближенням до екватора воно зростає, досягаючи за рік над океаном близько 3000 мм. Над суходолом випаровування значно менше і змінюється від 100—300 мм в полярних районах і тропічних пустелях, до 800—1000 мм у вологих тропіках і субтропіках. Випаровуваність у тропічних пустелях навпаки, дуже велика -близько 4000 мм.