Спілкуватись і дарувати подарунки

Дарування подарунків є однією з найкращих перевірок спілкування у шлюбі. Натяки так і літають навколо, поки ми шукаємо приховані шляхи, щоб передати своєму партнерові, що б ми хотіли одержати на Різдво чи День народження. Веста відноситься до практичних людей. Приходить Різдво, і вона дарує мені гарно обгорнений пакунок, що навіває веселі спогади з дитинства. Я відкриваю пакунок і знаходжу там три білі сорочки. Я говорю: “О, білі сорочки! Саме те, що треба, кохана!” (А сам думаю: “Білі сорочки! Я можу їх купити будь-коли. Я не хочу білих сорочок. Я хочу ключки для гольфу.”) Старанно приховуючи свої почуття, я продовжую захоплюватись білими сорочками. Я був настільки хорошим актором, що наступного року отримав ще п’ять білих сорочок. Роками вона дарувала те, що потрібно, а не те, що мені хотілося.

Я намагався натякати Весті, даруючи їй екстравагантні подарунки. Забуваючи про обачність, я кидався і купував їй дороге нове пальто, чим остаточно підривав наш банківський рахунок. Уявіть, мені професійно загортають пальто в елегантний пакунок, і я з задоволенням його дарую. Вона відкриває подарунок і вигукує: “Коханий, це прекрасно, але ми не можемо собі цього дозволити. Мені потрібен пилосос.” Ця ситуація продемонструвала те, що як ми обоє вважали, інший хотів саме той подарунок, який хотіли подарувати ми самі. Ми проектували свої бажання одне на одного. Коли ми нарешті чесно поговорили на цю тему, я одержав свої ключки, а вона - омріяний пилосос.

Гра у хованки

Обман – серйозний бар’єр у спілкуванні. Обман грубо знищує правду і порушує довіру. Але й більш тонкі засоби приховування правди також можуть перешкодити ефективному спілкуванню. Коли ми починаємо грати у хованки в шлюбі, який дає нам Бог як найважливіший контекст для відкритості, - ми в небезпеці. Подружня гра в обман базується на хибній думці - “те, про що вона (він) не знає, її (його) не образить.”

Одного дня я повернувся додому після уроків гри у гольф. Веста спитала, чи гарно я провів час. Я з задоволенням перерахував події дня. Тоді вона задала провокаційне запитання: “Скільки грошей ти витратив?” Я старанно відзвітувався їй про видатки, які пішли на оплату майданчика для гольфу, помічника, пари нових м’ячів, а тоді додав ще й про невелику суму грошей за урок у фахового гольфіста. Веста вигукнула: “Ми не можемо собі дозволити уроки з гольфу.” Я покірно піддався її почуттям і змінив тему розмови. Протягом наступних тижнів я грав трохи краще і продовжував думати: “Ще два-три уроки, і я справді оволодію цією грою.” (Надія постійно жевріє у серці гравця в гольф.) То ж я пішов до інструктора і взяв ще три уроки. Однак цього разу я не сказав Весті про це і переконливо попросив інструктора не надсилати рахунки на мою домашню адресу. Він, посміхаючись, погодився і додав, що багато людей просили його про те ж саме. На жаль, він не передав прохання своєму секретареві. Одного разу, прийшовши додому, я побачив, що Веста зустрічає мене коло дверей з допитливим поглядом і рахунком в руках. Я був приголомшений, і все, що мені залишалось, це стояти і посміхатися. Вона суворо сказала: “Це не смішно.” Я відповів: “Я знаю, тому сміюся.” (Я не знав, що ще міг робити.) Вона спитала: “Чому ти мене обманув?” Я відповів їй фразою, що, мовляв, те, про що вона не знала, не могло образити її. Вона ж сказала: “Це мене ображає, і моя образа ще більша від того, що ти намагався це від мене приховати.” Я сказав, що мені також було не особливо приємно ховатися від неї. Її було скривджено. Цей випадок завдав болю нам обом, тому що я надав перевагу брехні над правдою.