Шлюб як угода

Ми, пресвітеріани, маємо схильність думати про все в термінах угоди. Принцип угоди - це не лише основа Біблії, він також є базовою складовою американського способу життя. Просто кажучи, угода – це договір між двома чи більше сторонами, умови якого є обов’язковими для залучених осіб. Як ми бачимо, це працює на кожному рівні людського існування. Наприклад, на соціально-економічному рівні я не просто приходжу на роботу на Проктер енд Гембл чи Юнайтед Стейтс Стіл, сідаю за стіл, працюю декілька годин, а потім йду в бухгалтерію по зарплату. Коли я працюю, я маю контрактні або договірні відносини з працедавцем. Для обидвох сторін цього договору існують конкретні умови і обов’язки. Від мене вимагається виконувати певні функції і відпрацьовувати стільки-то годин, а працедавець погоджується забезпечувати мене певними вигодами, включаючи зарплату. Поняття договірної основи промислового контракту несподівано зачепило і мене кілька років тому під час загального страйку вантажників. Після тяжкого робочого дня (під час якого я перебував на дієті) я нарешті сів за вечерю, якою того вечора був соковитий стейк. Вже після трьох шматків смачного м’яса задзвонив телефон. Телефонував мій друг, щоб повідомити, що після довгої перерви щойно відкрилася одна з автозаправок. Я залишив вечерю, вхопив куртку, і поспішив на станцію, де півгодини простояв у черзі, перш ніж зміг заправити машину. Коли я приїхав додому, вечеря вже охолола, але я задоволено посміхався. На той момент під час страйку вантажників заправити машину було важливіше, ніж наповнити шлунок. Від страйку авіадиспетчерів кілька років тому до бейсбольних страйків і до щорічних масштабних переговорів профспілок вчителів трудові контракти справляють вельми значний вплив на наше життя. (Один телекоментатор якось сказав: «З усіма цими страйками Америка починає бути більше схожою на кеґельбан, ніж на країну» (від англ. strike – вдалий удар у грі в кеґлі – прим. пер.))

Можливо, в політичній сфері життя ми ще гостріше відчуваємо значущість принципу угоди. У світовій історії за першість змагалося багато форм правління державами і безліч різноманітних політичних теорій. Ми бачили монархії, олігархії, демократії, плутократії, автократії та безліч іншого. Форма правління, на якій була заснована наша країна взяла за основу теорію соціального контракту, розроблену відомим англійським філософом Джоном Локом. Вона була завезена і адаптована для нашої країни здебільшого завдяки генію Томаса Джеферсона. У теперішній формі соціального контракту уряд править, встановивши договірні стосунки з народом. Те, що на момент проголошення незалежності наша країна обрала договірну форму правління, не є дивним. Першою формою правління, встановленого на нашій землі понад 150 років тому, ще до прийняття конституції, була Угода Мейфлауер, у якій особливо наголошувався принцип договору.

Угода з нашим урядом поновлюється на кожній церемонії президентської інавгурації. Правителі присягають, що будуть відстоювати конституцію Сполучених Штатів і працювати заради добробуту нації. Їх присягу підтримує юридична гілка уряду. Люди також складають свого роду присягу перед урядом. Вони зобовя'зуються платити податки, служити в армії тощо. Якщо присягу порушено, застосовуються покарання.

Ніде, на жодному з рівнів життя форма договору не зачіпає нас так глибоко, як у питанні шлюбу. Але тут ми спостерігаємо майже неймовірне незнання суті угоди. Студенти, зазвичай, питають: «Навіщо нам одружуватись? Як кілька слів церемонії можуть раптом все узаконити? Чому двоє людей не можуть домовитися між собою жити разом та й усе?» Такі люди стверджують, що шлюбна церемонія - це фарс. Вони не знаходять у ній жодного сенсу. Їх ставлення демонструє глибоке нерозуміння суті угоди в цілому і шлюбної зокрема.

Обов’язок - ось основа шлюбу. У Біблійному контексті цей обов’язок не виконується десь приватно, у куточку. Це справа громадська. Отже, вже сам початок церемонії підкреслює те, що «дорогі друзі» зібралися перед свідками. Шлюбна церемонія – це корпоративна справа. Біблія має небагато поваги до угод, укладених приватно, без свідків.

При кінці церковних зібрань ми часто цитуємо відому молитву Miцпи. «Хай Господь дивиться між мною і між тобою, коли ми розійдемося один від одного.» Це гарні, дружні слова. Але як трактувалися ці слова на початку? Давайте подивимося на контекст.

І взяв Яків каменя і поставив його за пам’ятника. І сказав Яків браттям своїм: «Назбирайте каміння». І назбирали каміння вони, та й зробили могилу, і їли там на тій могилі… І промовив Лаван: «Ця могила - свідок між мною й між тобою сьогодні», тому-то й названо ймення її: Гал-Ед і Міцпа, бо сказав: «Нехай дивиться Господь між мною й між тобою, коли ми розійдемося один від одного. Коли ти будеш кривдити дочок моїх … то не людина з нами, а дивися Бог – свідок між мною й між тобою.» (Буття 31:45-50)

Це не угода між друзями. Між Яковом і Лаваном не стояла втрачена любов. Яків

був відомий своїм крутійством, та й Лаван не був зразком надійності. Це була угода між злодіями, які жодним чином не довіряли один одному. Лаван не говорив Якову: «Хай Бог буде з тобою й оберігає тебе, доки ми знову не зустрінемося.» Лавана не цікавило те, чи оберігатиме Бог Якова, він хотів, щоб Бог оберігав Лавана. Він казав Якову: «Сподіваюся, що Бог буде дивитись за тобою, як яструб, щоб ти мене більше не дурив.» Обидва так хотіли мати свідків своєї угоди, що побудували пам’ятник, бо довкола не було людей без законних інтересів.

Чому для нас так важливо мати свідків та підписані, юридично завірені документи, коли ми укладаємо угоду? Цьому є декілька причин і не останньою є та, що наше життя часто залежить від надійності людей при виконанні ними обов’язків. Інша причина в тому, що людська історія демонструє ніщо інше, як нездатність людей завжди і неухильно виконувати свої обіцянки. У Біблії це показано, як основна якісна різниця між Богом і людством. Бог ланцюгами прикутий до своєї правди. Водночас ж він проголошує, що «всі люди брешуть». Диявола називають батьком брехні. Бог дотримується угоди, а люди порушують її. Щоб захистити людину від власної пропащої людськості, Бог вимагає для угоди свідків і запорук. Навіть Бог влаштовує церемонію, коли укладає заповіт з Аврамом (Буття 15). Новий Заповіт говорить нам, що від неможливості присягатися ніким вищим за себе, Бог присягає собою, коли укладає з нами угоду. Він присягає самознищитися, якщо не дотримає слова. Чого варта угода, укладена на задньому сидінні авто між двома коханцями? Суть шлюбної церемонії зосереджена на одному основному запитанні: «Чи можна довіряти твоєму слову?»

Шлюб – це найбільш вразливий стан людського існування. Тут нам є що втрачати. Тут ми абсолютно відкриті. Тут обов’язок значить все. Люди одружуються під час публічної церемонії, у присутності свідків та з підписанням документу, і якщо пізніше хтось із двох схоче скасувати свій обов’язок, він не зможе сказати своєму партнерові: «Це лише твоє слово проти мого». Коли двоє людей стоять у церкві і присягають один одному, - це значна подія. Присяги приймаються на очах у людей, в присутності усіх тих, чия думка багато важить. Вони присягаються одне перед одним, перед своїми батьками, родичами, друзями, духовною владою та державою. І все це робиться «в присутності Божій». Це - громадський обов’язок. Якщо ті, хто одружуються, недостатньо серйозно поставляться до своєї присяги, можливо, це зможе виправити сім’я, друзі, чи церква. Якщо й усі вони не зроблять цього, серйозною залишиться принаймні держава (хоча, звичайно, не настільки, як повинна би), оскільки процедура розлучення не буде безкоштовною. Одне можна сказати напевне: Бог поставиться до цієї присяги дуже серйозно.

Запеклий індивідуалізм настільки глибоко проник у наше мислення, що часто люди вважають все, що вони роблять лише своєю справою і нічиєю більше. Філософія така: «Хай кожен дбає про своє». Одного разу до мене підійшов студент коледжу зі своїми проблемами у відносинах з матір’ю. Він сказав мені, що сам він атеїст, а його мати - ревна християнка. Ще він сказав, що мати набридла йому нескінченними спробами нав’язати свою релігію. Впродовж розмови хлопець дав мені зрозуміти, що він вважає неможливим існування абсолютних життєвих цінностей чи правил. Він сказав, що кожен має право робити своє. Його етика – це його справа, і мати не має жодного права втручатися. Він наполягав на тому, що кожній людині дозволено робити те, що вона вважає за потрібне. Я запитав його: «Ти дійсно в це віриш?» Він емоційно відповів, що так. Тоді я поставив йому очевидне запитання: «Тоді чому ти опираєшся, коли мати намагається нав’язати тобі релігію? Хіба вона не має права робити так, як вважає за потрібне? Можливо, навертати людей до релігії - це справа її вибору?» Очі в нього широко відкрились, так ніби у його голові щойно яскраво спалахнула лампочка, і він сказав: «Ніколи про це не думав!»

Коли люди починають робити своє не озираючись на інших, їх дії можуть легко образити ближнього. У мене в практиці є яскравий приклад корпоративного аспекту шлюбу, це був випадок з позашлюбним романом. Я мав розмову з чоловіком-винуватцем і тою іншою жінкою, котру він обрав поза шлюбом. Обидвоє недвозначно заявили, що ці відносини - це суто їх справа і нічия більше. Я не погодився. У випадку з цією парою я зустрічався для бесіди з двадцятьма вісьмома людьми. Я порахував їх. Розмовами з двома вищезгаданими та ображеною дружиною справа не вичерпалася. Я познайомився з батьками усіх трьох, а також з їх дідусями і бабусями, дітьми та іншими родичами. Близькі друзі усіх трьох приходили до мене і просили допомоги, намагаючись зарадити цій проблемі. Через «власну справу» двох страждало багато людей. Коли виникла реальна загроза, я мусив дати притулок одній із залучених осіб. Коли я виїжджав з міста, я повинен був звертатись до представників закону, щоб захистити мою сім’ю за моєї відсутності. Цей роман не був приватною справою. Шлюб охоплює значно більше людей, ніж самих чоловіка та жінку. Отже, шлюб укладається не лише на очах у Бога (чия присутність поширюється на всю царину праведності світу, а не лише на будинок церкви), але й у присутності людей, покликаних бути свідками правди.

Усі наші справи потрапляють на розгляд до Бога. Новий Заповіт попереджує нас, що кожне марне слово буде винесене на суд. Якщо Бог так серйозно сприймає наші пусті слова, то наскільки серйозніше він відноситься до ретельно підібраних, продуманих завчасно слів? Якщо він тек серйозно сприймає наші звичайні слова, то наскільки уважніше він поставиться до наших обіцянок, особливо коли ці обіцянки стосуються урочистої присяги?

Усі наші клятви і присяги знаходяться у владі Божій. Нам, у Сполучених Штатах, здається важко це усвідомити. В Європі у нас склалася погана репутація тих, хто не дотримує своїх обіцянок. Якось я познайомився з одним голландцем в Амстердамі і мав з ним приємну розмову, на закінчення якої сказав: «Нам треба якось запросити вас до себе на вечерю». І коли він миттєво витягнув ручку, кишеньковий календарик і запитав: «Коли?» - я знітився і почервонів Я раптом усвідомив, як часто ми говоримо речі, які насправді не маємо на увазі. (У мене не було жодного наміру дійсно запрошувати до себе додому того чоловіка. Однак мушу зізнатися, - я радий з того, що таки запросив його, бо з тої зустрічі почалися наші теплі і тривалі стосунки.)

Ідея проведення шлюбної церемонії – не американський винахід. По всьому світу, навіть у найвіддаленіших примітивних племенах люди проводять церемонії шлюбу. Люди танцюють, одягають найкращий одяг, готують найкращі страви і проводять найрізноманітніші ритуали. Чому? Можливо, глибоко в колективній свідомості людства закарбовано знання про те, що шлюб – це дуже особлива річ і обов’язки у шлюбі дуже серйозні. Ідея шлюбної церемонії - у людей в крові, і ті, хто одружується без неї, втрачають щось особливе.