Робота з сучасною міфологією розлучення

Християни повинні завжди розрізняти реальність і міф. Якщо ми збираємося продемонструвати мудрість Христа у цій сфері, we must be about the business of demythologizing. Коли світський світ шукає обґрунтування перекрученій етиці розлучень, він будує свою діяльність на платформі міфів.

Міф 1: Коли любов залишає шлюб, краще розлучитися. Цей міф побудовано на декількох суб’єктивних припущеннях. Він бере на себе відповідальність судити, що любов покинула шлюб. Він стверджує, що немає ніякої надії, щоб любов, що пішла, повернулася. Чи може хтось будь-коли судити про майбутнє? Про яку любов ми говоримо? Якщо ми визначаємо любов дієво-поведінковими термінами, то як вона може піти безповоротно? Любити в діях і поведінці – є актом волі, якого можна досягти абсолютною силою обов’язку, якщо ніщо інше не працює. Звичайно, бути люблячим набагато легше, якщо ви закохані, але бути закоханим не є внутрішня необхідність для того, щоб бути люблячим – інакше Велика Заповідь є фарсом. Навіть якщо ми визначаємо любов емоційними термінами чи станами відчуттів, ми все ж не можемо точно передбачити, якими будуть наші почуття до когось в майбутньому. Коли люди змінюють до нас своє ставлення і поведінку, ми схильні змінювати до них свої почуття.

Люди, що звертаються до консультантів з питань розлучень, зазвичай, говорять таке: «Я не лише не люблю свого чоловіка чи жінку, насправді я ніколи його чи її не любив. Це була помилка з самого початку.» Такі заяви містять проекції почуттів назад до минулого. Коли мені це говорять, я запитую, чи їх змушували одружуватись батьки. Відповідь переважно ні. Я запитую, чи подобались коли-небудь вони один одному під час зустрічання. Переважно лише після декількох питань люди бачать, що насправді був час, коли вони дуже любили один одного. Вони змішують свої теперішні почуття із спогадами віддаленого майбутнього.

Міф 2: Заради дітей краще розлучитися, ніж виховувати дітей в атмосфері нещасливого шлюбу. Цей міф повторюють настільки багато разів, що часто люди сприймають його без критики. Він містить безліч проблем. По перше, як взагалі можливо виміряти вплив розлучення чи залишення у шлюбі на розвиток дитини у конкретних випадках? Ми можемо вивчити проблеми розвитку дитини у розбитих і нещасливих сім’ях і порівняти загальні результати. Результати досліджень таких сімей були жахливими, to say the least, вони не дають підстав вірити в те, що розлучення є позитивним фактором у розвитку дитини. Але такі дослідження можуть дати лише широке узагальнення як основу для проекції в даних обставинах. Коли ми вивчаємо розвиток дитини після того, як сім’я розлучається, чи ми можемо знати, яким би був розвиток дитини, якщо батьки б не розлучилися? Тут ми досліджуємо умови, що не є фактами, а це не додає наукових знань. За природою випадку таке дослідження містить величезну кількість суб’єктивних припущень.

По-друге, було б корисно спитати дітей, що вони думають про цей міф. Я ще не чув дитини, яка б хотіла, щоб її батьки розлучилися, щоб покращити своє домашнє життя. Можливо, і є діти, які так відчувають, але я схильний думати, що вони представляють переважну меншість.

По-третє, чому краще для дітей, щоб батьки розлучилися? Очевидно, розлучення означало б, що дитина буде менше бачити сварки батьків, які можуть її травмувати. Але як виміряти ці позитивні сторони порівняно з втратою вдома батька чи матері?

По-четверте, твердження, що дітям краще, якщо батьки розлучаються, сформульоване на основі невірної дилеми. Тобто, припускається, що знову-таки є лише дві альтернативи: розбита сім’я або сім’я з нездоровою атмосферою сварок. Помилковість такої дилеми ми розглянемо глибше, коли подивимось на міф про розлучення, як про меншу з двох бід.

Нарешті, тяжкою холодною реальністю є те, що людина рідко хоче розлучитися заради благополуччя своїх дітей. Найбільш прикрий цей міф не стільки через його хибність, а через його явну лицемірність. Якщо б люди справді переживали за благополуччя своїх дітей, думаю, вони рухали б гори, щоб перейти межі їх невірної дилеми і піти в напрямку відповідального батьківства. Використовуючи цей міф, як виправдання для розлучення, людство виставляє напоказ свою здатність називати добро злом і зло добром. Тут акт егоїзму розмальовано і зображено, як почесний акт самопожертви заради добра дітей.

Міф 3: Розлучення - менше з двох бід. Тісно пов’язаний з міфом 2, цей міф побудований на невірній дилемі. Послухайте слова християнського автора Бруса Ларсона (Запросіть мене на танець), як він озвучує міф:

Можливо, що розлучення – вихід для обох. Залишатися у шлюбі заради дітей завдає їм непоправимої шкоди, і цьому немає оправдання. Залишатись у шлюбі для того, щоб виконувати якийсь закон Божий, що знищує людей, - це не закон Божий. І хоча й Бог так не планував людині, розлучення може бути краще, ніж залишатися у шлюбі з тим, кому ви бажаєте смерті, адже це вбивство, чи уявляти себе у шлюбі з кимось іншим, адже це перелюб.

Ларсон визнає, що Святе Письмо чітко говорить про питання розлучення, але він додає, що коли пара більше не може творчо жити разом, вона змушена вибрати меншу із двох бід, тобто розлучення. Ларсон одним подихом стверджує правильність вчення Христа, а наступним додає нову причину розлучення – втрата здатності бути творчим. Знову діє принцип хибної дилеми. Ларсон допускає лише дві альтернативи: нестерпне статус кво або розлучення. Його логіка слабка. Зверніть увагу на його аргументи.

Припущення А – Залишатися у шлюбі завдає дітям непоправимої шкоди.

Припущення Б – Немає виправдання завданню непоправимої шкоди дітям.

Висновок – Розлучення – вихід.

Його аргументи базуються на об’єднаній хибності міфу 2 і 3. Якщо слідувати його логіці, ми будемо змушені зробити висновок, що розлучення не лише дозволяється в певних ситуаціях, а й морально необхідне. Це ситуативна етика у своїй найгрубшій формі.

Хибність дилеми можна побачити у простому прикладі. Уявімо, що я підписую комерційний контракт чи угоду, за умовами якої обіцяю сплатити іншій стороні 10000 доларів США за одиницю обладнання чи за виконання роботи. Сторона виробляє обладнання чи виконує роботу і висилає мені рахунок на 10000 доларів США. Тепер у мене є 10000 доларів США в банку, але якщо я дам йому ці 10000 доларів, я буду змушений піти на коштовні жертви у своєму способі життя. Я хочу продовжувати жити, як зараз, але не можу, заплативши 10000 доларів. Можливо, я зможу підтримувати свій спосіб життя, якщо я заплачу 5000 доларів і відречуся від решти. Отже, я відсилаю йому чек на 5000 доларів і пояснюю, що мені буде надто важко дотриматись моїх початкових зобов’язань, але принаймні можу заплатити половину боргу. Це краще, ніж не заплатити нічого. Заплатити половину з того, що ви винні, - менше зло, ніж не заплатити нічого – але навряд чи це можна оправдати, якщо можливо заплатити все.

Міф 4: Ви самі в цьому винні. Від егоїстичної філософії Аїн Ранда (Ayn Rand) до популярної теорії – займатись власною справою, ми спостерігаємо відродження етики «обізнаного егоїзму» в нашій культурі. Починаємо з американського трюїзму, що кожна людина має невідчужене право на пошуки щастя. Ми швидко робимо висновок, що маємо невідчужене право не лише на пошуки щастя, а й на володіння щастям. Якщо це щастя не дістається легко, ми приймаємо позу вимоги. Ми не лише можемо бути щасливими, а й повинні такими бути. Не важко зробити наступний крок: я морально відповідальний бути щасливим. Щастя не лише право. Тепер це обов’язок. Якщо я не повністю щасливий у своєму шлюбі, від мене залежить стати щасливим.

Міфічний характер цього трюїзму можна побачити, якщо ближче подивитись на необґрунтовані стрибки логіки у цьому процесі думання. Більш, ніж очевидний, той факт, що одружена людина не живе в ізоляції. Він чи вона прийняли обіцянку, клятву, перед іншою людиною. Поки не буде виконана клятва і обіцянка, людина перебуває в боргу перед своїм партнером в шлюбі. Ось, що вона винна. «Ти сам у цьому винний» - не обґрунтована причина для розірвання шлюбної клятви, а переконання в егоїстичності.

Міф 5: Кожен має право на одну помилку. Є популярний народний вислів: «Якщо достатньо часто повторити брехню, люди почнуть в неї вірити». На такі повтори спирається рекламна галузь, так само як і грубі політики і пресловуті дилери вживаних машин. Але стан одруження – це не майданчик із вживаними машинами. Таке думання не працює, коли мова йде про серйозні домашні справи.

Давайте подивимося на лозунг. Хіба кожен має право на помилку? Хіба ми маємо право на одне вбивство? Одне викрадення дитини? Одне зґвалтування? Хіба я маю право на один акт невірності своїй дружині? Хіба це моє право розірвати один шлюб і залишити без батька одну дитину? Чи можу я стати перед Богом і сказати: «Чи є в мене право порушити одну клятву, яку прийняв перед тобою?»

Хто чи що дає нам право на одну помилку? Де взагалі ми могли взяти таке поняття? Чому лише на одну помилку? Чому б «кожен не міг мати право на десять помилок?» Навіть якщо б ми зробили таке абсурдне припущення, воно не допомогло у питанні розлучення. Коли люди подають на розлучення, це, зазвичай, не прояв їх першої помилки. Я впевнений, що більшість людей вже використали свій шанс на помилку ще до одруження, не говорячи про час, коли вони звертаються до суду по розлучення.

Термін помилка – це юфемізм. Легше сказати «я зробив помилку», ніж «я згрішив». «Помилка» пом’якшує серйозність злочину. Коли Ричард М. Діксон оголосив американському народу про свою відставку як президента Сполучених Штатів, він сказав: «Я допустився помилки». Але країна була незадоволена таким «зізнанням».

Бог, звичайно, не швидко гнівається, але швидко прощає. Він більш, ніж охоче дає нам другий шанс і навіть більше. Хоча прощення дається вільно, було б великим зловживанням такої доброти вважати, що ми маємо право грішити.

Міф 6: Бог привів мене до цього розлучення. Якщо б я власними вухами багаторазово не чув це від проповідуючих християн, мені було б важко повірити в те, що будь-який християнин мав би сміливість заявляти, що Бог Святий Дух привів його до такого непослуху. Але я чув це надто багато разів і вже не дивуюсь.

Це класичний приклад подвійних стандартів: Бог відкриває людям свій закон у своєму Слові, але він заперечує свій моральний закон для особливих звільнених людей шляхом приватних одкровень. Це залишає нас з Богом, який говорить роздвоєною мовою.

Очевидно, що цей міф народився не на небі, його походження в бажаннях спантеличених душах людей. Міф базується не на правді, а на проекції бажань. Спочатку я хочу, щоб Бог дозволив мені щось зробити. Тоді я дозволяю собі це зробити. Тоді я заявляю про небесне схвалення. І нарешті я переконую себе, що Бог порадив мені так зробити.

Міф ефективно використовується для маніпулювання іншими християнами. Багато християн не готові поставити під сумнів заяви їх друзів про особисті духовні директиви. Оголосивши, що Дух привів мене до певної дії, я можу не скоритися Богові і здатися духовним водночас. Одна річ зсунути вину за свій гріх на інші людську істоту, але перекласти її на Бога межує з (і часто переходить границі) блюзнірством.

Для того, щоб показати, якими спантеличеними ми можемо стати через наші почуття, бажання і молитви, розповім наступний інцидент.

Одного разу жінка захотіла поговорити зі мною про проблему в її шлюбі. Вона була дуже розстроєна і розповіла свою історію. Вона була одружена із своїм чоловіком сорок років. Весь цей час вона була християнкою, а її чоловік – ні. Між хлипанням вона розповіла мені про всі труднощі змішаного шлюбу. Вона сказала, що чоловік добре забезпечував сім’ю і був вірним чоловіком, але у них були різні основні цінності, тому вони часто конфліктували. Вона відчувала, що несе тягар змішаного шлюбу вже достатньо довго. Вона терпіла сорок років, вивчила і одружила дітей і з неї було досить. В результаті вона лишила свого чоловіка за два тижні до нашої зустрічі.

Миттєвою кризою, в якій вона опинилася, було те, що її чоловік дзвонив їй кожен день і в сльозах благав повернутися додому. Вона сказала: «Кожен день впродовж останніх двох тижнів я відчайдушно молилася, щоб Бог сказав мені свою волю. Прошу, пане Спрол, скажіть мені, яка воля Божа. Що мені робити?»

Наскільки міг лагідно я відповів: «Перше, що ви можете зробити це перестати молити про волю Бога у цьому питанні. Бог вже оголосив свою волю з цього питання, заборонивши нам покидати своїх невіруючих партнерів.»

Настрій жінки раптово змінився. Вона перейшла від стану краху і розпачу до невгамовного гніву. Вона накинулася на мене: «Як ви можете так говорити? Ви не живете з цим чоловіком. Ви б не змогли жити з таким партнером, як у мене. Як легко вам стояти і говорити мені, якою є воля Божа!» Вона була дуже сердита на мене.

Я визнав правду чи принаймні ймовірну правду того, що вона говорила. Я сказав, що, можливо, я втік би з такої неприємної ситуації набагато раніше, ніж вона. Однак я нагадав їй, що вона спитала мене не про те, що зробив би я на її місці, а яка воля Божа у цьому питанні. Коли я відповів, вона сказала, що мені легко говорити, якою є воля Божа. Таке звинувачення було наполовину правдою. Мені було легко знати, якою є воля Божа, оскільки Слово Боже чітко говорить про це питання. Однак мені було нелегко сказати те, що я сказав, бо я знав, це було не те, що вона хотіла почути від мене.

Нарешті жінка заспокоїлася. Вона повернулася до свого чоловіка з новим почуттям обов’язку і рішучості. На щастя, вона раптом припинила фантазії, що це Бог сказав їй покинути його. Вона нарешті усвідомила, що її молитва про волю Бога була не стільки молитвою, щоб Бог відкрив їй свою волю, а щоб Бог відмінив свою волю і дав їй спеціальне звільнення від християнського обов’язку.

Часом кожному християнинові необхідно робити речі, що суперечать його бажанням. Можливо, це ми бачимо у шлюбі і розлученні.

Шлюб встановлюється і регулюється Богом правди. Проблеми шлюбу не можуть бути вирішені міфами. Саме правда дає свободу і відновлює. Це стосується як шлюбу, так і всього життя.