24.Антиклеритальна направленість роману « Черниця» д.Дідро

Викриття релігійного насильства та лицемірства католицької церкви у психологічній повісті „Черниця”. Засудження корисливих інтересів буржуазної сім”ї, що спричинили утримання дівчини у монастирі. Заклик філософа – просвітника бачити у простій людині глибоку, моральну та мислячу особистість. Захист Дідро – просвітником права жінки на свободу та самостійний вибір своєї долі. ”Небіж Рамо” – один з різновидів філософського роману, що написаний у жанрі сатирико-публіцистичного та філософського діалогу. Показписьменником зіткнення передової просвітницької філософії з ворожою мораллю представників верхівки суспільства. Майстерне використання автором жанру філософського діалогу, що дозволяє органічно поєднувати постановку складних теоретичних проблем з образним відображенням дійсності. Показ Дідро характерних рис епохи в долі небожа Рамо й надання герою ознак великого соціального узагальнення. Перетворення цинічних характеристик Рамо у нещадне звинувачення суспільства. Жанрова своєрідність прози Дідро. Історичне значення спадщини просвітника.

Художньо відтворена доля «черниці мимоволі» дозволила Дідро з великою вражаючою силою виступити проти мракобісся і фанатизму церковників, показати, що феодально - абсолюстское суспільство прирікає особистість на духовне рабство. «Працюю я сидячи, тому що мені важко стояти. Тим не менше я боюсь свого одужання. Який я тоді знайду привід не виходити з дому? І які тільки небезпеки не чекають мене, коли я здамся на вулиці! Я живу у постійній тривозі ». Антирелігійне і антиклерикальное твір такої викривальної сили, як «Черниця», неможливо було опублікувати в той час. За життя автора з романом познайомилися лише довірені друзі Дідро. З великою майстерністю, яке одушевлено пафосом антиклерикального і викривального протесту малює Дідро типи затхлого монастирського світу. Його героїня обтрушуємо цей світ від своїх ніг прах гниючої мертвічіни монастирського склепу. Так роман дозволяє подвійну ідейну завдання - завдання викриття релігійного фанатизму і завдання затвердження громадських прав жінки, на захист яких Дідро не раз доводилося піднімати свій схвильований і гнівний голос. У просвітницькій літературі жанр роману набуває свої справжні риси, стає епосом приватного життя. У ньому зображуються побут, звичаї людей демократичного стану. У такому дусі і пише Дідро.

25. Періодизація творчості Ж.Руссо. Соціально-політичні і естетичні погляди письменника. Жан-Жак Руссо (1712–1778) ввійшов у історію як найбільший представник французького Просвітництва. Його небезпідставно вважають однією з головних ідеологів Великою французькою буржуазної революції, духівником діячів Конвенту 1793 р., талановитим педагогом, створив просвітянську теорію виховання, моралістом, великим письменником, драматургом, правознавцем. У 1741 p. Руссо вирушив у Париж. Він бачив, як аристократи, придворні Людовіка XV, розкошують і розважаються, зовсім не зважаючи на те, що серед простого люду дедалі більше поширюються злидні, голод і відчай. На деякий час Руссо пощастило влаштуватися секретарем французького посольства у Венеції. Проте у дипломатичній царині панували зловживання і політичні махінації, відтак Руссо змушений був відмовитися від посади. Він знову опинився у Парижі, налагодив приязні взаємини з видатними просвітниками: Д. Дідро, Ж. Д'Аламбером, іншими філософами, котрі саме тоді почали працювати над «Енциклопедією». Дідро запропонував Руссо написати низку статей для музичного розділу «Енциклопедії».У 1749 р. Діжонська академія організувала конкурс філософських праць на тему «Чи сприяло відродження наук і мистецтва поліпшенню звичаїв». За порадою Д. Дідро Руссо узяв участь у конкурсі, а запропоновану тему він вважав особливо знаменною: «...Йдеться про одну з тих істин, від яких залежить доля людства». Так з'явився перший значний твір письменника «Роздуми про науки та мистецтво «(«Discours sur les sciences et les arts», 1750). Жан-Жак Руссо писав поеми, вірші, комедії («Нарцис», 1753, «Військовополонені», опубліковано 1782), романи. Також є автором опер («Сільський чарівник», 1753), до яких створював лібрето та музику. В книзі «Еміль, або Про виховання» (1762) втілив свої педагогічні погляди. В епістолярному романі «Юлія, або Нова Елоїза» (1761) засуджував станове суспільство, протиставляючи йому природне почуття любові. В автобіографічній «Сповіді» (опублікована в 1782—89 роках) розповів про своє життя, духовні пошуки, переживання тощо. Художні твори Руссо пробуджували гуманне ставлення до бідних, любов до природи, сприяли гармонійному розвитку особистості, виховували почуття громадянського обов'язку. Літературна діяльність Руссо викликала до життя течію русоїзму, близьку до сентименталізму. Великий вплив Руссо мав на представників романтизму в літературі, зокрема українських. Так, український класик Іван Франко в статті «Влада землі в сучасному романі» й «Передньому слові» до «Перебенді» Тараса Шевченка писав про складний характер творів Руссо, підкреслював їхній вплив на молодого Шевченка, вказував на світовий резонанс його суспільних і естетичних ідеалів. У своїх працях «Міркування про походження і причини нерівності між людьми» (1755), «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762) та інші гостро критикував феодально-абсолютистський лад, закликав до боротьби проти деспотизму. Ідеалізуючи первісне суспільство, Руссо протиставляв сучасний йому суспільний лад щасливому життю в так званому «природному стані», коли всі люди були, на його думку, рівними й вільними. Причину виникнення нерівності вбачав у приватній власності, проте не виступав за цілковиту її ліквідацію, а висунув утопічну теорію зрівняльного розподілу приватної власності як засіб знищення поділу суспільства на багатих і бідних. Водночас, саме в економіці Руссо вбачав основу розвитку суспільства.Будучи прихильником договірної теорії походження держави, Руссо вважав, що внаслідок змови між багатими державна влада узаконила приватну власність, узурпувала природні права народу, і висловив думку, що народ має право розірвати цей договір, тобто повстати, повалити владу, яка існує, й встановити народний суверенітет.Взірцем держави Жан-Жак Руссо вважав невелику республіку і мріяв перетворити сучасні йому держави на своєрідну федерацію невеликих республік.Суспільно-політичні погляди Руссо відіграли важливу роль в ідеологічній підготовці Великої французької революції 1789–1799 років; справили вплив на передових тогочасних і пізніших мислителів, у тому числі українських, серед яких Григорій Сковорода, Ян Козельський та інші.Політичні партії вважав інородним елементом у державному ладі. Він стверджував, що громадяни підкоряються лише закону, в реалізації якого беруть участь голосуванням. Цього закону загального волевиявлення повинен дотримуватися кожний громадянин, приносячи в жертву свої особисті, групові, корпоративні інтереси. У факті існування політичних партій Руссо бачить загрозу існуванню загальній волі громадян. Тим не менше він не заперечує закономірності виникнення партій як результату досягнення певного рівня розвитку суспільних відносин, визнаючи утопічність думки про наявність у розвинутій людській спільноті лише загальної волі і про відсутність в ній приватних інтересів. Руссо вказував, що коли у демократичному суспільстві виникають політичні партії і приватні асоціації, то воля кожної з них стає загальною по відношенню до держави. Звідси він робить висновок, що в такому випадку голосуючих вже не стільки, скільки людей, а лише стільки, скільки асоціацій. Загалом Руссо був противником політичних партій. Він вважав, що у випадку, коли в державі існують і діють різні партійні угруповання, які здійснюють певний вплив на громадську думку і політичну волю, суспільні відмінності стають менш чисельними і дають менш узагальнений результат. Коли ж одна з цих асоціацій настільки велика, що виявляється сильнішою за інші, то результат є вже не сумою невеликих відмінностей, але єдиною відмінністю і тоді загальної волі не існує, й інтерес, який перемагає, є лише приватним інтересом. Руссо виступає проти існування єдиної партії в суспільстві (монопартії). Він вказував, що якщо в суспільстві існують приватні інтереси, то слід домагатися того, щоб всі вони були представлені відповідними партійними угрупованнями. Це потрібно для того, щоб загальна воля населення була усвідомленою і щоб народ не помилявся. Для Руссо в підході до політичних партій характерним є: 1) в державі взагалі не повинні існувати асоціації приватного характеру і в такому випадку громадяни залишаються ізольованими від держави; або 2) може існувати значна кількість різноманітних приватних асоціацій, які врівноважують одна одну і дають можливість визначати загальну волю і загальний інтерес.

26.Роль Ж.Ж.Руссо в становленні французького сентименталізму і головні риси цього літ.напряму. В основі сентименталізму — перебільшена роль почуттів (крайня чутливість). Сентименталізм був запереченням класицизму, його поетика протилежна класицистичній. Сентименталісти відкинули раціоналізм Декарта, на перший план поставили почуття. Замість знаменитої тези Рене Декарта "Я мислю, отже існую", прийшла теза Жан Жака Руссо: "Я відчуваю, отже існую". Сентименталісти за філософську основу взяли агностицизм англійського вченого Давіда Юма. Він сумнівався в безмежних можливостях розуму, зауважував, що розумові уявлення можуть бути хибними, а моральні оцінки людей базуються на емоціях. В утвердженні сентименталізму провідну роль відіграла філософія Френсіса Бекона і Джона Локка. Естетичним кредо сентименталізму можна вважати вислів Ж.Ж. Руссо: "Розум може помилятися, почуття — ніколи".

Руссо закликав зображувати звичайну просту людину, доброчесну, моральну, працьовиту, відмовитися від зайвої патетики, обстоював простоту, ясність, прозорість стилю, щирість оповіді. Культ серця в теорії Руссо поєднувався з культом природи, бо тільки на лоні природи почуття розвиваються вільно й природно. Ця думка — головна теза його роману "Юлія або Нова Елоїза". Руссо вважав, що правда — вчитель людини, порадник у сердечних справах. Ідеалом митця була благородна людина, що живе напруженим духовним життям у злагоді з природою, протистоїть згубному впливу цивілізації, прислухається до голосу серця, відзначається високою культурою почуттів.

Сентименталізм сприяв демократизації літератури. Головний герой сентименталістів — людина середнього стану, здатна на благородні вчинки і глибокі переживання.

Улюбленими ліричними жанрами сентименталістів були елегія, ідилія, послання, мадригал.

27.Життєвий шлях Бомарше,етапи розвитку його творчості Життя і творчість Бомарше можна вважати громадським подвигом: його діяльність була про тесі ом проти соціальних підвалин так званого "старого ладу".Бомарше був одним із найбільш яскравих представників своєї епохи, можливо, навіть, більш яскравим, ніж вона сама. Його доля ланцюг карколомних злетів і стрімких падінь є майже дзеркальним відображенням політичної біографії Франції другої половини XVIII століття і разом з тим дивовижно нагадує долю головного з вигаданих ним героїв — пройдисвіта і балакуна, незмінного улюбленця театральної публіки Фігаро. Син ремісника-годинникаря і сам годинникар, він розпочав із того, що винайшов анкерний спуск у годинниковому механізмі (що свідчило про його талант механіка) і зміг захистити свій винахід, привласнений одним королівським годинникарем. Таким чином він, підмайстер, виграв свій перший процес, замірившись на існуючу систему та порушивши встановлений порядок. Його замовниками стали королівська сім'я, знать, багаті фінансисти. Поступово Бомарше посів високе суспільне становище, отримав важливі посади. Він прилучився до фінансових, банківських, комерційних операцій. Бомарше був підприємливим і йому часто таланило. Активна громадська діяльність Бомарше постійно супроводжувалася літературною творчістю — і публіцистичною, і художньою. Його відомий у всій Франції судовий процес відобразився у «Чотирьох мемуарах для ознайомлення зі справою П'єра Карона де Бомарше» (1773—1774), які мали великий успіх. У «Мемуарах»(«Memoires») Бомарше піддав осуду всі форми гноблення, несправедливості та тиранії. Використовуючи свій полемічний талант і художнє обдарування, Бомарше написав «Мемуари» наче комедію: його супротивники змальовані як комічні персонажі, і сцени, в яких зони діють, також сповнені комізму (особливо є наводяться словесні перепалки Бомарше зі суддею Гезманом і його дружиною). Він засудив суспільні закони, притаманні «старому ладу». Бунт Бомарше мав соціальний характер, оскільки він протестував проти режиму абсолютної монархії. Бомарше боровся проти парламенту як інституту, перетвореного з реакційний бюрократичний заклад. «Мемуари» були спалені катом, але їхнього автора одностайно визнали «великим громадянином». Пізніше, після цілковитої перемоги, Бомарше написав філософський твір «Найпростіші думки про відновлення парламентів «у формі доповіді королю, де він сформулював свої політичні погляди: королівська влада не дається Богом, закони призначені для блага народу і є недоторканими; будь-який уряд повинен пам'ятати, що влада належить народові тощо.Художня творчість Бомарше значна і різноманітна. Надихнувшись народними фарсами, він писав т. зв. веселі «паради», в яких головні персонажі — простолюдини («Жан-дурень на ярмарку», «Колен і Колетта», «Чоботи-скороходи» та ін.). У цих творах Бомарше критикує суспільні вади: у «парадах» прослідковуються начерки деяких персонажів, які з'являться згодом у більш зрілих творах драматурга. Драматургічна діяльність Бомарше розпочалася з написання міщанських драм. До першої з них — «Євгенії» , «Севільський цирульник» , «Шалений день, або Одруження Фігаро» . Бомарше жваво цікавився проблемою реформи опери, намагаючись знайти прийоми, за допомогою яких можна було б передати філософський зміст п'єси мовою музики. «Шалений день, або Одруження Фігаро» («ha folle journee, ou Le mariage de Figaro», 1784), яку без вагань можна вважати шедевром сценічного мистецтва та суспільно-політичним актом, була справжньою сповіддю Бомарше. Недарма Людовік XVI, прочитавши у 1782 р. рукопис комедії, заборонив ставити її на сцені, заявивши: «Якщо бути послідовним, то, щоб дозволити постановку цієї п'єси, потрібно зруйнувати Бастилію. Ця людина знущається з усього, що слід поважати в державі». Бомарше чудово розумів, що причини заборони його п'єси були суто політичними. Але сам Бомарше, який неофіційно займав пост міністра і вирішував важливі державні справи, був потрібний уряду, через те, попри заяву короля, перемогу все ж здобув драматург. Комедія була передвісницею 1789 року. Недарма Дантон заявив, що «Фігаро» поклав край аристократії, а Наполеон назвав п'єсу «революцією в дії». «Севільський цирульник» і «Одруження Фіґаро» стали кульмінацією в еволюції французького театру XVIII століття. Ці комедії завжди актуальні, вони й сьогодні не сходять з підмостків театрів, зокрема, й українських . Усе, що Бомарше напише і зробить далі, буде, як це не прикро визнавати, вже відліком на спад.

28.Г.Філдінг як драматург. Герої,тематика,сатирична направленість. Творчість англійського письменника Генрі Філдінга була різножанровою: публіцист і драматург, теоретик роману і блискучий романіст, він у всіх жанрах виступав гострим критиком сучасності, проте не гірко-песимістичним, як Свіфт, а життєстверджуючим та світлим.Народившись у збіднілій аристократичній родині, Філдінг навчався у привілейованій школі в Ітоні, поступив до Лейденського університету в Голландії, але потім був змушений самотужки заробляти на життя і залишив навчання.Філдінг став драматургом-комедіографом. Його сатиричні комедії нравів користувались успіхом у глядачів, проте закон про театральну цензуру, що вийшов у 1737 р., змусив його, говорячи словами Б. Шоу, "из цеха Мольєра и Аристофана перейти в цех Сервантеса".Для Філдінга дійсно велике значення мала романна традиція, закладена Сервантесом. Він намагався одночасно створити новий, особливий тип роману, названий письменником "комічним епосом". У такому жанрі головне, за письменником, — зображення природного характеру людини. Для цього комічна оповідь не повинна бути карикатурною; іронічна інтонація автора, його гострий погляд на людські слабкості та недоліки мали поєднуватися з оптимістичною вірою в добрі паростки в людині, із переконанням, що в природі не існувала не тільки абсолютно ідеальних, а й абсолютно поганих людей. Особливості художнього методу Генрі Філдінга• зміна типу розповіді. Романісти, попередники Філдінга, видавали свої твори за документальну літературу і ховалися за маскою свідка, мемуариста, видавця тощо. Філдінг же виходив на авансцену, ставав не тільки оповідачем, а й важливим "складником" структури твору;• центральне питання у суперечках англійських просвітників XVIII століття про людську природу, що в ній був визначальним— "природні добрі почуття" чи "егоїстичний розрахунок", — Філдінг без вагань вирішив на користь почуттів;• герої Філдінга наділені свободою і позбавлені будь-якого моралізаторства, вони живі істоти;• реалістичне зображення подій переривалося авторськими відступами. Такими були, наприклад, невеликі відступи, головним чином присвячені естетичним питанням, що вміщені на початку кожної із 18 книг роману;• сила волі та розум людини прославлялися Філдінгом нарівні із щирим почуттям. Тільки у їх гармонійному сполученні письменник вбачав запоруку нормального і щасливого існування. У своєму найкращому романі— "Історії Тома Джонса, знайди" (1749)— Філдінг розповів читачам саме про таких людей. Обравши форму роману "великого шляху", він змальовував широку життєву панораму. Проводячи свого головного героя крізь різноманітні верстви англійського суспільства XVIII ст., насичуючи його життя смішними та гіркими пригодами, легковажними вчинками та добрими поривами, романіст врешті-решт закінчив історію щасливою розв'язкою, тому що впевнений: його Том Джоне, хоча й помилявся, однак за свої прямолінійність, доброту та природність заслуговує на кращу життєву долю. «Історія Тома Джонса, знайди» належить до найяскравіших творів Філдінґа і є одним із небагатьох в англійській літературі романів, що вирізняються неабиякою майстерністю побудови. Читача вражають динаміка розгортання сюжету, роль кожної окремої деталі, вміння автора вчасно подати діалоги, спинивши опис чи розповідь. Театральна кар'єра Філдінґа позначилася на архітектоніці цього роману. Велика кількість персонажів, сюжетних ліній та точних характеристик, економне застосування виражальних засобів зробили цей твір класичним зразком розповідної романної форми. У строкате і сповнене пригод життя героя вплітається сила-силенна образів, змальованих однаково переконливо, повно, вірно і виразно: брутальний і гоноровий сквайр Вестерн, доброчесний і легковірний Олверті, підступний Блайфіл, великодушний, щирий і добрий Том Джоне створюють відчуття драматичної дії, що розгортається перед нашими очима захопливо, просто і жваво. Життя Тома Джонса минає у постійній боротьбі між чесністю та нечестивими спокусами, причому щоразу гору бере то одна, то інша частина його натури. Це цілком природно для Тома як звичайної і аж ніяк не героїчної людини. Відлуння «Дон Кіхота» виразно відчувається й у цьому романі Філдінґа. Зокрема, Патрідж, шкільний учитель, котрий згодом став цирульником, — це своєрідний Санчо Панса. Майстерність Філдінґа у творенні характерів високо оцінили його співвітчизники С.Т. Колрідж і В. Теккерей. Вплив Філдінґа на літературу наступних століть важко переоцінити. Техніка його романів у багатьох відношеннях залишається неперевершеною, характери — взірцем психологічної переконливості і правдивості.

29.Соціально-політичні та філософські погляди Монтеск’є. Образ ідеального монарха в його творах. Один із теоретиків науки про політику, політичний мислитель, правознавець, просвітитель, письменник. Свої погляди він виклав у працях "Персидські листи" (1721), "Загальний трактат про обов'язки" (1725), "Роздуми про причини величі римлян та їх занепаду" (1734), "Про дух законів" (1748), "Захист духу законів" та ін. Монтеск'є не ставив особистість над державою і не протиставляв права громадян правам держави. Основне завдання держави полягає в забезпеченні людині політичних свобод (можливість робити Все, що дозволено законами, і не робити того, що законами заборонено). Громадянські свободи можливі за спокою духу, відчуття громадянської безпеки, запобігання необгрунтованим приватним і публічним звинуваченням індивіда, наявності гуманного кримінального законодавства, неухильного дотримання гарантованих державою правил судочинства, запобігання деспотизму і зловживанням з боку посадових осіб, суворого дотримання законів і встановлення непорушного режиму законності.

Монтеск'є стверджував, що забезпечення політичних і громадянських свобод можливе лише за існування в державі не залежних одна від одної трьох гілок влади - законодавчої, виконавчої і судової. Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними, він ставив на перше місце, хоча розумів, що у практичному політичному житті можна, говорити лише про незалежність суду. Однак судову владу в державі не уособлює ніхто, тому вона начебто позбавлена владних функцій. 

Правознавець пропонував надати можливість законодавчого владування парламентові, який складався б з двох палат: нижньої - народної, - до якої обирали б депутатів на основі всезагального виборчого права всім населенням, і верхньої - аристократичної - палати перів, члени якої призначалися б із панівних верств і передавали б посади своїм спадкоємцям.

Отже, Ш.-Л. Монтеск'є обґрунтував механізм забезпечення прав і свобод людини і громадянина, задовольнив радикальні прагнення молодої буржуазії і консервативні потяги старого дворянства. Однак він не проповідував рівності у французькому суспільстві, а навпаки, доводив, що скасування привілеїв панів, духовенства, дворянства, міщан призведе до утворення народної держави, яка матиме деспотичний характер.

Монархія - одноособове правління, що спирається на закон. її принципом служить честь. Носій монархічного принципу - дворянство.

31. трилогія про Фігаро. Політичне і художнє значення «Весілля Фігаро». Фигаро (Figaro, фр. — Фигаро́, исп. Фи́гаро) — герой трёх пьес Бомарше и созданных на их основе опер; испанец из Севильи, ловкий пройдоха и плут, первоначально парикмахер (цирюльник), затем слуга графа Альмавивы. Имя — ставшее нарицательным. На протяжении трилогии Бомарше образ Фигаро подвергается изменениям. В «Севильском цирюльнике» он — прежде всего весёлый, остроумный и неунывающий малый, прошедший через огонь и воду, отпускающий иногда довольно меткие остроты и иронические замечания, но ещё не поднявшийся до едкой сатиры и полных негодования обличений. В «Женитьбе Фигаро», особенно в известном монологе пятого акта, Фигаро выступает уже в роли выразителя общественного и политического протеста, единомышленника энциклопедистов, предшественника деятелей 1789 г. В третьей части трилогии («Виновная мать») постаревший и поломанный жизнью Фигаро является как бы тенью прежнего Фигаро; он превратился в образцового слугу и заурядного моралиста, ведущего борьбу с очень мелкими и ничтожными противниками, да и то лишь в интересах своих господ. Фигаро — самый яркий литературный образ, созданный драматическим искусством XVIII в., воплощение предприимчивой инициативы третьего сословия, его критической мысли, его оптимизма. Но, обладая изворотливостью и остроумием этих персонажей, выполняя, подобно им, функции основного двигателя сценической интриги, Фигаро значительней и выше всей родовой группы. Образ Фигаро насыщен большим политическим пафосом; его острые выпады против «знатных господ» подымаются до протеста против всякого социального неравенства, гнета и унижения человека, и эти черты образа сохранили его звучание на протяжении полутора столетий и ввели его в ряд так наз. вековых образов. Заслуга Бомарше, художественно воссоздавшего этот тип, сообщившего ему многие свои взгляды и стремления, заставившего его отозваться на жгучие вопросы французской действительности, хотя бы замаскированной мнимо-испанским нарядом, остаётся, тем не менее, несомненной. Впервые пьеса была сыграна в 1783 в доме графа Франсуа де Водрейля, в Женвилье, перед придворными зрителями[11]. Их резолюция после увиденного была проста: в результате цензура запретила постановку «Женитьбы Фигаро»[2]. Пьеса Бомарше была не просто пьесой, а еще и политическим актом. Бомарше без всякого стеснения при помощи своих персонажей говорил, что настало время установить во Франции конституционную монархию, опирающуюся на народ, и покончить со всеми аристократическими привилегиями. В те годы он был не единственным, кто высказывал подобные мысли — тема бунтарства поднималась еще со времен философов (Руссо, Дидро), но Бомарше был первым, кто воплотил свои политические идеи на театральных подмостках. Людовик XVI очень хорошо понимал, что театр — великолепный резонатор идей[7]. Следует учитывать значение театра — в то время, когда не было ни массовых спортивных мероприятий, собирающих множество зрителей, ни кинематографа, ни телевидения, ни интернета. Значимость литературы и театра оказывалась огромна. Но если литература — действие интимного характера и включает лишь одного читателя в момент чтения, то театр — это массовое действие, когда в одни общие идеи включаются и актеры на сцене, и зрители в зале. Так что ничего подобного Людовику XVI совершенно не нужно было.

32. жіночі образи в п’єсі Бомарше «Весілля Фігаро». Жіночі образи п’єси – синкретичність гумору та сатири Найчисленнішим за кількістю актуалізацій у наведеному полі п’єси є концепт жінка/дружина.; Сюзана хоче звільнитися від докучань Альмавіви і вийти заміж за Фігаро; графиня хоче допомогти Сюзані і Фігаро і ласкаво опікає Керубіно, що кимось може трактуватися як материнська турбота, але ніяк не ревнивим Альмавівою; немолода, безглузда, але помітна ключниця Марселіну, в яку безоглядно і з діагнозом "невиліковно" закоханий старий лікар Бартоло, полює на молодого-пригожего Фігаро з метою одружувати на собі[2]. Специфіка формування
		гротескного образу людини виявляється у текстовому втіленні. Так автор описує події у спальні графині. їй дуже сумно. Граф їй зраджує, він зовсім втратив розум: залицяється до Сюзанни, намагається перешкодити її весіллю з Фігаро. Та ще й ревнує графиню до маленькою славного Керубіно, якій дарує їй лише радість материнських почуттів.  З'являється Сюзанна й повідомляє, що до графині хоче завітати її улюбленець, її «дитя» Керубіно. Нехай приходить, графиня приготувала для нього подарунок - стрічечку. Підозрілість Альмавіви все руйнує, а графиня опиняється на межі грандіозного скандалу. Дон Базиліо вистежив Керубіно й розповів усе графові.

Цікавий образ Марселіни, яка з негативної героїні — старої, що прагне отримати молодого чоловіка — перетворюється на люблячу матір сина і вимовляє вельми гострий викривальний монолог про положення жінки, особливо молодих дівчат з народу. Граф відправляє Керубіно до війська, а Марцеліна подає позов до Фігаро, який, позичаючи гроші, написав таке: «Я, Фігаро, беру у сеньйори Марцеліни гроші в борг. Зобов'язуюся їх повернути або одружитися з нею». Фігаро й Сюзанна благають усіх позичити їм необхідну суму. Альмавіва невблаганний. Коханий Сюзанни має одружитися з Марцеліною. Фігаро вирішує віддати Марцеліні найдорожче, що має - золотий фамільний медальйон його матері, який вона одягнула новонародженому. 

34. Література періоду «Бурі і натиску» та початок кризи німецького Просвітництва. Літературний рух Німеччини, який отримав таку колоритну назву "Буря і натиск" постав надзвичайно суперечливим та складним явищем,який започаткував перехід до нового стилю — романтизму. До цього руху на початку своєї творчості німецькі поети Ф. Шіллер і І.В. Гете. Учасники руху оспівуючи пристрасного, сильного, відважного героя, який бореться проти феодалізму та несправедливості. Фактично вони поклали початок німецькій національній літературі. У різних містах країни майже одночасно спостерігалися виступи молодих постів із найнесподіванішими для широкою кола суспільства бунтарськими нас і роями. Німецьким бюргерам, які подумки мріяли про здійснення соціальних реформ, ці виступи видавалися небезпечними. Влада (князі та курфюрсти) підозріло поставилась до новою явища в літературі, найбільш нетерпимі з них відразу ж вдалися до репресивних заходів. Утворилось декілька літературних груп :• гетінгенська (Л. Гелті, Г.Бюргер, С. Геснер. І. Форс. И. Мюллер);• страсбурзька (Гете. Я. Лепц, Ф.Клінгер. Г.Вангер):• швабська (Ф.Шіллер.,Д. X. ІІІубарт).Всі учасники цих літературних груп висловлювали протест проти рунній, якою було охоплено соціальне життя у Німеччині, і. звичайно, проти феодальною режиму останньої.У п'єсі Клінгера "Буря і натиск" ( 1776). що дала назву усьому рухові, була проголошена ідея бунту заради самою бунту, ніж заради певної усвідомленої мети. "Давайте бесноваться и шуметь, чтобы чувства закружились, как кровельные флюгеры в бурю. В диком і грохоте находил я не раз наслаждение, и мне как будто становилось легче", говорить герой п'єси юнак Вільд."Знайти забуття в бурі", "насолоджуватися сум'яттям" первісний зміст бунту молодих штюрмерів, які протестують, але ще не знають, як змінити це житія. Герой п'єси Клінгера Вільд, проте, знаходить застосування своїм силам: він миру шаг до Америки і бере участь у визвольній війні повсталих проти метрополії.У творчості штюрмерів сильно і завзято зазвучали голоси на захист припиненої, подавленої людини.У п'єсі "Дітовбивця" відтворено долю дівчини, звабленої та жорстоко обманутої розбещеним офіцером. Доведена жебрацтвом, голодом, все загальною зневагою до відчаю, дівчина здійснює злочин і гине на ешафоті.У п'єсі "Гофмейстер" (1774) відображено життя бідного домашньою вчителя, який зазнавав постійних принижень та образ з боку господаря.Революційний протест, заклик до свободи, уславлення великих поборників свободи звучали в оді "До свободи" Фріша Штольберга ( 1775).Занепокоєне дворянство вдалося до вагомих заходів для придушення літературною руху, що, на їх думку, загрожував підвалинам соціального добробуту.Доля поета Крістіана Шубатра ( 1743-1791) була похмурою пересторогою молодим поетом. Шубарт, видавець журналу "Німецька хроніка" в Ульмі, якій різко виступав проти свавілля князів, був зрадницьки заманеній на територію Вюртермберського герцогенства і провів у місцевій в'язниці 10 років.Отже, головний ефект літератури "Бурі і натиску" в той історичний період, коли вона створювалась, полягала у її антифеодальному протесті. Цей протесі народжувався у свідомості має. Це була не усвідомлена до кінця, але не менш нагальна потреба суспільства змінити економічні, соціальні та політичні порядки в країні. Штюрмери, не підозрюючи того висловлювали саме цю потребу суспільства.Незважаючи на глибоку симпатію представників руху до простого народу, вони не вірили у революційні сили останньою, що і становило їхню найголовнішу помилку. Народ, як вони вважали, не здатен відновлювати своє щастя, не повинні були зробити сильні та благородні герої.Виходячи з цього твердження, штюрмери стали прославляти окремих героїчних особливостей, себе називати " буремними і геніями". а всю епоху "часом геніїв".Культ героїчної особистості наклав свій відбиток і на їх естетичну програму, і на їхні етичні погляди відповідно.Штюрмери були переконані: подібно до того як і героїчна особистість здатна перетворити суспільство, геніальний поет перетворює мистецтво.Увагу представників руху привертає все надзвичайне, від їхніх грандіозних мрій до практичних звернень було далеко.Кумиром штюрмерів був Жан-Жак Руссо. Французького просвітництва та німецьких поетів об'єднував пафос любові до народу. Разом з тим штюрмерами була сприйнята висунута Руссо недовіра до ідеї прогресу. Вони піддавали осуду цивілізацію та її надбання і натомість оспівували природний стан людини. її почуття, причому протест проти дійсності у штюрмерів, на відміну від французького просвітника, маг відкрито негативний і відразливий характер.

35. Періодизація творчості Шиллера. Його суспільне та історико-літературне значення. Великий німецький письменник Йоган Христоф Фрідріх Шиллер (1759-1805р.) належить до першорядних драматургів світової літератури. Пафос свободи, гуманізм, непохитна віра в силу людського розуму зробили його улюбленим письменником у різних країнах світу. Творчість Ф. Шиллера завершує літературу ХVIII століття. На питання про те, до якого художнього напряму належить його художня спадщина, важко відповісти однозначно. Він творив на зламі століть, а в літературі Нового часу, як правило, в такі періоди відбувається перелом. Вибір подальшого шляху, пошук нових світоглядних, ціннісних і художніх орієнтирів. Змінюється проблематика, створюється нова модель світу і нова концепція людини, трансформується система жанрів.Художній метод Шиллера пов'язаний і з ідейно-насиченим мистецтвом Просвітництва, і з так званим "веймарським класицизмом", яскравим представником якого був Й.-В. Гете, і з романтизмом, що народжувався в Німеччині в другій половині 90-х рр. Деякі вчені відносять творчість Шиллера до романтизму. Неодноразово підкреслюється "романтичність" його світосприйняття, створених ним героїв – самотність борців проти неприхильного і жорстокого світу, навіть зовнішнього обличчя поета. Але "романтичність", що асоціюється з пафосністю, піднесеністю, глибиною почуттів, трагедійністю світовідчуття, - і "романтизм" як художній напрям, що склався історично, усвідомив себе і визначився в основних своїх світоглядних та естетичних позиціях, не слід ототожнювати. Романтичні елементи можна знайти і в ранній творчості Шиллера: в його п’єсах звучать типово романтичні мотиви розладу людини з суспільством, протиставляються ідеал і дійсність, мрія і реальне життя, з'являється новий тип героя – особистість чужа "впорядкованому суспільству", яка протестує проти звичного "ходу речей" і намагається його змінити (Карл Моор у "Розбійниках", Фердінанд у "Підступності і коханні").Але твори Шиллера, в яких відбилися ідеї штюрмерства, не слід відносити до раннього німецького романтизму, скоріше це – передромантизм, що лише накреслює риси майбутнього романтичного напряму, що владно захопив у першій половині ХІХ ст. більшість європейських літератур. Ф. Шиллер був не тільки видатним драматургом і поетом, а й теоретиком мистецтва. Йому належить цілісна естетична концепція, в якій знайшли відображення ідеї Просвітництва. Розпочавши свою художню і теоретичну діяльність як прихильник "Бурі й натиску", Шиллер виступив із гнівним осудженням феодальних порядків у тогочасній Німеччині. У драмі "Розбійники" (1781р.), "Заколот Фіаско в Генуї" (1783р.), "Підступність і кохання" (1784р.) він порушив питання про буржуазно-демократичне перетворення суспільства, боротьбу проти рабства і насильства. До цього періоду належать дві теоретичні праці митця, в яких викладено його естетична теорія театру, - "Про сучасний німецький театр" (1782р.) і "Театр як моральний заклад" (1784р.). Художник розглядав театр як засіб пропаганди передових ідей, як дієву форму боротьби з пороком і вадами суспільства, із ворогами істини й справедливості. На його думку, "театр є школою практичної мудрості, путівником у громадському житті, це певний ключ до прихованого входу в людську душу". Театр, з погляду Шиллера, має виховувати смаки, стримувати руйнівну енергію, викликати до життя піднесені почуття. Усі численні й різноманітні твори Шиллера – ліричні, драматичні, праці з історії, з естетики – відзначаються чітким ідейним спрямуванням. У них розкриваються величезні духовні можливості людини, її свободолюбивість, гуманність, сила думки і волі, здатність до самозречення й героїзму. Водночас автор оголює історичні суперечності між ідеалом свободи і реальним станом речей, показує дисгармонійність дійсності, конфлікти між особистістю і суспільством. Естетичні погляди мистецтво існувало не для спостереження і насолоди, а для перебудови життя і щастя людини на землі; воно мусило надихати людину на активні дії; шляхом естетичного виховання можна провести суспільну перебудову, тобто змінити життя; розмежування двох етапів у розвитку мистецтва:наївний (давнє, античне, а також мистецтво доби Відродження),сентиментальний (нове мистецтво сучасного йому часу);ідеал наївного мистецтва полягав у єдності, гармонії між дійсністю та ідеалом; поети сентиментальної поезії розподілялися на дві категорії: ідеалістів та матеріалістів. Хоч би до якого драматичного конфлікту, до якої б трагічної сторінки німецької чи всесвітньої історії Шиллер звертався, його серце завжди на боці гноблених, на боці борців за їхнє розкріпачення, на боці справедливості. Художня спадщина Шиллера чинила серйозний вплив на розвиток українського письменства, про що, зокрема, свідчать багаточисленні згадки в критичних нарисах, статтях, оглядах тогочасних українських критиків і письменників. Його оцінюють як майстра художнього слова, який відкривав нові незвідані горизонти для європейської словесності, в тому числі і для української літератури.

36. Мефістофель - дух заперечення і його роль в еволюції Фауста. "Я тої сили частка, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого" (образ Мефістофеля в трагедії Й. Ґете "Фауст") У епоху Відродження людина пройнялась вірою у свою всемогутність, що викликало хвилю церковної диктатури і вилилось у вогнище інквізиції, спрямованих на вияв і знищення демонів. Тоді з'явилось безліч легенд про угоду людини з нечистим, серед яких і легенда про доктора Георгія Фауста, яка у безлічі перекладів стала духовно рідною всій Європі. Але Фауст був героєм насамперед для Ґете, бо жив у ньому протягом шістдесяти років. За цю трагедію, яка стала символом всього життя письменника, Гете брався і під час тяжкої хвороби у дев'ятнадцять років, і після хвороби та короткочасної сліпоти на п'ятдесят першому році, і на сімдесят п'ятому, коли боявся, що не встигне завершити рукопис. Можливо, тому кінець трагедії і став своєрідною сповіддю поета. Оскільки Фауст жив у поетові, то він і змінювався разом з Гете. Дев'ятнадцятирічний поет передав своєму героєві тривоги власної юної душі і визначив його в особистому лірично-драматичному плані. Можна навіть розглядати твір як автобіографічний, бо в ньому відбилась духовна еволюція автора. Герой Ґете пройшов самотній шлях, хоча прагнув повноти життя. Але все життя за ним ішла тінь Мефістофеля, як його внутрішній голос, як його друге "Я". Мефістофель уособлює всі пориви Фауста, його прагнення до повноти життя. Фауст готовий віддати душу за цю повноту, за те, щоб вимовити: "Спинися, мить! Прекрасна ти!". Але саме Мефістофель є уособленням усього зла, яке живе у Фаусті. Отже, коли Фауст живе пориванням - він з Мефістофелем заодно, а коли його обтяжують сумніви - він розходиться з Мефістофелем як з чимось потворним і ганебним. Мефістофель тут різний: то привабливий, то відразливий. Мефістофель, для якого мета виправдовує засоби, готовий все вирвати з корінням - у цьому ж його суть. А Фауст подолав дух заперечення і зневіри творчою працею, в якій Мефістофель не бачить змісту. У боротьбі за душу людини Мефістофель постає метушливим і розгубленим. А сцена його боротьби з трояндами сповнена іронії і глибокого смислу, адже, забувши про душу Фауста, він висловлює власні несвідомі почуття до ангелів. Отже, друге "Я" Фауста, яке уособлювало бажання злого, переможене силою добра, жагою до творчості та безсмертям людської думки. 1. Місце Мефістофеля в трагедії "Фауст". ("Фауст" - не побутова драма, а філософська трагедія. Образ Мефістофеля допомагає побачити рух думки, зрозуміти ідею автора. Саме через спори Фауста з Мефістофелем Ґете висловлює думку про сенс життя, про права людини, її призначення, про цінність людської особистості.) 2.Парадоксальність Мефістофеля. (Сам про себе Мефістофель говорить: "Я - часть той силы, что вечно хочет зла и вечно совершает благо". Але це зовнішній парадокс. Адже вічна сила - то є весь матеріальний світ, який знаходиться у постійному русі, в боротьбі позитивного й негативного. До того ж позитивне - це творення, "добро", а негативне - руйнування, "зло". Мефістофель - дух руйнування, дух зла, "часть вечной силы". Однак, руйнуючи старе, дух заперечення таким чином сприяє народженню нового творення. Мефістофель - уособлення такого заперечення, такого скептицизму, який не зупиняє, а посуває життя, спонукає розвиток.) 3. Скепсис Мефістофеля і його смисл. (Скепсис - це критичне, недовірливе ставлення до чогось. І скептицизм зовсім не ворожий розуму, він частина розумового процесу. До чого ставиться критично Мефістофель? По-перше, він глузує над схоластикою в науці: "Живой предмет желая изучить, ...ученый прежде душу изгоняет, затем предмет на части расчленяет и видит их за жаль: духовная их связь тем временем исчезла, унеслась". По-друге, над богослов'ям, жадібністю служителів культу тощо. Мефістофель сміється над придворними звичаями й фаворитизмом у пісеньці про блоху, друга короля. Це Мефістофелю належать слова: "Суха, мой друг, теория везде, но древо жизни вечно зеленеет!" Мефістофель іронізує над цілим світом, але разом із цинізмом в його словах є твереза оцінка явиш, дотепність, гострота думки. Позмагатися з ним не так просто. Тим більше честі Фаусту, який зміг встояти проти духу зла. Адже Фауст у творі Ґете виступає не боговідступником, як у народній легенді, а союзником ґоспода, який вірить у людину.) 4. Мефістофель і мораль. (Мефістофель уособлює собою боротьбу двох начал, він демон-спокусник, чим і пишається: "Я отрицаю все - и в этом суть моя... Стремленье разрушать, дела и мысли злые, вот это все - моя стихия". Вірний своїй "стихії", багато століть убиває він надії людські, розбещує душі, породжує темні інстинкти. Однак чи на всіх поширюється його влада? Зовсім ні, тільки на слабкодухих, пасивних, яких можна повести "путем превратным за собой". Отож він і зізнається: "Бороться иногда мне не хватает сил - ведь скольких я уже сгубил, а жизнь течет своей широкою рекою". А як боротися з духом зла, демонструє Фауст. Мета його життя - пізнання, труд в ім'я добра, в ім'я боротьби зі хіом. У чому ж вбачає зло Фауст? Перш за все в людській зарозумілості, у честолюбстві, жаданні слави, вині, золоті, жадобі, які породжують розбещеність, неробство, духовну смерть. 5. Зміст образу Мефістофеля. (Таким чином, образ Мефістофеля багатозначний. Іронія та скептицизм його до явищ світу спонукають рухатися шляхом створення нового, прагнути пізнання. Мефістофель спонукає до активного процесу звільнення від застарілих догм, від забобонів минулого вже тим, що саме у боротьбі з ним Фауст відчув у собі віру в можливості розуму людського, відчув свободу. А свобода неможлива без твердого слідування ідеалам добра, моральним настановам, що втримують людину від тих вчинків, за які вона втратить право зватися людиною. Адже свобода - це й звільнення від тягаря слабкостей і вад, які спотворюють високий ідеал людини.)

37. Ідейна направленість і художні особливості драми Шиллера « Підступність і кохання». Кульмінацією раннього періоду творчості Шиллера вважається його третя п’єса "Підступність і кохання" (1783р.), перша назва якої "Луїза Міллер". Автор чітко відтворив її жанр на обкладенці – бюргерська трагедія, що російською часто перекладають - "мещанская трагедия". П’єса стала, за словами Енгельса "першою німецькою політичною тенденціозною драмою".Задум написати п’єсу про трагічну долю молодих людей – аристократа і простої дівчини, які покохали один одного, виникла у Шиллера коли він сидів на гауптвахті за самовільну відпустку на показ "Розбійників". Головний конфлікт "Підступність і кохання" – зіткнення двірської кліки на чолі з усемогутнім міністром, кар’єристом й інтриганом президентом фон Вальтером з родиною бідного, приниженого, залежного музиканта Міллера. На боці придворних – необмежена влада. Міллер і його дочка можуть протиставити їй лише свою чесність, почуття власної гідності, гордість бідняків. Історія кохання шляхетного ідеаліста Фердінанда, сина президента фон Вальтера і дочки двірського музиканта Луїзи Міллер закінчується трагічно. Та фатальні події, зображені в п’єсі, не лише розкривають жорстоку безглуздість станових передсудів, які не дозволяють вельможному юнакові одружитися з простою, незнатною дівчиною, а й показують, якими підступними та ницими методами ясновельможне панство підтримує свою владу, своє панування та привілеї. Шиллер створив справжню галерею своєрідних персонажів, наділених яскравими людськими характерами. Вони психологічно вірогідні, кожен має свої оригінальні, індивідуальні риси. Уся п'єса пройнята щирою симпатією драматурга до простих, не титулованих людей. У них вiн бачить найпривабливiшi людські якостi. Проте автор не прикрашає своїх героїв, якi належать до третього стану. Музикант Мiллер, що пiдноситься в останнiй картинi п'єси до справжньої трагічної величi, не позбавлений певних слабкостей характеру. Міллер – звичайна людина. Вiн живе i мислить, як i подібні до нього майстровi, не вирізняється анi особливим талантом, анi надзвичайними чеснотами. Це порядний чоловiк i добрий батько. Інші барви обирає Шиллер для характеристики дружини музиканта. Це обмежена, марнославна мiщанка. Вона б дуже хотіла бачити свою дочку великою панею. Ïй лестить, що за Луiзою упадають багатi i впливові люди. На вiдмiну від чоловiка, вона не може захистити Луiзиноï честi, бо душу панi Міллер отруїли становi передсуди. П'єса "Підступність i кохання" вийшла друком 1784 року i вiдтодi починається ïï тріумфальна хода театральними сценами усього свiту. Зворушлива історія нещасного кохання двох молодих людей, розлучених через соціальну нерiвнiсть, стала такою ж уславленою, як iсторiя Ромео i Джульєтти з трагедiï Вільяма Шекспiра.

38. Життєвий і творчий шлях Гете. Гете - найвизначніший німецький поет, прозаїк, драматург, майстер художньої, виразної мови; філософ, натураліст і державний діяч. Його життя і діяльність нерозривно пов'язані з великим катаклізмом, котрий перетворив - під гуркіт війн і революцій - Європу феодальну, дворянсько-монархічну на Європу буржуазно-капіталістичну. Гете володів кількома іноземними мовами (французькою, італійською, англійською), вивчав художню літературу, історію, природничі науки, займався музикою та малюванням. Народився 28 серпня 1749 року у Франкфурті-на-Майні, "вільному" імперському місті, котре за часів дитинства й ранньої юності Гете залишалось наполовину середньовічним містом. Гете - у найкращих своїх творах -- це найдовершеніший зразок мислення в образах. Поезія Гете внутрішньо пронизана філософією, і не тільки там, де поет прямо переповідає про високі істини, але й там, де він розповідає, наприклад, про якесь інтимне переживання,- він є найглибшим філософом. Дослідники підрахували, що Гете написав понад 1600 віршів. Його твори народжувалися як відгук на безпосередні життєві враження і переживання. Він віддавався цілком, почуттям, пристрасть веліла йому висловити її в поетичних рядках. Разом з тим Гете завжди надзвичайно скромний і коректний у передачі ліричних переживань. Вірш "Побачення і розлука" (1771) присвячений Фрідеріці Бріон. Попри схвильованість і надлишок почуттів, ліричний герой є шляхетно-цнотливим. Зустріч закоханих відбувається тільки в мріях і спогадах. Початок творчого шляху Гете пов'язаний з літературним рухом, представники якого виступали під девізом "Буря і натиск!" Ці поети і драматурги іменували себе "штюрмерами" .Вірш "Прометей" - це темпераментний монолог заступника людей Прометея, який кидає тиранові Зевсу виклик, стверджуючи, що верховний небожитель - лише породження людських забобонів і страхів. Гете зазвичай подовгу працював над більшістю своїх творів. Приміром, задум драми "Егмонт" виник ще у 70-х роках XVIII століття. Однак поет закінчив її в Італії в 1787 році, а в наступному - надрукував. У трагедії відбилося юнацьке захоплення Гете Шекспіром. Німецький драматург, як і Шекспір, звертається до історичної епохи, вкрай напруженої, коли в тугий вузол протиріч сплелися політичні й релігійні конфлікти. Прагнучи відтворити події правдиво, Гете обирає прозаїчну форму, що для того часу було новаторством, адже драми писалися віршами. У творчості Гете після повернення з Італії відбилися нові естетичні погляди, що дослідники визначають як "веймарський класицизм". Поет тепер віддає перевагу класичним формам античного мистецтва, він стриманий у вираженнях своїх ідей. Його позиція вирізняється більшою врівноваженістю. У період гострих соціальних сутичок він досить обережно виявляє свої симпатії й антипатії. Це особливо позначилося в епічній поемі "Герман і Доротея" (1798). Гете зробив рідкісну й досить вдалу - створити ідеальні зразки постатей своїх сучасників. Головні персонажі поеми приваблюють почуттям власної гідності, доброзичливістю, красою і працьовитістю. Життя Германа й Доротеї напрочуд гармонійне, адже за будь-якої важкої ситуації вони слухають веління своїх добрих сердець. Епічна поема "Герман і Доротея" приваблює нас і сьогодні своїм оптимістичним баченням світу та мирної праці. Гете звинувачували в тому, що він не зрозумів значення французької буржуазної революції. Докори ці несправедливі. Усвідомлюючи закономірність виступу третього стану, який штурмом захопив Бастилію, Гете засуджував вади вождів повсталого Парижа і якобінський терор. Якими б творчими задумами не переймався Гете, він завжди незмінно повертався до віршів. Форми й жанри його ліричних творів мінялися, як змінювалися з роками і десятиліттями погляди геніальної людини, котра жила напруженим духовним життям. Іншими ставали його погляди на людину, на взаємини націй і класів. Гете поступово схилявся до думки, що єдиною силою, яка здатна влагіднити вдачу людини, є мистецтво, отже, лише краса облагороджує кожну людину й народу цілому. Він не заперечує своїх юнацьких тираноборчих настроїв, але переосмислює їх у своїй зрілій поезії, вносить заспокійливі настрої. Поворотний етап у розвитку поезії Гете позначився в елегії "Ільменау" (1783). Елегія "Ільменау" виражає ідеал, який упродовж багатьох років буде утверджувати своєю творчістю Гете: кожна людина, хто б вона не була - князь чи поет, актор чи рудокоп або селянин - зобов'язана виконати свій обов'язок, слугувати своєму покликанню і тим самим слугувати людям, удосконалювати життя і прикрашати землю. Поняття обов'язку стає центральним у системі моральних орієнтирів Гете. У перше веймарське десятиліття Гете написав другий свій роман "Театральне покликання Вільгельма Мейстера". Однак роман не був виданий, а згодом текст був перероблений для нового роману з тим же героєм - "Роки навчання Вільгельма Мейстера". Гуманізм цього роману виражений у наполегливо повторюваній думці: страждання поєднує людей, колективно пережитий трагічний досвід робить людство сильнішим і хоробрішим. "Крізь страждання до радості" - ця думка Шиллера була близька й Гете. Таланту Гете була властива універсальність. Відтворити в слові різні історичні епохи, виразити почуття сильні, часом взаємовиключні, розгадати таємниці людських вчинків, проникнути в надра природи - усе це було притаманне Гете. «Фауст» — найвизначніше творіння Ґете, найвеличніше явище світової поезії, бо в ньому з великою художньою майстерністю змальовано не якийсь певний життєвий конфлікт, а послідовний ланцюг глибоких конфліктів, що сталися упродовж одного життя. Трагедія, яка суперечила традиційним канонам драматургії, стала новим словом в історії драматичного мистецтва. Творчість Гете - одне з найвизначніших явищ світової літератури, що входить у скарбницю художніх та літературних цінностей людства.

39. Історія створення трагедії Фауст,особливості композиції. Ґете працював над «Фаустом» 60 років. Уперше думка про написання трагедії з’явилася наприкінці 60-х років XVIII ст., коли авторові було 23-24 роки, а закінчив він цей твір на початку 30-х років XIX ст. Протягом усього життя поет уперто збирав для «Фауста» кожен «пророчий натяк історії». Майже всі «бурхливі генії», як називали письменників «Бурі й натиску», написали свого «Фауста», та неперевершеним лишився «Фауст» Ґете. Створюючи "Фауста", Гете скористався сюжетом німецької народної легенди про доктора Фауста. Лікар і алхімік Йоганн (у Гете - Генріх) Фауст дійсно жив у першій половині XVI століття. Легенда говорить про нього як про видатного мага й чарівника, якому були підвладні потойбічні сили, за що його очікувала в пеклі розплата. За переказом, його задушив диявол, що сталося близько 1540 року. У 1587 році у Франкфурті-на-Майні книгодрукар Йоганн Шпис видав книгу, на титулі якої значилося: "Історія про доктора Йоганна Фауста, прославленого чарівника і чорнокнижника. Про те, як він на договірний термін продався дияволу, які дивовижні пригоди він за цей час побачив, сам розпочинав і випробовував, поки не посіла його, нарешті, кара. Складено на основі його власних, ним залишених творів. Зібрано і підготовлено до друку для щиросердого повчання усім недовірливим, самовпевненим людям. Хай буде їм це страшним прикладом, що відвертає повчанням...". Народна легенда була перевидана в 1589 році, а в 1593 році оповідь було доповнено життєписом Вагнера - учня Фауста. Вагнера ми бачимо безпутним волоцюгою, який опанував таємниці магії, а після смерті Фауста успадкував його багатство. Поступово легенда про доктора Фауста стала настільки популярною, що її виконували на сцені. Одну з таких вистав Гете побачив у дитинстві. Так відбулося знайомство поета з Фаустом і Мефістофелем. Гете суттєво змінив і доповнив сюжет новими персонажами і подіями. Створюючи образ Фауста, Гете на своїй власній долі в першій частині показав здійснення всіх можливих бажань людини, а в другій частині - безмежні можливості всього людства. Тема «Фауста» — роздуми над історією людського суспільства, метою соціального буття людства і окремої людини, над загальним ходом історії. Такий грандіозний задум вплинув і на жанрові особливості твору. За формою «Фауст» написаний для сцени, за обсягом — ні. Беззастережно стверджувати, що трагедія Ґете створена за законами класицизму, романтизму чи реалізму. її відзначає художній універсалізм, бо твір має різні стильові елементи: перша частина «Фауста», де зображено мікросвіт, написана загалом у реалістичній манері, у другій частині автор вдається до романтичної, умовної форми, широко використовуючи алегоричні та символічні засоби зображення.Композиція трагедії порушує класицистичний канон трьох єдностей. Ґете використав у ній свій улюблений принцип вільної композиції, коли твір нагадує ланцюг самостійних, замкнених у собі елементів. Особливістю трагедії є її композиційні паралелі. У «Фа-усті» немає жодної картини, до якої автор не знайшов би прототипу — в легендах чи у власній біографії. Літературними джерелами «Фауста» вважають давньоєгипетський епічний діалог «Суперечка розчарованого зі своєю душею» (ХХП-ХХІ ст. дон. Є.), Біблію, Старий Завіт, «Книгу Іова» (Уст. до н. е.), «Повість про доктора Фауста, знаменитого чаклуна і чорнокнижника, про його договір із дияволом, його пригоди й діяння, про заслужену кару йому, запозичена головним чином із його паперів» (1587) та легенди про Симона-мага, які викладено в Новому Завіті («Діяння апостолів», розд. 8), в апокрифічних діяннях Петра і Павла, у давньохристиянському романі «Клементина». «Фауст» — найвизначніше творіння Ґете, найвеличніше явище світової поезії, бо в ньому з великою художньою майстерністю змальовано не якийсь певний життєвий конфлікт, а послідовний ланцюг глибоких конфліктів, що сталися упродовж одного життя. Трагедія, яка суперечила традиційним канонам драматургії, стала новим словом в історії драматичного мистецтва.

40. Образ Фауста і його шлях пошуку істини. Гете писав філософську драму «Фауст» майже все життя: перші нариси з'явилися до 1773 року, а останні сцени закінчено влітку 1831 року, за півроку до смерті. За цей період у Європі відбулася Велика Французька революція, відшуміли наполеонівські війни, революція 1830 року. Змінювалися і погляди самого Гете. Місце і час дії драми умовні, тобто позбавлені точних історичних прикмет, а Фауст — образ, побудований на узагальнених рисах, властивих людям узагалі, у будь-яку епоху.На самому початку драми, у «Пролозі на небесах», починається суперечка про людину, про зміст її існування. На думку Мефістофеля, людина — істота незначна, безпомічна, жалюгідна, всі її домагання на пізнання світу — суцільна зарозумілість. Він виділяє з усіх Фауста, вважаючи, що той зможе перебороти свої омани, тому дає Мефістофелю можливість випробувати вченого. Таким чином, у «Пролозі» не тільки позначений основний конфлікт драми, але й намічена його оптимістична розв'язка. При цьому врахована не тільки подвійність натури кожної людини (особливо — Фауста, що йде попереду свого покоління). Враховано і те, що боротьба з дияволом буде нелегкою. Фауст буде осягати істину, переборюючи великі спокуси. Головний герой трагедії Гете - вчений Фауст. Він прожив велике життя, набув багато різноманітних знань, але істина залишилася недоступною. Втомившись від наукових пошуків, Фауст розуміє, що життя проходить повз нього. Він розчарований, на межі самогубства. У нього більше немає стимулу продовжувати наукові дослідження, пошук істини. Заради того, щоб прожити життя заново, він закладає душу дияволу. В обмін Ліефістофель дарує Фаустові молодість. У Фаусті Гете підкреслює найважливіші властивості людської натури: невдоволеність досягнутим і спрямованість до ідеалу. Його головні якості - гострий розум і прагнення до самопізнання світу. Героєві притаманний постійний творчий неспокій, схильність до пошуків нових знань, проникнення в глибинну суть життя. Він не прагне почестей і слави та хоче перетворити землю на квітучий сад. Вступаючи у боротьбу з природою, Фауст мріє зробити людей вільними і щасливими. У першій сцені ми бачимо кабінет ученого, що розчарувався у своїй науці. Вона не наблизила його до пізнання істини. Фауст намагається знайти її за допомогою магії. Але — теж марне. Поява Мефістофеля поглиблює сумніви героя. Він з радістю хапається за можливість задовольнити спрагу знань. Фауст, як справжній учений, ставить експеримент над власною душею. І спроба любові, спроба почати життя спочатку — частина цього експерименту. Тут виявляється аморальність Фауста — він готовий ставити досліди і над душею іншої людини, безневинної і чистої дівчини. Крім того, спокусивши Маргариту за допомогою Мефістофеля, Фауст стає винуватцем загибелі її брата і смерті матері. Фауст кидає Маргариту в найважчий момент її життя, коли вона очікує дитину. І річ не тільки в тому, що він перекладає усю відповідальність за долю дитини на її плечі, але й у тому, що Маргарита, яка народила дитя без чоловіка, страждає від відсталості і нетерпимості оточення. Фауст приходить за нею в темницю, але вже не може врятувати молоду жінку. Маргарита сама хоче зазнати покарання. Каяття, нехай недовге, почуває і сам Фауст. Його експеримент провалився.У другій частині драми Фауст одружується з Прекрасною Єленою, через яку колись спалахнула Троянська війна. Але й ця спроба не вдалася: подібно до Ікара, що злетів до сонця, гине їхній син, а Єлена стає неясною примарою і зникає.Фауст намагається перетворити навколишній світ. Під його керівництвом люди осушують частину моря, щоб звести нове місто. Але й тут реаліст Гете показує, як в ім'я загального блага зруйновано мирний затишок двох старих. Гете викриває оману дуже багатьох перетворювачів: бідному сліпому Фаустові здається, що люди закладають фундамент дамби, а насправді — лемури риють йому могилу. Але втомлений старий герой усе-таки знаходить щастя. Він знаходить його в боротьбі, у невпинності зусиль. І тоді мить варто зупинити: шкода тільки — ціль недосяжна. Мефістофель так і не виграв свою суперечку за душу Фауста. Тому що Бог відкрив йому вишу моральність — боротьбу за загальне благо, і це прозріння рівносильне спасінню душі. Зміст “Фауста” універсальний: він розповідає про молодість і старість, життя і смерть, війну і мир, побут, політику, науку і мистецтво. Головна тема трагедії - пошуки людиною сенсу буття і свого призначення. Створюючи образ Фауста, Гете на власній долі в першій частині твору показав здійснення всіх можливих бажань людини, а в другій частині - безмежні можливості людства. У першій частині гонитва героя за насолодами закінчується загибеллю героїні. У другій частині трагедією стає прагнення героя вдосконалити природу, внести свої прагматичні виправлення у світобудову. Отже, на думку Гете, максималістське здійснення волі спричиняє трагедію. Закінчена тривала мандрівка у пошуках прекрасного. Душа Фауста повертається до Бога. Прекрасне знайдене - але у майбутньому, у світі ідей. “Мета нескінченна тут, у досягненні”, - промовляє Гете. Він стверджує: людина величніша за природу, ніщо не може знищити людяність, кохання, свободу розуму. А відповіді на порушені в творі запитання людство ще шукатиме не один рік.