15) Історія Тома Джонса-найди,як комічна епопея

У своєму найкращому романі— "Історії Тома Джонса, знайди" (1749)— Філдінг розповів читачам саме про таких людей(із переконанням, що в природі не існувала не тільки абсолютно ідеальних, а й абсолютно поганих людей. ). Обравши форму роману "великого шляху", він змальовував широку життєву панораму. Проводячи свого головного героя крізь різноманітні верстви англійського суспільства XVIII ст., насичуючи його життя смішними та гіркими пригодами, легковажними вчинками та добрими поривами, романіст врешті-решт закінчив історію щасливою розв'язкою, тому що впевнений: його Том Джоне, хоча й помилявся, однак за свої прямолінійність, доброту та природність заслуговує на кращу життєву долю. Своїм романом Філдінг не лише досяг популярності, а й заслужив честі бути названим В. Скоттом "батьком роману в Англії". Але в центрі роману - не соціальна боротьба, а питання про розум і почуття людини. Треба вказати на три основні чинники, що надають роману художньої цінності: це бурхлива історія кохання Софії Вестерн і Тома Джонса, протистояння Тома і Блайфіла

поєдинок лицемірства й щирості, на якому засновується морально-етична концепція роману, та присутність у творі автора, який бере активну участь у спілкуванні з читачами, є їхнім діяльним провідником.

Роман приваблює спокійним і широким поглядом на життя, вірою автора в те, що люди можуть розв’язувати найскладніші проблеми, керуючись розумними та гуманними почуттями. Його автор загалом поблажливий до людських слабкостей, але водночас непримиренний до ницості, хижацького егоїзму, лицемірства. Герої виразно поділяються на позитивних та негативних.

16.Розвиток сентименталізму Сентименталізм (франц. sentiment — почуття, почуттєвість) — літературний напрям другої половини XVIII - початку XIX ст. Його назва походить від роману англійського письменника Лоренса Стерна "Сентиментальна подорож по Франції та Італії". Особливості сентименталізму проявилися в європейській літературі 30—50-х років XVIII ст., зокрема у творах Дж. Томсона, Е. Юнга, Т. Ґрея (Англія), А. Прево, П. Лашоссе (Франція), Х.В. Ґеллерта, Ф. Клоп штока (Німеччина).В основі сентименталізму — перебільшена роль почуттів (крайня чутливість). Сентименталізм був запереченням класицизму, його поетика протилежна класицистичній. Сентименталісти відкинули раціоналізм Декарта, на перший план поставили почуття. Замість знаменитої тези Рене Декарта "Я мислю, отже існую", прийшла теза Жан Жака Руссо: "Я відчуваю, отже існую".Руссо закликав зображувати звичайну просту людину, доброчесну, моральну, працьовиту, відмовитися від зайвої патетики, обстоював простоту, ясність, прозорість стилю, щирість оповіді. Культ серця в теорії Руссо поєднувався з культом природи, бо тільки на лоні природи почуття розвиваються вільно й природно. Руссо вважав, що правда — вчитель людини, порадник у сердечних справах. Ідеалом митця була благородна людина, що живе напруженим духовним життям у злагоді з природою, протистоїть згубному впливу цивілізації, прислухається до голосу серця, відзначається високою культурою почуттів. Просвітительська орієнтація на природу, розвиток уявлень про самоцінність особистості, утвердження права на її приватне життя незалежно від станової приналежності сприяли висуненню на перше місце . в літературі героя, який належав до демократичних низів, що не порвали ще свого органічного зв'язку з природою і не зазнали розкладницького впливу цивілізації. Не походження і соціальний статус індивіда, а здатність його до живого й глибокого почуття, «життя серця» визначали в сентименталізмі цінність особистості. Зовнішнім імпульсом і підставою вільного прояву емоцій виступала природа, яка не знає трагічних суспільних колізій і безпосередньо пов'язана з внутрішнім життям людини. Суто антропологічний характер естетики сентименталістів надавав особливої ваги моральній стороні переживання. Тому прагнення до найвищої морально-етичної цінності людини — щастя — неможливе в їх творах без співстраждання, готовності розділити смуток і тугу з іншою людиною. Сентименталісти бачили своє завдання в тому, щоб розчулити читача, вони описували нещасливе кохання, страждання благородної людини, утиски і переслідування. Страждаючи від жорстокості дворян, сентиментальний герой позитивно впливає на своїх кривдників. Героїня роману Річардсона "Памела" проста служниця відхиляє залицяння розпусного пана, згодом він змінює ставлення до неї, закохується і одружується. В основі сентименталізму лежить громадсько-філософська основа. За філософську основу сентименталісти взяли агностицизм англійського вченого Давіда Юма. Він сумнівався в безмежних можливостях розуму, зауважував, що розумові уявлення можуть бути хибними, а моральні оцінки людей базуються на емоціях. В утвердженні сентименталізму провідну роль відіграла філософія Френсіса Бекона і Джона Локка. Естетичним кредо сентименталізму можна вважати вислів Ж.Ж. Руссо: "Розум може помилятися, почуття — ніколи". Також присутня і громадська основа адже, Сентименталізм сприяв демократизації літератури. Головний герой сентименталістів — людина середнього стану, здатна на благородні вчинки і глибокі переживання. Вона не пристосована до життя, непрактична, не вміє жити "за законами розуму", живе за законами серця, у світі зла і несправедливості є наївним диваком. Досягнення літератури сентименталізму пов'язані з творчістю С. Річардсона ("Памела", "Клариса"), О. Ґолдеміта ("Векфільський священик"), Л. Стерна ("Життя та думки Трістрама Шенді, джентльмена", "Сентиментальна подорож") в Англії; Й.В.Ф. Ґете ("Страждання юного Вертера"), Ф. Шиллера ("Розбійники") в Німеччині; Ж.Ж. Руссо ("Юлія, або Нова Елоїза", "Сповідь"), Д. Дідро ("Жак-фаталіст", "Черниця") у Франції; М. Карамзіна ("Бідна Ліза", "Листи російського мандрівника"), О. Радіщева ("Подорож з Петербурга в Москву") в Росії. Сентименталізм охопив з різною мірою інтенсивності всі три літературні роди — епіку, лірику й драму, культивуючи передусім ті жанри, які найбільш послідовно давали змогу оцінити почуття героя зсередини його внутрішнього світу. Сентименталізм вніс великий вклад у ліризацію художніх структур, підніс роль інтуїції як засобу самопізнання, осягнення найпотаємніших порухів людської душі. Ці та інші набутки сентименталізму органічно засвоювалися романтизмом і критичним реалізмом, про що, зокрема, свідчить присутність сентименталізму в українській літературі уже за хронологічними межами його становлення й функціонування як самостійного художнього явища.

17) Творчість поета Р.Бернса

Бернса справедливо називають народним поетом: не лише тематика його віршів, але й їх поетична форма пов'язані з народною традицією. Берне прекрасно знав фольклорну поезію Шотландії та Англії, збирав, записував та обробляв народні пісні, використовував їх традиції у власних творах. Звідси йде те особливе сполучення високої майстерності та простоти, яке відрізняє поезію Бернса. У Росії вірші Бернса набули популярності завдяки блискучим перекладам С. Я. Маршака.

Головні герої поезій Бернса — селяни, ремісники.

Особливо характерною для Бернса є тема «чесної бідності», у якій знаходить ві-дображення оптимізм поета, його віра в народ:

Головні теми його поезій — кохання та дружба, людина і природа тощо.

Разом з тим у віршах Бернса рано усвідомлені зіткнення особистості та народу із суспільним насиллям та злом. Щоправда, протиставлення інтимної та соціальної лірики у поета були досить-таки умовним. Кохання — почуття природне, що закладене в основі самої природи людини, — неодноразово поставала у віршах поета глибоко ворожим устроєм відносин, які панували у дворянському світі. Навіть рання лірика — це вірші про права молодості на щастя, про її зіткнення із деспотизмом релігії та родини.

Кохання у Бернса — це завжди сила, що допомагала людині відстояти кохане створіння, захистити його і себе від лицемірних ворогів.

У віршах поета дуже часто звучало відкидання релігійного розуміння сенсу людського життя.

До поетичного світу Бернса одночасно з ліричним «я» увійшли життя та долі його сучасників: рідних, друзів, сусідів, тих, кого, зустрівши випадково, надовго запам'ятав поет. Йому не до вподоби байдужість до людей. Одних він любить, товаришує з ними, інших — зневажає, ненавидить; багатьох називає на ім'я, вимальо-вуючи чіткими обрисами. Характери настільки типові, що за іменами постають і особистості, і читач таким чином надовго запам'ятовує їх.

Закоханість в життя, щирість почуттів — все це живе в поезії Бернса разом із силою інтелекту, що вирізняє із маси вражень найголовніше.

18.Заг.х-ка і періодизація просвітництва у Франції. Просві́тництво — це широка ідейна течія, яка відображала антифеодальний, антиабсолютистський настрій освіченої частини населення у другій половині XVII —XVIII століття. Представники цієї течії: вчені, філософи, письменники, вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого — переустрій суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом, були прихильниками теорії природного права. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самооцінки особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу.Просвітництво зародилося практично одночасно в країнах Західної Європи: Британії, Франції, Нідерландах, Німеччині, Італії, Іспанії, Португалії, але швидко поширилося у всій Європі, включно з Річчю Посполитою і Російською імперією. Велику роль в його становленні відіграв швидкий розвиток природознавства та книгодрукування. Історія французької просвітницької літератури XVIII століття — це одночасно історія її політичних, філософських та соціальних ідей, оскільки письменники-просвітителі і були водночас і філософами, і політичними діячами.Протягом XVIII століття між Францією та Англією вирішувалося питання про першість щодо захоплених колоній. Англія із року в рік посилювала свої позиції, використовуючи або свідомо створюючи конфлікти на континенті і втягуючи до них Францію . Революція у Франції відбулася у 1789 році. Революційний рух, що пропагував ідею прогресу, очолили у Франції просвітники (Монтеск'є, Вольтер, Руссо, Дідро, Гольбах, Гельвецій та ін.) Практично всі просвітники зазнали гонінь з боку духівництва і королівської влади, а їхні твори неодноразово переслідувалися.Просвітителі доводили ту думку, що моральні принципи необов'язково пов'язані з релігією і можуть розглядатися з позицій природного розуму.Вони були людьми всебічно розвиненими і проявили свої непересічні здібності у найрізноманітніших сферах. Без сумніву, усі галузі людських знань були охоплені їхнім допитливим розумом, в усіх сферах вони зуміли сказати своє нове слово. Характерні риси французького Просвітництва: ♦ в центрі уваги французьких просвітників була наука;♦ вони проголосили людину творцем історії, відкидаючи теорію церковників про божественне провидіння;♦ утверджували необхідність перебудови людського суспільства. З цією метою потрібно озброїти людей розумом, просвітити їх тощо;♦ віра в ідею просвітницької монархії— поставити на чолі держави монарха-філософа;♦ теорія "природної людини". На їхню думку, існувало дві категорії людської особистості:1) особистість, створена природою, яка живе за її законами у постійному безпосередньому спілкуванні з нею;2) особистість, сформована у суспільстві, сповненому найстрашніших пороків.♦ звідси завдання — повернути людину до природи, до її природних законів;♦ мистецтво повинно мати просвітницькі цілі, викривати неправду церкви, казки священиків, викорінюючи забобони, релігійний фанатизм, нетерпимість, виховувати гуманістичні ідеали тощо;♦ трибуною просвітників був театр;♦ "дитиною" просвітників був жанр філософського роману. Мета останнього полягала не в тому, щоб всебічно висвітлити характер людини або історичну обстановку, як це ми бачимо у реалістичному романі XIX століття, а у підкреслено повчальній формі донести до читача філософські ідеї автора, зробити ці ідеї зрозумілими, загальнодоступними;♦ художні образи використовуються письменниками як носії певних філософських ідей;♦ просвітники залюбки використовували у своїх творах фантастичні елементи, вимисел тощо;♦ головна перевага прози—точність і зрозумілість мови письменника.

19.Світогляд Вольтера. Періодизація творчості. Світогляд Вольтера - деїзм. Вважаючи помилковими існуючі релігії, Вольтер все ж таки не заперечував існування Бога. Досить різко він критикував християнство, яке, на його думку, виникло в результаті обману шахраями дурнів. У «метафізичному трактаті» Вольтер висуває два докази буття Бога. Перше призначене для «звичайних», «грубих умов». У його основі констатація доцільності, яка присутня у природі. Подібно до того, як стрілки годинника вказують на який зробив їх майстри, точно так само пружини людського тіла говорять про розумне творця природи. Друге доказ, за Вольтеру, більш «метафізічно» і тому менш придатне для сприйняття«грубимиумами». Вічне самодостатнє буття повинно бути необхідною сутністю, отже, таке буття й є Бог. Несамодостатні ж буття передбачає наявність якогось ряду причин, який, однак, не може йти у нескінченність. Подібний ряд повинен призводити до останньої причини всякого буття, і ця необхідна причина -Бог.  У творі «Про душу» він говорить про те, що мудрець не повинен приписувати Богові «ніяких людських почуттів». Бог Вольтера - безособових розум, що створив матерію і повідомив їй здатність до руху. У пізній період своєї творчості французький мислитель захищав тезу про соціальну цінності віри в Бога. Віра в Бога корисна, оскільки вона надає надію, служить втіхою для одних людей і утримує від інших злочинів.Вольтер визнає існування Бога як Першотворця Всесвіту і необхідність релігійної віри як гаранта суспільного порядку.  У травні 1717 року за сатиру на регента Франції герцога Орлеанського автор — початківець потрапив у Бастилію, проте рік ув'язнення не охолодив його літературного запалу. Уже 1718 року була поставлена його перша значна п'єса «Едіп», прихильно сприйнята публікою.

На початку 1726 року відбулася сутичка Вольтера із шевальє де Роганом, який дозволив собі привселюдно насміхатися зі спроби Вольтера сховати під псевдонімом своє недворянське походження. Озброївшись пістолетами, Вольтер намагався помститися кривдникові, але був заарештований, кинутий у Бастилію, а наприкінці 1726 року — змушений залишити Париж.

1744 року почалася коротка і невдала кар'єра Вольтера — придворного. Літературна популярність і впливові заступники забезпечили йому місце придворного історика (1745). Холодність Людо-вика XV, розчарування у Версальському дворі, смерть маркізи дю Шатле (1749) схилили Вольтера прийняти запрошення прусського короля Фрідріха II, при дворі якого він з'явився 1750 року. У грудні 1754 року Вольтер переїхав до Швейцарії, де йому судилося провести решту життя. В околицях Женеви він придбав невеликий маєток, назвав його «Деліс» («Відрада»). У цей час Вольтер почав працювати в «Енциклопедії» Дідро і Д’Аламбера. Намагаючись убезпечити себе від неласки з боку духівництва Женеви, Вольтер наприкінці 1758 року орендував маєток Турней (а на початку 1759 року придбав ще й маєток Ферней), які були розташовані по обидва боки кордону Женевського кантону з Францією. Ферней став його «питомим князівством», місцем, де розгорталась його 20-річна просвітницька діяльність.

20.втілення філософії оптимізму і песимізму в повісті Вольтера «Кандід». Повість "Кандід, або Оптимізм" була присвячена вирішенню завдань і філософських, і суспільно-політичних. Філософська проблема розв'язується протиставленням трьох світоглядів і їх ставленням до життя. Теорію оптимізму сповідує Панглос, учитель славного Кандіда, філософуючий тупиця, який, щоб не відбулося, вірить у встановлену гармонію. Він переконаний, що "все на краще в цьому найкращому зі світів", і намагається переконати в цьому інших. Вольтер спростовує цю тезу самим життя: світ, на відміну від теорії Панглоса повний дисгармонії; у ньому панує виключно жорстокість;зо

ніякої свободи волі не існує - все викликається найжорстокішою необхідністю. Спочатку Кандід повністю поділяв переконання свого вчителя, але життя навчило наївного Кандіда не довіряти філософії оптимізму.

Інший світогляд притаманний другу Кандіда Мартену. Це філософія песимістична: у світі панують загальна ворожнеча і нерозумність; ніякий час, ніякий прогрес не допоможуть людству. Філософію песимізму Кандід не прийняв відразу і постійно сперечався зі своїм другом.

Третя філософія втілює життєвий досвід і мудрість, до якої герої приходять у кінці розповіді. Навчив цій мудрості щасливий турок, садівник. У відповідь на питання, що робити, щоб бути щасливим, він відповідає: "Треба обробляти свій сад". Робота, на думку Вольтера, відганяє нудьгу, вади і злидні, і тільки вона може привести людину до щастя.

21) Символічне значення країни Ельдорадо у повісті «Кандід» Неіснуюча легендарна країна, яку шукали з XVI ст. на території Латинської Америки європейські завойовники. Ця країна нібито була багата золотом і діамантами (Еl Dогаdо - по-іспанські "Золочений").  У переносному значенні Ельдорадо - край казкових чудес, омріяна мета.У цьому сенсі показово описане в « Кандиде » утопічне держава Ельдорадо . У повісті ця країна загального достатку і справедливості протистоїть не тільки парагвайським катівнях єзуїтів , а й багатьом європейським державам . У Ельдорадо всі трудяться і мають всього вдосталь , тут зведені красиві палаци із золота і дорогоцінних каменів , жителі насолоджуються прекрасним родючим кліматом. Але щастя громадян цієї блаженної країни побудовано на свідомому изоляционизме : в незапам’ятні часи тут був прийнятий закон , згідно з яким « жоден житель не мав права покинути межі своєї маленької країни». Відрізані від світу , нічого не знаючи про нього , та й не цікавлячись їм , Ельдорадці ведуть безбідне , щасливе , але загалом-то примітивне існування (хоча у них по -своєму розвинена техніка та є щось на зразок академії наук) . Стародавній закон на свій лад мудрий: він надійно охороняє жителів Ельдорадо від сторонніх спокус і небажаних зіставлень . Але енциклопедист Вольтер не може повністю прийняти такого прісного , стерильного існування . Виявляється чужим такого життя і герой повісті. Втім , Кандид скрізь буває випадковим і недовгим гостем. Він невпинно шукає Кунігунда , але шукає не тільки її. Сенс його пошуків – це визначення свого місця в житті. Героя і його супутників постійно займає питання , що краще – відчувати всі мінливості долі або животіти в глухому куті , нічого не роблячи і нічим не ризикуючи . Кандид не може прийняти « летаргію нудьги » , він за повнокровне життя , вірніше , за пізнання її допомогою досвіду , за просвітництво себе і оточуючих , бо без розуміння закономірностей розвитку суспільства неможлива боротьба з деспотизмом і церквою. Саме в цьому сенсі може бути зрозумілий заклик Кандіда : «Треба обробляти наш сад». Заклик цей було б помилкою зводити лише до проповіді нехитрого буржуазного підприємництва . Цей заклик , що став крилатим і викликав стільки суперечливих тлумачень , повинен бути зрозумілий в контексті всього життєвого шляху героя , точніше , його підсумків . Виявляється , що Кандид все життя жив ілюзіями – про красу Кунігунди , про шляхетність її сімейства , про мудрість незрівнянного філософа Панглосса і т. д. Але ці ілюзії були герою у відомому сенсі навіяні , нав’язані. До кінця книги Кандид в це з гіркотою переконується й осягає , як небезпечно служити хибним і – головне – чужим богам. Разом з тим перспективи боротьби зі злом Вольтеру і його герою до кінця не ясні , тому фінал повісті кілька раціоналістічен . Хоча фінал цей може здатися злегка сумним , повість бризкає незнищенних веселощами . Вольтер сміливо створює цілий хоровод гротескних образів і ситуацій , нітрохи не переймаючись дотриманням правдоподібності у розвитку характерів і послідовності подій. Нарочито прискореним ритмом оповіді відповідає і незмінно іронічний тон розповіді. Сатиричне перебільшення сусідить у « Кандиде » з точними побутовими деталями , що взагалі типово для прози Вольтера , для його художнього методу , методу письменника – сатирика епохи Просвітництва , що проповідує передові ідеї не просто в загостреній , але неодмінно у веселій і легкою для сприйняття формі.

22)

23. Просвітницький реалізм естетики Д.Дідро Дені Дідро належить до тих великим головам, що ніколи не стояли місці, постійно рухалися уперед, у пошуку істини. «>Глубокомисленнейший із усіх енциклопедистів», з визначення А. Герцена, Дідро належав своєму часу, був однією з найбільших представників могутнього соціального, філософського, наукового і мистецького руху, підготував Велику французьку революцію XVIII століття. Та могутній натурі Дідро було у межах «століття розуму». Від деїзму він молоді роки дійшов атеїзму, від метафізичного матеріалізму — до визнання саморуху матерії, до з'єднання матеріалізму із тим розвитку природи й людини. Від життєрадісних, фривольних-сатирико-аллегорических «східних» повістей на кшталт літератури рококо Дідро виконав шлях до таких глибоким, насиченим биттям напруженої філософської та соціальній думки художнім творам, як «>Монахиня», «Племінник Рамо», «Жак-фаталіст». Дідро був тонким і проникливим цінителем різних мистецтв — живопису, скульптури, поезії, музики, театру,— причому у своїх естетичних працях він намагався з'ясувати як специфічні особливості різних мистецтв, а й які б поєднували їх риси. особливості естетики Дідро розкрито в працях інших вчених, які досліджували естетику Дідро у широкому контексті історії естетичної думки його епохи й наступного часу. Як письменнику Дідро був притаманний особливий інтерес до зіткнення і боротьбі ідей, до аналізу людини, взятого його плинності і мінливості, до аналізу складних, суперечливих форм людського буття й свідомості. У суперечливих формах свідомості людини та поведінки людини, у дивовижно складному поєднанні у ньому добра і зла, Дідро геніально вмів вгадати відбиток протиріч життя епохи. Цей особливий кут зору Дідро в аналізі психології людини. Дідро, як та інші просвітителі, чимало займався критико-публицистической діяльністю. Співпрацюючи в газетах і часописах, випускаючи памфлети і фейлетони, він розпочав особливу гостроту щодо новітніх явищ літератури й театру, музики і образотворчого мистецтва. Він стверджував свої естетичні ідеї на полеміці, народженого суспільно-політичної та мистецької боротьбою. У основі естетики Дідро лежить ідея не рабського копіювання дійсності, а ідея вільного творення, подражающего загальної творчої силі природи. Можна не перебільшуючи сказати, що Дідро був глибоким, талановитим і різнобічним представником естетики французького Просвітництва. Він бу ввеликим філософом, що зробили значний внесок у розробку матеріалістичної теорії пізнання, письменником, залишили ряд цікавих романів, повістей і драматичних п'єс,естетиком і художньою критиком. Особливості індивідуального стилю Дідро:• енциклопедизм мислення;• величезна внутрішня потреба включати в сферу своїх думок всі факти та явища, які необхідно враховувати під час народження нової прогресивної свідомості;• створення образів заклав основ того реалістичного стилю, що дав початок новій французькій літературі;• літературної творчості філософсько-естетичною позиція літературної творчості;• розкриття нового погляду героїв — персонажів на світ; філософську проблематику. Дені Дідро був відомий і як драматург. Теорія театру і драматургії була предметом пильної уваги просвітника.Теорії драматургії присвячені такі драми Дідро: "Бесіда", "Роздуми про драматичну поезію". Ці твори були написані у зв'язку із власними драматургічними спробами письменника.Реформа театру, задумана Дідро, виходила перш за все із політичних завдань Просвітництва:♦ простолюдин;♦ п'єси мусили порушуватися нові теми, нові проблеми;♦ боротьбі людини із роком, фатумом треба було, а проти суспільної несправедливості;♦ показував взаємовідносини різних верств населення;♦ формування своєї власної особистості;♦ перевага класицистичної теорії;♦ поділ жанрів драматургії:1. весела драма — предмет зображення — смішне, порочне;2. серйозна драма — предмет зображення — обов'язок людини;3. предмети третьої були сімейні негаразди чи народні катастрофи;Дідро запропонував театру "Комеді Франсез" свою першу п'єсу "Побічний син", яка була поставлена на сцені лише 14 років потому (у 1771 році), зазнала провалу і була знята з репертуару. Друга п'єса "Батько родини" (1758) у 1761 році з успіхом йшла у театрі.На місце високої комедії класицистів автор хотів поставити серйозну комедію — "сльозливу комедію", драму, у центрі уваги якої були б прості люди сучасності та їх високі почуття.У 1773 році Дідро написав спеціальну працю, присвячену аналізу акторської майстерності — "Парадокс про актора". Письменник прирівнював майстерність актора до майстерності поета, драматурга, музиканта, виступав проти зневажливого ставлення до актора, яке панувало на той час.Дідро вважав себе в першу чергу філософом, а не письменником. Саме цим пояснюється той факт, що з усіх написаних ним літературних творів він опублікував за своє життя лише роман в стилі рококо "Нескромні скарби" і кілька новел (найві-доміша — "Два приятелі з Бурбони", 1773).Славу видатного письменника йому принесли твори: "Черниця" (1760), "Жак Фаталіст та його Пан" (1773), що вийшли друком 1776 року, і "Небіж Рамо" (1762—1779).