7.Розвиток цивілізації і взаємин суспільства на пр.Життя Роб.Кр.

“Робінзон Крузо” – не только достоверное описание жизни частного лица, но и произвидение большой художественной значимости, глубокых обобщений. Писатель, по существу, создал новый жанр романа в английской литературе. Этот жанр был оригинальным сплавом приключенческого романа с социальным и филосовским”Робінзон на своєму острові начебто повторює основні стадії культурного розвитку людства, виступаючи в ролі мисливця, скот овода, землероба, але він – не людина первісних людських колективів, що пройшли крізь ці стадії, а справжній англієць XVIIIст., якого Дефо озброює знаряддями сучасної йому техніки і світоглядом англійської буржуазії епохи її переходу на стадію своєї дозрілості. “Робінзон дуже цивілізована “природна людина” з годинником і гросбухом, дуже далека від пізнішої романтичної поетизації первісної людини.Робінзонові іноді здається, що він знайшов на острові справжню душевну гармонію, але певне критичне ставлення до суспільства, від якого він випадково відірвався, не заважає йому сумувати за ним. У Робінзона досить розвинуте почуття власника, і навіть екзотична, прекрасна природа острова притягує його насамперед тому, що він відчуває себе її володарем. “Я спустився в цю чарівну долину і з якоюсь таємною втіхою... подумав, що все це моє: я цар і господар цієї землі; мої права на неї безперечні, і, коли б я міг перемістити її, вона стала б такою ж безумовною власністю мого роду, як маєток англійського лорда” (Ці мрії вже виходять за межі мрій Робінзона на початку роману про скромне снування, де він бажає уникнути злиднів, страждань, тяжкої праці нижнього класу, так і пихи, заздрощів вищого класу людства.В передбачуваному і практичному Робінзоні ми бачимо в ньому і простодушного філософа. “Непотрібний мотлох! – говорить Робінзон, коли побачив гроші, що залишилися в каюті затонутого корабля. – навіщо ти мені тепер? Ти й того не вартий, щоб підняти тебе з землі. Всю цю купу золота я ладен віддати за будь – який із цих ножів. Мені нема що з того робити; тож залишайся там, де лежиш, і йди на дно морське, як створіння, чиє життя не варто рятувати!” однак, трохи поміркувавши, я вирішив узяти гроші з собою...”В таких епізодах перед нами змальовується образ Робінзона – “буржуа авантюрного пери ода накопления капитала”. І в цьому, і в інших випадках Робінзон діє як людина свого часу, і заслуга Дефо полягала в тому, що він точно виписав життєво активний характер, породжений і зумовлений цілком певною історичною добою.Саме праця допомогла Робінзонові залишитися людиною. Залишившись на одинці з природою герой Дефо завзято працює над виготовленням предметі домашнього вжитку. Тут розповідається як він будував свою першу будівлю, обставляв своє житло, приручав диких кіз, обробляв поле, ліпив горшки, пік хліб, будував лодки і багато ще дечого, що потрібне було для життя на безлюдному острові.Привертаючи увагу читача до внутрішнього світу свого героя, Дефо наділяє його й прикметами ранньопросвітницької свідомості. Справді, живучи на острові, Робінзон мобілізує все своє знання про природу, вивчає не лише ремесла, а й закономірності кліматичних змін, перебіг пір року тощо.Характер Робінзона розкривається в його спілкуванні з П’ятницею. В молодому дикуні, якого він спас від смерті, Робінзон перш за все хоче бачити в ньому раба. Не випадково перше слово, якого він його вчить, - це “господар”. Робінзону потрібен слухняний і смиренний слуга і його радує покірність і услужливість П’ятниці. Робінзон зрозумів, що П’ятниця має кмітливий розум і добре серце. Як справжній пуританець Крузо намагається привернути П’ятницю до релігії. Однак казусні питання, який задає слуга, частот приводять Робінзона в Тупий кут.У кінці приховане живе й алегоричне начало. Історія Робінзоно Крузо з усіма її перипетіями може бути сприйнята як розгорнута, обросла багатьма подробицями притча про Людину, про її зіткнення з природою, про її боротьбу за життя, про фізичну, інтелектуальну й моральну стійкість .

8) Особливе місце Дж.Свіфта в літ. «Казка про діжку»

З творчістю Джонатана Свіфта пов'язана сатирична традиція англійської літератури, яка набула подальшого розвитку у творах багатьох поколінь письменників. Як майстер сміху у різних формах його вияву — від нищівного сарказму до ущипливої іронії — сатирик посів чільне місце у світовій літературі.

Творчість Свіфта — важливий етап у розвитку англійського просвітницького реалізму XVIII століття. Його сповнена обурення сатира таврувала вади сучасного йому світу, руйнуючи оптимістичні сподівання просвітників на майбутній прогрес. Свіфт критикував внутрішню політику Англії, висміював парламентську систему, засуджував колоніальні та загарбницькі війни, виступав проти релігійного марновірства та невігластва. Звертаючись до конкретних проблем сучасної йому дійсності, Свіфт трактував їх у філософському плані, соціальна гострота і злободенність його творів переростають у всеосяжні узагальнення його. Сатира мала філософсько-політичний характер, його творчості був притаманний яскраво виражений громадянський пафос.

З творчістю Джонатана Свіфта повязана сатирична традиція англійської літератури, яка набула подальшого розвитку у творах багатьох поколінь письменників. Як майстер сміху у різних формах його вияву — від нищівного сарказму до ущипливої іронії — сатирик посів чільне місце у світовій літературі.Творчість Свіфта — важливий етап у розвитку англійського просвітницького реалізму XVIII століття. Його сповнена обурення сатира таврувала вади сучасного йому світу, руйнуючи оптимістичні сподівання просвітників на майбутній прогрес. Свіфт критикував внутрішню політику Англії, висміював парламентську систему, засуджував колоніальні та загарбницькі війни, виступав проти релігійного марновірства та невігластва. Звертаючись до конкретних проблем сучасної йому дійсності, Свіфт трактував їх у філософському плані, соціальна гострота і злободенність його творів переростають у всеосяжні узагальнення його. Сатира мала філософсько-політичний характер, його творчості був притаманний яскраво виражений громадянський пафос. Розмірковуючи над життям, над долею людини, мріючи про зміни її "обличчя", Свіфт вирішив написати роман, в якому б віддзеркалилися його роздуми і сподівання.

Один із найкращих свіфтових памфлетів — «Казка бочки» (1704). Назва памфлету — вираз, що означав «безглузду, заплутану історію». Підставу для такої назви дала й ускладнена структура твору: у ньому декілька передмов, багато відступів. Проте головна тема означена і зрозуміла: Свіфт створив сатиру на церкву. Пародіюючи стиль ученого трактату, зачепив у «Казці бочки» різні боки англійського життя, центральний сюжет — притча про батьківський спадок і трьох братів — спосіб не тільки висміяти недоліки кожної із форм релігійного вірування (католицизму, англіканства, пуританства), а й виступити проти фанатизму, захистити принцип віротерпимості.

У цьому памфлеті автор гостро викрив духовне та політичне життя епохи, сформоване моральною та розумовою неповноцінністю. Це пародія на історію церков та стан релігійної думки в цілому. Це водночас і соціальна сатира, і передбачення, пророкування.

9) Загальна х-ка романів Д.Дефо і місце в ньому Р.Крузо

Дефо є основоположником таких різновидів жанру роману, як роман пригодницький, біографічний, роман-виховання, психологічний, історичний, роман-подорож. Звичайно, в його доробку ці романи не досить розгорнуті, проти саме Дефо намітив важливі лінії в розвитку жанру роману. У своїй концепції людини Дефо виходить із просвітницького уявлення про її добру природу, яка перебуває під дією навколишньої Сфери і життєвих обставин. Літературну діяльність Дефо розпочав у 1697 p., коли вийшов його перший памфлет «Опыт о проектах». Близько 500 творів написав письменник. Проте, мабуть, немає людини, не знайомої з «Робінзоном Крузо», одним з кращих творів світової літератури. Даніель Дефо стверджував, що історія ця нібито написана самим Робінзоном Крузо, для того, щоб віддати належне мудрості Провидіння. Нема підстав сумніватися в щирості Дефо, який визначив таким чином головну мету свого творіння. Але об'єктивне звучання творів, тим більше — в подальші епохи, далеко не завжди збігається з об'єктивними намірами й деклараціями авторів. Насправді автор «Робінзона Крузо» піддав належне розуму, волі й працьовитості людини, яка перемагає в нелегкій боротьбі з відчаєм і зневірою.

Дефо був одним з основоположників побутово-реалістичного роману в Англії. Автор багатьох романів, Дефо створенням самого лише «Робінзона Крузо» носів місце в світовій літературі поруч з Рабле, Сервантесом, Свіфтом. І сьогодні його твори є популярними в багатьох країнах

10.Розбіжності у поглядах Дефо і Свіфта на бурж.прог.і роль особистості в сусп. 1688-1689 гг. привела до влади буржуазію, що початку брати участь у керуванні країною разом із земельною аристократією. Однак молодий клас буржуазії не був єдиним, оскільки в ньому були представлені два табори. Інтереси "грошових людей" (купців, фінансистів, промисловців) відстоювали віги, а землевласників захищали торуй. Обидві партії вели запеклу боротьбу між собою. Оскільки вона йшла по тимі питанням внутрішньої й зовнішньої політики уряду, які мали життєво важливе значення, то в неї ввімкнулися не тільки політики, парламентарії, державні діячі, але й найбільш утворена й передова частина суспільства - просвітителі. Серед них провідне місце належало Свифту й Дефо.) роду, відомого симпатіями до роялістів, обрав професію священнослужителя англіканської церкви. Спочатку він зблизився теж з вігами, але незабаром по принципових міркуваннях перейшов на сторону торуй, яким служив потім вірою й правдою. Хоча Свифт і Дефо якийсь час працювали на один "хазяїна" (міністра Р. Харли), однак вони не були знайомі особисто й ніколи не зустрічалися. Проте, їхні відносини мали явно недоброзичливий характер.)"марнолюбним, сентенціозним і демагогічним шахраєм, що позитивно нестерпний". Почувши про це, Дефо не залишився в боргу й вибухнув за адресою кривдника досить невтішною тирадою: "Цинічна, груба особистість, фурія, публічний ругатель, негідник, носій, візник..."Взаємні нападки з тих пор довго не припинялися. Прав американський історик Д. Росс, що побачив за взаємною антипатією Свифта й Дефо "конкуренцію двох соціальних груп, до яких вони належали, двох соціальних класів, яких вони представляли". Приналежність до різних класів і привела цих письменників у ряди партій, що суперничали, а участь у їхній боротьбі вплинуло на формування просвітительських поглядів того й іншого. Відношення Свифта й Дефо до внутрішньої й зовнішньої політики уряду служить своєрідним вододілом у їхніх позиціях, дозволивши одного з них зарахувати до "консерваторів", а іншого до "реформаторів".) обох змушувала їх критично ставитися до багатьом сторонам тодішньої дійсності й особливо до тих зловживанням у різних сферах економіки й політики, з якими їм особисто доводило зіштовхуватися. Дефо підкреслював, що завданням просвітителя є викриття й усунення в суспільстві всього, "чого варто соромитися".на вибори, багато хто розоряються, "чесні стають безчесними", дебоширами, "корисливими", і будучи підкупленими, готові продати й свою країну, і волю. Виборчі кампанії Дефо розцінював як порожню витрату часу, що відволікає народ від більше гідних справ. Сільські джентльмени, вибрані в парламент, по кожному заклику короля квапляться в Лондон, залишаючи свої справи, сім'ю, господарство, роблять стомлюючу подорож, а потім, розтративши гроші графства, вертаються назад додому. Навряд чи є пуття від подібних парламентаріїв, доходив висновку Дефо. а заодно й країну. Доти, поки вибрані депутати будуть керуватися вимогами й бажаннями окремих осіб або партій і голосувати, виходячи з мотивів особистої зацікавленості, неможливо буде домогтися гідного представництва. Одну із причин підкупу депутатів Дефо вбачав у надмірних витратах, які вони змушені нести у виборчих кампаніях. У результаті багато хто з тих, хто брав участь у виборах, розорялися і якщо попадали в парламент, то прагнули поправити своє матеріальне становище. От чому депутати охоче хабарничали від будь-якої партії або окремих зацікавлених осіб. Підкуп перетворював принципових людей у безпринципні. Блиск золотих монет змушував забути про партійні або релігійні розбіжності.)"Протест фригольдерів проти біржових спекуляцій на виборах у парламент", у якому засудив "ганебний торг місцями" у законодавчому органі країни. Парламентські вибори, писав Дефо, перетворилися в новий спосіб наживи. Подібна торгівля парламентськими місцями представляла, на його погляд, серйозну небезпеку для країни. Адже депутати, що горять бажанням "честнейшим способом набити кишені, охоче продадуть і своє місце в парламенті, і своя батьківщина". У результаті подібних маніпуляцій з парламентськими місцями в законодавчому органі країни виявляться такі депутати, які охоче звернуть "в об'єкт купівлі й продажу" всі, "чим ми дорожимо й що ми любимо". продовжувала процвітати. Причину тому Дефо вбачав у недоскональості законів, а також у тім, що законопроекти, спрямовані на боротьбу з корупцією, обговорювалися й приймалися найчастіше тими ж депутатами, які самі в цьому злочині виявлялися замішаними. очевидцем того, як часом здобувалися урядові посади. Найчастіше їх попросту купували. " чиРозповідав я вам про один негідника, що промишляв при дворі тим, що торгував посадами, вимагав гроші в неосвічених простаків, - писав Свифт в одному з листів своїй вихованці Стеллі. - При останній своїй угоді він запросив за посаду віце-камергера 7000 фунтів". У памфлеті "Новий спосіб продажу посад при дворі" Свифт викривав систему придбання державних постів. Він розповідав про те, як ту саму посаду при дворі продають по нескольку раз, при цьому беруть із кожного прохача по 50 гіней, а коли гроші взяті, раптом з'ясовується, що місце вже зайняте іншими. Прохач змушений піти ні із чим, а коли зрозуміє, що його одурачили й спробує скаржитися, то його ж і висміють.9Свифт доходив висновку, що для одержання державної посади зовсім необов'язково мати які-небудь здатності або чеснотами, досить бути просто богатим. парламент і його депутати, міністри й чиновники рангом нижче. Про недоліки й зловживання, які викривав Свифт, він знав не понаслишке, а що називається "з перших рук", оскільки протягом багатьох років перебував у самій гущавині політичних подій, був знаком з тонкостями закулісної гри міністрів і парламентських діячів, особисто спілкувався з багатьма державними чоловіками Англії.) у країні, і ті люди, які були покликані нею керувати. "Мені не по душі мильон речей у наших державних справах", - писав він у своєму щоденнику. Найчастіше Свифт критикував представників виконавчої влади - міністрів, а також чиновників. Взагалі ж Свифту представлялося важкою справою призначення на державні посади "гідної людини", оскільки "позитивний, сміливий, наполегливий характер, що створюється в людини доброзичливого, є постійною перешкодою в державній діяльності". Саме тому керування країною, уважав Свифт, найчастіше довіряється "продажним людям", які переслідують особисту вигоду, а не інтереси суспільства.

11)

12) Засоби комічного в «Мандрах Гулівера»

Прийоми сатиричного зображення у Свіфта надзвичайно різноманітні, діапазон їх виключно широкий. Це й прийом «очуднення» (щось поширене, звичне для всіх виступає у творі як дивовижне), образ «наївного», але наділеного здоровим глуздом оповідача, завдання якого створювати наочний контраст з тими обставинами, в яких він опинився, і тим самим виявляти невідповідність, яка є основою комічного (фізична невідповідність: у країні ліліпутів Гуллівер надто великий, у велетнів – – малий); розумова (він виявляється єдиним «розумним єгу»); морально-етична (його миролюбність і гуманні наміри контрастують з атмосферою підозр і честолюбної метушні ліліпутів), психологічна (зовнішня подібність і внутрішній світ єгу і Гуллівера). Серед засобів сатири у романі яскравою є гіпербола (зображення велетнів і Гуллівера у ліліпутів) і літота (навпаки), і, нарешті, постійним елементом розповіді є іронія, яка присутня майже у всьому. Іронія створює ніби двояке сприйняття кожного факту – пряме, буквальне й іронічне, яке відкриває істину. Іронічне сприйняття твору посилюється блискучою грою слів, каламбуром. Та визначальною у творі Свіфта є пародія. Сам роман у деяких епізодах і частинах є пародією (на авантюрно-морський, пригодницький роман, на утопію тощо).

13) Образ Гулівера

Гулівер - герой роману Джонатана Свіфта «Подорож в деякі віддалені країни світу Лємюеля Гулівера, спочатку хірурга, а потім капітана декількох кораблів» (1726 р.). Роман Свіфта написаний в традиції меніппеї, в якій абсолютна свобода сюжетної вигадки мотивується «ідейно-філософською метою — створювати виняткові ситуації для провокації і випробування філософської ідеї — слова, правди, втіленої в образі мудреця, шукача цієї правди» (М.М.Бахтін). Вмістом меніппеї стають не пригоди конкретного героя, а перипетії самої ідеї. Така постановка питання дозволяє побачити глибоку внутрішню цілісність як образу самого Гулівера, так і твору в цілому.     На перший погляд в романі Свіфта чотири різних Гулівера.     Перший — в Ліліпутії. У цій країні він великий і могутній, як дійсний герой, і втілює все краще, що є в людині: розум, красу, потужність, милосердя.     Другий — в Бробдінгнезі. У країні велетнів Гулівер - постійний герой комічних ситуацій. Він виконує функції королівського блазня, забавного вченого ліліпута. Вислухавши розповідь Гулівера про політичний і соціально-економічний устрій Англії, король Бробдінгнега робить висновок, що «більшість ваших співвітчизників є виводком маленьких огидних плазунів, найзгубніших зі всіх, які будь-коли повзали по земній поверхні».     Третій — байдужий і спокійний спостерігач, що акуратно фіксує божевілля, потворність, збочення, які бачить в літаючому королівстві Лапута, країні Бальні-барбі і у Великій Академії її столиці Лага-до, на острові некромантій Глаббдобдріб, в королівстві Лаггнегт, де знайомиться з вічно безсмертними струльдбругами.     Четвертий - це Гулівер з країни гуїнгнгнмів (розумних коней) і йеху (здичавілих нащадків пари англійців, що попали на острів в результаті корабельної аварії). Тут Гулівер - трагічно самотня і ненависна собі людина. А бути людиною — означає належати до роду огидних йеху, що славляться своєю ненажерливістю, похіттю, лінню, злістю, брехливістю і тупістю. 

 Ці різні Гуллівери є іпостасі єдиного образу. Герой твору, написаного в меніппейній традиції, - людина ідеї, мудрець - поставлений автором в ситуації зіткнення зі світовим злом в самих граничних його виразах. Гулівер - це нормальна, розумна, морально здорова людина, яку автор відправляє в подорож по світу безумства, абсурду, брехні і насильства.  Історія Гулівера - це історія людини, що намагалася змінити людей і їх світ словом правди.

14) Творчий шлях Філдінга. Риси його романів.

Творчість англійського письменника Генрі Філдінга була різножанровою: публіцист і драматург, теоретик роману і блискучий романіст, він у всіх жанрах виступав гострим критиком сучасності, проте не гірко-песимістичним, як Свіфт, а життєстверджуючим та світлим. Для Філдінга дійсно велике значення мала романна традиція, закладена Сервантесом. Він намагався одночасно створити новий, особливий тип роману, названий письменником "комічним епосом". У такому жанрі головне, за письменником, — зображення природного характеру людини. Для цього комічна оповідь не повинна бути карикатурною; іронічна інтонація автора, його гострий погляд на людські слабкості та недоліки мали поєднуватися з оптимістичною вірою в добрі паростки в людині, із переконанням, що в природі не існувала не тільки абсолютно ідеальних, а й абсолютно поганих людей.

Філдінґ вважається засновником англійського сучасного роману. Сам він означав цей жанр як «комічний епос у прозі». Відмовившись від епістолярної прози Річардсона, Філдінґ проторував свій оригінальний шлях, створивши дивовижно яскраві життєві характери. Називаючи свої романи наслідуванням М. де Сервантеса, він розкриває багатий внутрішній світ своїх персонажів, зображає динаміку розвитку характеру, змальовуючи звичаї та колорит епохи. Філдінґ називав свої романи історіями. Вже в самому визначенні підкреслювалися еволюція, розвиток, зміна, процес становлення характерів героїв, різних за своїми природними схильностями, проте здебільшого не надто прямодушних, відвертих та щирих. У цих творах немає вдаваності і надуманості, лицемірства і показної красивості.