12. Християнізація Київської Русі та її значення.

У 988 р. офіційною релігією Київської Русі стало християнство, яке було запроваджене великим київським князем Володимиром Великим. Однак спроби утвердити християнську віру як державну були зроблені раніше. Підтвердженням цього є прийняття християнства Аскольдом у 967 році, Ольгою та частини представників управлінського кола. Але християнство не знайшло підтримки з боку населення, і тому державною релігією залишалося язичництво.

У 80-х рр. Х ст. Володимир Святославич вирішив змінити релігію своєї країни. Його вибір зупинився на християнстві східного зразка.

В історичній літературі існує низка причин, які змусили Володимира запровадити християнську віру в ролі державної.

Як відомо, до складу Київської Русі входила чимала кількість підкорених народів, які час від часу проявляли сепаратистські тенденції. Щоб ліквідувати ці тенденції і централізувати країну Володимир Великий приймає рішення запровадити християнство на територію Київської держави. Також нова віра значно підвищувала авторитет князя особливо і його країни на міжнародній арені. Слід додати, що на Х ст. більшість впливових країн тогочасної Європи були християнізовані, а тому, щоб ввійти в колоєвропейських держав на правах рівності, потрібно було прийняти християнство.

Процес запровадження християнства на теренах Давньоруської держави був досить складним. За повідомленням джерел Володимир Великий хрестився у Корсуні в 987 році під час військового походу на це грецьке місто. Прийнявши християнство в Корсуні, Володимир Великий вирішив повернутися додому і поширити нову віру серед мешканців своєї країни. Одразу Володимир наказав знищити пантеон поганських богів у Києві, а його мешканцям – хреститися у Дніпрі.

Слід зазначити, що запровадження християнства в багатьох землях Київської держави було досить тривалим і непростим. Підтвердженням цього являється існування доволі чималого проміжку часу так званого ”двовірства” – одночасне святкування поганських і християнських святих. Але незважаючи на ці проблеми, християнство зуміло досить міцно вкорінитися на Київської Русі і стати офіційною її релігією.

Християнізація Київської Русі мала велике історичне значення і справила позитивний вплив на подальший розвиток давньоруського суспільства. Нова віра значно підвищила культурний рівень Київської держави і наблизила її до Візантійської імперії в політичному і культурному плані. Також християнство централізувало країну і значно підвищило авторитет авторитет князя і держави на міжнародній арені. З прийняттям християнства на землі Давньоруської держави прийшли нові зразки архітектури, скульптури, письма тощо.

Прикладом цього може слугувати Десятинна церква, побудована Володимиром одразу після запровадження християнської віри і запозиченням кириличного письма з Візантії.

13.Піднесення та розквіт Київської Русі

Ярослав Мудрий

Ставши князем у Києві, Ярослав Мудрий спрямував свої зусилля на відновлення централізованої держави, що послабшала в часи міжкнязівських усобиць та набігів печенігів. Він не зупинився перед тим, щоб кинути до в'язниці рідного брата Судислава — псковського князя, котрий прагнув до самостійності; позбавив влади свого родича, новгородського посадника Костянтина Добринича, коли той почав підтримувати сепаратистські тенденції місцевого боярства; силою змусив до покори племінника Брячислава, проте залишив йому Полоцьке князівство. Впертою була також боротьба Ярослава з іще одним братом — Мстиславом Хоробрим, князем тмутараканським, який претендував на великокнязівський престол. На цей раз перемогли розсудливість і загальнодержавні інтереси: поділивши Русь по Дніпру, брати управляли нею з двох центрів: Ярослав — з Києва, а Мстислав — із Чернігова. Після смерті останнього в 1036 р. одноосібним правителем величезної держави став Ярослав, який успішно продовжив реформаторську діяльність свого батька.

Київська Русь у період князювання Ярослава Мудрого (1019-1054) досягла свого найбільшого піднесення. Дбаючи про захист держави, усталення її кордонів, він у союзі з Мстиславом протягом 1030 — 1031 pp. відвоював захоплені Польщею у 1018 р. Черненські міста і Белзьку волость, знову підкорив угро-фінські племена чуді (1030), провів кілька успішних походів проти агресивних ятвягів (1038) і литовців (1040), заснував міста Ярослав на р. Сян та Юр'їв (теперішнє Тарту) над Чудським озером, які мали сприяти зміцненню північно-західних рубежів країни. На півдні Ярослав продовжив будівництво захисних споруд проти кочівників, зокрема закладаючи по Росі міста Юр'їв, Корсунь та ін. У 1036 р. він успішно завершив боротьбу своїх попередників проти печенігів, розгромивши їхні орди під Києвом, після чого вони назавжди покинули руські землі. На місці битви згодом постав величний собор святої Софії. Перемога над печенігами дала можливість відсунути кордони Русі на 100 км. на південь, однак цілковито опанувати степи та забезпечити вільний вихід до Чорного моря не вдалося. Після печенізьких орд Північне Причорномор'я зайняли торки, а згодом половці, які й контролювали дані території. Можливо, чорноморську проблему мав вирішити похід руських дружин на чолі з сином Ярослава

Володимиром на Візантію у 1043 р., та він закінчився невдачею, незважаючи на чималу компенсацію, надану Русі.

Значну увагу приділяв Ярослав Володимирович внутрішній організації держави. Він розбудував і укріпив Київ, оточив його муром, звів Золоті ворота — головний парадний в'їзд до міста, цілу низку інших архітектурних споруд, так що столиця Русі стала, за словами єпископа Адама Бременського, «суперником Константинополя». Було також розбудовано Чернігів, Переяслав, Володимир. Дбав великий князь про розвиток освіти — засновував школи. За любов до книжок і науки його прозвали Мудрим. При соборі святої Софії організовано бібліотеку, де гуртувалася давньоруська інтелектуальна еліта. Неослабною князівською підтримкою користувалося християнство, яке мало величезне ідеологічне значення в житті країни. В усіх великих містах розгорнулося будівництво храмів, засновувалися монастирі. Найбільший з них — славнозвісний Києво-Печерський — став важливим осередком не лише чернечого життя, а й культури, освіти, літописання. Важливою ознакою доби стало домінування руського люду в державному управлінні. Функція варягів зводилася до військової служби. З призначенням у 1051 р. київським митрополитом відомого вітчизняного релігійного діяча і письменника Іларіона, було зроблено спробу зменшити залежність руської церкви від Константинополя. Ідейній самостійності Київської митрополії сприяла боротьба за канонізацію (тобто возведення у ранг святих) руських подвижників християнського віровчення. Наприкінці 70-х років XI ст. вона увінчалася успіхом: спочатку було канонізовано Бориса і Гліба, загиблих у громадянській війні, а згодом й інших діячів.

Важливим державним заходом Ярослава Мудрого було започаткування першого писаного зводу законів — «Руської правди», який базувався на «Уставі земляному» — зведенні норм усного звичаєвого права, запровадженого ще князем Володимиром. Новий документ узагальнив правові норми для громадян усієї держави, узаконив зміни, які сталися в суспільстві та свідомості людей і були викликані насамперед утвердженням феодального господарства. Старі звичаєві норми поступово усувалися, наприклад, кровну помсту згодом замінили грошовими карами. До того часу належить також створення першого літописного зводу 1037 — 1039 pp.

Свідченням могутності Київської Русі часів Ярослава, досягнення нею рівня найрозвинутіших країн середньовічної Європи були численні шлюби членів великокнязівського роду з представниками найвпливовіших правлячих династій Заходу. Сам Ярослав, якого сучасники називали «тестем Європи», був одружений з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою, його син Всеволод — з дочкою візантійського імператора Константина Мономаха, Ізяслав — із сестрою польського князя Казимира, Святослав — з онукою німецького цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна — за французького Генріха І, Єлизавета — за норвезького Гаральда Сміливого, а після його смерті — за датського Свена Ульфсона, Анастасія — за угорського Андраша. Сестра князя, Доброніга, була одружена з польським князем Казимиром. При дворі Ярослава подовгу жили і виховувалися члени ряду європейських правлячих родів, зокрема англійський та норвезький принци, які через різноманітні обставини змушені були втікати зі своїх країн. Усе це значною мірою зміцнювало міжнародний авторитет Київської держави.

В останні роки правління Ярослав Мудрий спробував вирішити болючу проблему престолонаслідування, щоб запобігти князівським міжусобицям після його смерті. Для цього було запроваджено принцип сеньйорату, коли розподіл земель і політичної влади у державі здійснювався на основі старшинства у великокнязівському роді. Найстаршому синові Ізяславу він заповів Київ, Новгород, Псков і Турів, другому за віком — Святославові — Чернігів, Муром і Тмутаракань, третьому — Всеволодові. — Переяслав і Ростов, В’ячеславові — Смоленськ, наймолодшому, Ігорю, — Володимир-Волинський. Галицька земля відійшла онукові Яро-слава, Ростиславові Володимировичу, а Полоцька залишилася за сином племінника Брячислава — Всеславом. Усі князі повинні були поважати старшого брата — великого князя київського і разом з ним правити всією Київською державою. У разі смерті великого князя його місце посідав найстарший за віком брат (у випадку його відсутності — найстарший син), і всі князі пересувалися на один щабель вверх у князівській ієрархії. Таким чином кожному з князів гарантувалося формальне право на київський престол. Правда, пізніше виявилося, що заповіт Ярослава Мудрого недосконалий. Закладена у ньому система ротації влади фактично суперечила принципу спадкоємності від батька до сина. Ця обставина призвела до всезростаючих міжусобних чвар і суперечок, насамперед між племінниками і дядьками. Покривджені князі-ізгої, які були позбавлені уділів, закликали собі на допомогу іноземців. Безконечні війни підточували сили і могутність Київської Русі, вели до її занепаду.