94. Зовнішня політика незалежної України.

Україна займає вигідне геополітичне становище між Заходом і Сходом. Проте само по собі вигідне геополітичне становище автоматично не забезпечує вигоди для країни. Це повинна робити зовнішня політика країни.

З початку проголошення незалежності Україна взяла курс на набуття статусу позаблокової, без'ядерної держави. На першому етапі становлення незалежності України забезпечило їй підтримку з боку світової громадськості і дистанціюванні від Росії. Україна стала рівноправним суб'єктом міжнародної співдружності, ії визнали 180 країн світу. Вона підтримує дипломатичні відносини більше ніж з 50 державами. Бере участь у діяльності більше ніж 20 міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, РЄ тощо). Вдалось налагодити дружні відносини з сусіднім державами. Тісні політичні відносини склались в України з Польщею і країнами ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), які прагнуть зменшити вплив Росії на просторах СНД.

2 липня 1993 p. BP України затвердила "Основні напрями зовнішньої політики України" Цей документ визначає базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, містить засади, на яких реалізується зовнішньополітична діяльність нашої держави. Так основними завданнями зовнішньої політики є: утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; входження національного господарства до Світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту, захисту прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України надання їм допомоги згідно з міжнародним правом; поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Засади зовнішньої політики України відображені також в Конституції (Основний Закон) України. Так у розділі. 1, ст. 18 сказано: "Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства та загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права". В Конституції також записано, що Верховна Рада схвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України. Повноваженнями Верховної Ради є також надання у встановлений законом строк згоди на обов'язковість міжнародних договорів України. У статті 92 записано, що виключно законами України визначають засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи.

У міжнародних відносинах державу представляє Президент. Він здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України, приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє глав дипломатичних представників України, в інших державах і при міжнародних організаціях, приймає вірчі і відкличні грамоти тощо. Організує і забезпечує зовнішньоекономічну діяльність України, митну справу Кабінет Міністрів України (ст. 116). -

В Україні функціонують спеціальні міністерства, що здійснюють реалізацію її зовнішньої політики — Міністерство закордонних справ, Міністерство зовнішньої торгівлі. У Верховній Раді утворено спеціальний Комітет з питань міжнародних відносин та зв'язків з країнами СНД, в апараті секретаріату діє підрозділ міжпарламентських зв'язків, в Кабміні, апараті Президента є працівники, які виконують консультативно-радницькі функції в питаннях здійснення зовнішньої політики вищими ешелонами державної влади. Функціонують відповідні структури з питань зовнішньоекономічних зв'язків в обласних державних адміністраціях України.

У першій половині 90-х років головним завданням зовнішньої політики України було забезпечити міжнародне визнання і посісти відповідне місце у системі міжнародних відносин, відстояти статус позаблокової держави, домогтися міжнародних гарантій незалежності в обмін на ліквідацію ядерної зброї.

У другій половині 90-х років Україна намагалась реалізувати стратегію багатовекторності зовнішньої політики. Стратегічними партнерами України були проголошені США, Росія, Польща та ще цілий ряд держав. Проте підтримувати рівнозначні відносини з основними своїми партнерами виявилось нереально, хоча були досягнуті значні успіхи у двосторонніх відносинах. Так було укладено великий договір з Росією і угода про розподіл Чорноморського флоту (1997 p.); вдалось в основному врегулювати відносини з сусідніми державами: Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Молдавією; закладені основи для диверсифікації постачання енергоносіїв (збудовано нафтопровід Одеса-Броди, нафто-термінал, укладені договори з Туркменістаном, Азербайджаном тощо). Добрі економічні і політичні зв'язки склалися між Україною і більшістю держав європейського континенту, передусім із сусідньою Польщею, а також ФРН, Італією, Угорщиною. У той же час відносини з США характеризувалися нестабільністю, головною причиною яких стали внутрішньополітична боротьба в Україні і недовіра до українського керівництва на чолі з Л.Кучмою. Також наростали проблеми у відносинах з ЄС і НАТО, зумовлені невиконанням взятих Україною на себе зобов'язань.

Зрештою Україна опинилась під ударом "антидемпінгових розслідувань", перед санкціями FATF (Міжнародна група з розробки фінансових заходів боротьби з відмивання грошей) тощо. Україна опинилась перед вибором: або інтеграція у Євроатлантичні структури (НАТО, ЄС), або з Росією (СНД, ЄврАзЕС, Ташкенський договір). Україна проголосила обрання європейського вибору (травень 2002 p.), проте шлях у цьому напрямі не передбачався легким. Для цього потрібні були реформи, які б забезпечили досягнення європейських стандартів розвитку. У липні 2002 р. відбувся саміт "Україна -ЄС", де основним було питання про надання Україні статусу держави з ринковою економікою та асоційованого членства ЄС. У ході роботи саміту зазначалося, що Україна ще не відповідає стандартам ЄС і не потрапляє до переліку країн, які мають увійти до ЄС у 2004 р. та 2007 р. У 2003 р. Україна отримала статус "країни-сусіда ЄС". Щоб зменшити негативні наслідки від вступу до ЄС сусідів України з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, були укладені угоди про спрощений візовий режим.

Щоб домогтися підтримки США, українське керівництво на чолі з Л.Кучмою направило у 2003 р. до Кувейту, а згодом до Іраку, воєнний контингент. Проте ця зовнішньополітична акція була неоднозначно сприйнята в середині країни. А перебування українських військових у регіоні призвело до втягування їх у збройне протистояння між іракськими партизанами і окупаційними військами і, відповідно, до болючих втрат (загинуло 18 чол.).

Після невдалої спроби інтеграції на Захід, був взятий курс на Схід. У лютому 2003 р. керівники Росії, України, Білорусії, Казахстату уклали угоду про створення Єдиного Економічного Простору (ЄЕП). Проте реалізація і цієї угоди опинилась під питанням. Росія наполягає на створенні наддержавних органів, що заперечує Україна, а також між Україною і Росією спалахнув прикордонний конфлікт із-за острова Тузла в Керченській протоці. Хоча зрештою конфлікт вдалося погасити, проблема розподілу акваторії Азовського моря і Керченської протоки не була остаточно розв'язана.

Крім європейського вибору і тісних відносин з Росією, основними пріоритетами зовнішньої політики України були:

— економізація зовнішньої політики, тобто, зовнішньополітичні зв'язки повинні підкріплюватися і економічним співробітництвом. Також зовнішня політика повинна сприяти пошукам нових ринків для українських товарів;

— розвиток зв'язків із стратегічними партнерами;

— створення позитивного іміджу України;

--- забезпечити диверсифікацію постачання енергоносіїв;

--- підтримання відносин зі світовим українством (українська діаспора);

--- реалізовувати своє геополітичне положення, як мосту між Сходом і Заходом.

Важливим напрямом української зовнішньої політики стала участь українських військових у миротворчих операціях ООН. Вперше український контингент взяв участь у миротворчій операції в 1992 р. в Хорватії. Згодом були інші гарячі точки планети. На теперішній час українські контингенти знаходяться в Боснії, Косово (Сербія), Ліван, Ліберія, Сьера-Леоне. Під час участі України у миротворчих операціях ООН загинуло 34, поранено 50 військовослужбовців.

Після президентських виборів 2004 р. нове українське керівництво на чолі з В.Ющенком проголосило курс на євроінтеграцію і відмову від політики багатовекторності. Перед країною відкрилась перспектива отримання статусу країни з ринковою економікою, вступу в Світову організацію торгівлі (СОТ). Україна подала заявку на вступ до ЄС. Передбачається вступ України в НАТО. Але для реалізації цих амбітних планів ще потрібна наполеглива праця. На саммітах Україна — ЄС, Україна — НАТО (лютий 2005 р.) українському керівництву були дані відповідні позитивні сигнали.

Ключові дати

1993 р. - затвердження ВРУ "Основних напрямів зовнішньої політики України"

95. Державна символіка України, її історичне походження.

Україна як суверенна держава має власні державні символи. Державні символи — це закріплені в законодавстві країни офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, що в короткій формі виражають одну чи кілька ідей політичного, національного, історичного характеру і символізують суверенітет держави.

Згідно зі ст. 20 Конституції України державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.

Державний Прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Державний Прапор шляхом добору певних кольорів символізує певні ідеї національно-політичного та історичного характеру. Відповідно до Закону України від 28 січня 1992 р. «Про Державний Прапор» Верховна Рада визначила співвідношення ширини прапора до його довжини як 2:3. Закон передбачає підняття прапора на будинках органів державної влади й управління, органів місцевого самоврядування, дипломатичних представництв України за кордоном, під час офіційних зустрічей на найвищому рівні, на відкритті спортивних змагань. Державний Прапор синьо-жовтого кольору є на морський судах та літаках міжнародних рейсів України.

Синьо-жовті кольори вперше згадуються близько 1410 р. на корогвах Галицько-Волинського князівства. На них ще на синьому полі був зображений золотий лев. Жовто-блакитний прапор мали й запорізькі козаки, які використовували його в мирний час, на відміну від бойового стяга малинового кольору. Сині і жовті кольори містилися і в гербах українських земель, міст і старшинських родів. З XVIII ст. ці кольори присутні на полкових прапорах Київського, Лубенського, Полтавського, Чернігівського, Ізюмського козацьких полків. Вони ж використовувалися при зображенні багатьох гербів українських гетьманів та козацької старшини (гетьманів Дорошенка, Брюховецького, Розумовського, кошового отамана Калнишевського, полковників Нечаїв, Богунів). Традиція поєднання жовтого і блакитного кольорів поширюється і на герби тогочасних міст України: Києва, Лубен, Миргорода, Прилук, Чернігова, Ніжина та інші. Але най більшого поширення ці кольори набувають на західноукраїнських землях. Прапори, на яких домінувало поєднання жовто-блакитних фарб, було піднято над міськими ратушами в містах Сам-борі, Станіславові, Коломиї, Стрию, Сяноку. Блакитні жупани й жовті свити носили учасники гайдамацького руху у XVIII ст. У 1848 р. у Львові на ратуші вперше було піднято жовто-блакитний прапор у вигляді двох горизонтальних смуг, тобто приблизно як тепер. Ця ідея, започаткована Головною Руською Радою, була підхоплена спортивно-просвітницькими організаціями, які почали діяти на Галичині наприкінці XIX ст. (у першу чергу «Соколами»). Після з'їзду «Соколів» та «Січей» у 1911 р. починається широке використання жовто-блакитного прапора на різ них масових заходах, зокрема під час відзначення 50-річчя з дня смерті Т. Г. Шевченка (1911 p.), 100-річчя з дня його народження (1914 р.) тощо. З 1914 р. Січові стрільці під такими ж прапорами воювали на полях Першої світової війни. Жовто-блакитні прапори масово з'являються на маніфестаціях українців після перемоги Лютневої революції 1917 p., під ними формувалися й перші українські національні військові з'єднання. У березні 1918 р. Центральна Рада затвердила державний герб і держав ний прапор УНР. За гетьмана П. Скоропадського жовто-блакитний прапор був замінений на блакитно-жовтий. Блакитно-жовті прапори затвердили уряди Західноукраїнської Народної Республіки 13 листопада 1918 р. у Львові і Підкарпатської Русі як складової частини Чехо-Словаччини. Перший сейм Карпатської України 15 березня 1939 р. в м. Хусті ухвалив блакитно-жовтий державний прапор.

Згідно з Конституцією України Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням Малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького. Головним елементом Великого Державного Герба України є знак княжої Держави Володимира Великого.

Перша літописна згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі датована X ст. Вона збереглася в болгарському рукописі «Хроніка Манасії» (XIV ст.), де зображені воїни — дружинники князя Святослава, у руках яких прапори увінчані тризубцем. Тризуб зображувався на монетах великого князя Володимира Святославовича, а згодом Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. Спочатку цей знак не був офіційним гербом, а виступав лише у ролі родового знака князів. Проте з часом він передається у спадок як символ влади та знак єднання східних слов'ян, тобто стає власне гербом.

Зараз існує понад 40 версій, які пояснюють походження та інтерпретують суть тризуба. Усі дотеперішні пояснення тризуба можна зібрати в 6 головних груп, що об'єднують однорідні гіпотези: 1) символ державної влади (верхня частина скіпетра або корони); 2) церковна християнська емблема (Трійця, голуб святого Духа); 3) військова емблема (франціска (спис з подвійною сокирою), якір, лук зі стрілою, шолом, сокира, спис з тризубчастими вістрями); 4) геральдично-нумізматична фігура (норманський крук чи сокіл, генуезько-литовський портал); 5) монограма (сплетіння кількох початкових літер у вигляді вензеля для по значення імені, слова або вислову), (схематичне зображення слова воля, символ влади над трьома (небесним, земним, підземним) світами, літери «Ш», яка означала цифру 3, символ поєднання минулого, сучасного та майбутнього); 6) геометричний орнамент (стилізована квітка (трисвічник), колос).

Після розпаду Київської Русі тризуб утратив значення державного символу, зберігаючись на гербах провінційних міст, українських магнатів, дворян та козацької старшини. Інший елемент Великого Державного Герба — козак з мушкетом і шаблею як герб Війська Запорізького відомий з XVI ст., а з XVIII ст. та кий герб стає символічним зображенням Гетьманщини. У 1918 р. після проголошення незалежності УНР золотий тризуб на синьому тлі був затверджений Державним Гербом України. Він за лишався також гербом і за гетьмана П. Скоропадського й УНР часів Директори.

Державним Гімном України є національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами, затвердженими законом (над мелодією працювали й інші українські композитори, зокрема Кирило Стеценко). Музика до гімну народилася в 1864 p., коли Львівський український центр показав спектакль письменника К. Гейнча «Запорожці». Тут уперше було виконано пісню «Ще не вмерло Запорожжя», яку із захватом зустріла публіка. Це була музика М. Вербицького — мелодія майбутнього Гімну України. Ця мелодія «Ще не вмерла Україна» затверджена Верховною Радою України 15 січня 1992 р.

6 березня 2003 р. Верховна Рада України затвердила текст Державного Гімну України у другій редакції історичного тексту П. Чубинського, перші рядки якого такі:

Ще не вмерла України і слава, і воля,

Ще нам браття молодії, усміхнеться доля.

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Душу і тіло ми положим за нашу свободу

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

96. Українська діаспора та Україна.

Характер зв'язків зарубіжних українців з батьківською землею залежав від багатьох «об'єктивних і суб'єктивних факторів, насамперед від суспільно-політичної ситуації в країнах поселення і в Україні, позицій різних поколінь української діаспори. Та, незважаючи на перипетії історії, українські поселенці в західному світі, зокрема за океаном, завжди прагнули до зріднення з землею, яку полишили перші емігранти і яку не бачила більшість їхніх нащадків скажімо, понад 80% канадських українців народжені у Канаді. Це прагнення відбилося у рухах солідарності й допомоги українському народові Вони були започатковані ще у перші десятиліття перебування в діаспорі. Так, 1906 р у Вінніпезі під час проведення традиційних щорічних шевченківських свят, які, до речі, мають місце і сьогодні, були зібрані кошти в т. зв. «Бойовий фонд» і передані землякам «старого краю» Водночас український часопис США «Свобода» розгорнув кампанію щодо збирання коштів для політичних партій Галичини 1913 р. українці в Канаді та США розпочали збір коштів на підтримку українських шкіл Східної Галичини. За короткий час в Канаді було зібрано 5,6 тис. доларів, а в Сполучених Штатах — 9,4 тис. В 1908 і 1910 рр. по всій Канаді українці започаткували могутню кампанію солідарності з визвольною боротьбою своїх земляків.

Окрема сторінка в літописі українців у США і Канаді — підтримка Лютневої революції 1917 р. в Росії та Україні. За тисячі кілометрів, в чужому, не завжди дружньому оточенні, вони з неослабною увагою прислухалися до вісток, що просочувалися через океан, про події 1917 р. Українські поселенці в Канаді та США вірили, що перемога над царизмом відкриє широкі можливості для вільного розвитку українського народу. Цим пояснюється і підтримка ними жовтневого перевороту 1917 р. та соціалістичних ідей. Через десятки років стане зрозумілим сподівання зарубіжних українців не справдилися, а тоді більшість з них, мабуть, щиро вірила в те, що соціалізм принесе жадану свободу, незалежність і щастя Вітаючи визволення українського та інших народів Росії з-під ярма царського самодержавства, вони висловлювали надію, що вільний український народ допоможе трудящим Західної України об'єднатися в єдиній державі.

З новою силою рух солідарності проявився під час голоду в Росії на початку 20-х рр. Українські робітники і фермери Канади, допомагаючи голодуючим. Поволжя, одночасно збирали кошти і для голодуючих України. Для них було зібрано понад 10 тис доларів. Таку ж суму зібрали й українці Сполучених Штатів.

Головним регіоном, куди спрямовувалася допомога української діаспори, була, звичайно ж, Західна Україна. Зарубіжні українці з неослабною увагою слідкували за національно-визвольною боротьбою своїх земляків. І своїм обов'язком вважали надання їм матеріальної та моральної підтримки. З цією метою 1922 р. в Канаді був створений Український робітничо-фермерський комітет за визволення Східної Галичини. Його першою акцією стала кампанія по збиранню коштів для допомоги політв'язням та їхнім родинам.

З особливою силою міжнародна солідарність з народом нашої країни виявилася в роки Великої Вітчизняної війни. Одними з перших у рух солідарності включились українські канадці, організовуючи комітети допомоги Батьківщині Українське товариство допомоги Батьківщині (УТДБ) в Канаді було утворено вже 26 червня 1941 р. Його відділення розпочали активну діяльність по всій країні.

Документи свідчать, що в Канаді й США не було жодної акції солідарності, в якій би не брали участь українці, а в багатьох випадках вони виступили їхніми ініціаторами.

Отже, українська діаспора, передусім у Канаді та США, вписала у свою історію яскраві сторінки солідарності з колишньою батьківщиною. В скрутні часи українські іммігранти та їхні нащадки були поруч з народом, від якого пішло їхнє коріння. Знаємо, як вболівали вони за долю України, допомагали на початку XX ст, в 20—40-і рр. Про це з захопленням писала радянська преса. Та коли звернутися до вітчизняної наукової літератури і публіцистики 50-х — середини 80-х рр. , то в цей період зарубіжні українці нібито й перестали думати про Україну. Щоправда, школи в нашій пресі все ж таки цитувалися схвальні відгуки про Україну окремих осіб чи представників офіційних делегацій, які відвідували нашу республіку. Водночас замовчувалося те, що в повоєнний період серед української діаспори існував рух солідарності й іншого характеру. Це була солідарність не з країною, а з тими людьми в Україні, які боролися проти тоталітарного режиму й постраждали від нього. Учасниками цього руху, як правило, були представники повоєнної імміграції, які критично ставилися до «побудови соціалізму» на українській землі й до «успіхів», досягнутих на цьому шляху

Переломною подією у зв'язках діаспори з Україною стала Чорнобильська катастрофа. Біда болем обізвалася в серцях зарубіжних українців. Вже того ж 1986 р. літак, споряджений усім необхідним для потерпілих від аварії, взяв курс із США на Москву (на той час ще не існувало прямої авіалінії з Києвом). На жаль, в Україну цей вантаж із столиці колишнього СРСР так і не потрапив.

Проголошення Акта про незалежність України 24 серпня 1991 р. викликало не тільки радісне піднесення в середовищі української діаспори, але й зміцнило її надії на те, що цього разу справа побудови самостійної демократичної Української держави буде доведена до кінця. У всіх країнах, де проживають українці та їхні нащадки, цей акт відзначався як найбільше свято. Принципова позиція зарубіжних українців щодо державотворчих процесів в Україні, підтримка діаспорою цих процесів проявилися і під час першого візиту офіційної української делегації на чолі з Л. Кравчуком до Канади та США у вересні 1991 р. Ще напередодні візиту президія секретаріату Світового конгресу вільних українців виступила із спеціальним зверненням, в якому закликала українську спільноту Північної Америки виявити делегації традиційну українську гостинність і належну пошану та визнання за проголошення України незалежною державою.

Окремої уваги заслуговує питання культурних зв'язків діаспори з Україною. Незважаючи на досить гостру боротьбу між різними політичними силами в середовищі зарубіжних українців щодо доцільності чи недоцільності культурних контактів з Радянською Україною, такі контакти практично не припинялися ніколи. Спочатку вони були опосередкованими — через збереження культурної спадщини українського народу, відзначення в країнах поселення визначних дат його історії, популяризацію творів дожовтневих українських письменників і поетів тощо. Починаючи з перших повоєнних років, можна вже говорити про безпосередні культурні зв'язки української громади, зокрема в Канаді, з Україною 1946 р. в цю країну прибула делегація митців України — народні артисти З. Гайдай, І. Паторжинський, поет А. Малишко. Вони взяли участь у фестивалі української музики, пісні і танцю. У різний час Канаду відвідували заслужений український державний хор їм Г. Верьовки, заслужений державний академічний ансамбль танцю їм. П. Вірського, заслужена хорова капела «Трембіта», окремі виконавці з України.

Та довгий час цей зв'язок був, в основному, одностороннім — у напрямку Канади і США 80-і рр. стали в цьому плані певною мірою переломними. Сьогодні ж ми маємо змогу познайомитися з виступами представників діаспори на українській сцені, їхня майстерність з усією виразністю засвідчує, як можна не лише зберігати національну пісню, танок далеко від землі походження батьків, нерідко в багатоетнічній країні, але й плекати, розвивати їх.

Скажімо, велике враження на глядачів справив самодіяльний ансамбль їм. Т. Шевченка з Канади (1989 р. ), танцювальний ансамбль «Шумка» з Канади познайомив зі своєю творчістю жителів Києва, Львова, Івано-Франківська, вперше в Україну одержали змогу приїхати відомі у всій Канаді і за її межами, але, на жаль, незнані у нас, торонтські художні колективи жіночий хор «Левада' чоловічий «Оріон», оркестр «Авангард», такі широко відомі мистецькі колективи й окремі виконавці з діаспори, як капела бандуристів їм. Т. Шевченка (США), чоловічий хор «Бурлаки» і жіночий «Веснівка» (Канада), окремі виконавці. До речі, концертно-виконавська діяльність капели бандуристів із Сполучених Штатів 1992 р. відзначена Державною премією України їм. Т. Шевченка.

Аналізуючи процес взаємодії української діаспори та етнополітичного ренесансу в Україні, вже сьогодні можна виділити дві групи факторів, що суттєво впливають на її характер. Перша — це ті, що стимулюють цю взаємодію, друга група факторів стримує її. До першої групи варто віднести а) становлення нового мислення у міжнародних відносинах, що відкрило нові канали для безпосередніх контактів між представниками ядра українського етносу та тих його частин, які перебувають за межами України, б) поступова деідеологізація суспільно-економічного життя в Україні, що дозволяє зняти класово-партійні бар'єри у спілкуванні українців з представниками української діаспори Наслідком попереднього поділу українців у західному світі на «прогресивних» і «реакційних» було те, що контакти з Україною обмежувались першою категорією «Комуністична» солідарність з режимами у колишніх «соціалістичних» країнах Європи також не дозволяла опікуватися незавидною долею українців, які мешкають у цих державах, оскільки це могло призвести до напруженості у стосунках між ними і Радянським Союзом. Такий підхід на довгий час позбавив можливості порозуміння між різними частинами українського етносу, в) проведення спільних заходів за участю українців з різних країн світу — їхня роль визначається об'єднанням зусиль етнічно свідомих осіб українського походження у збереженні української етнічності в сучасному світі, що є базою для взаємодії представників різних частин етносу. Особливого значення у цьому контексті набули 1-й Форум української діаспори, який відбувся у серпні 1990 р. у Варшаві та Білому Борі (Польща), 1-й Форум представників східної діаспори (Київ, січень 1992) та Всесвітній форум (Київ, серпень 1992).

Серед факторів, які можуть стримати взаємодію української діаспори та етнополітичного ренесансу, вагомими є такі а) поліетнічність населення України. Завважимо, що етнічні спільноти аж ніяк не є перешкодою на шляху взаємодії, однак невирішеність деяких їхніх проблем у рамках українського етнополітичного організму може її стримувати. Цей фактор був би на руку тим силам, котрі не зацікавлені у збереженні безконфліктної ситуації в міжетнічних стосунках в Україні, у розбудові її незалежності й хотіли б стимулювати настрої відновлення імперського центру. Тому, дбаючи про умови етнополітичного ренесансу українців, обов'язково потрібно створювати відповідні умови для ренесансу інших етнічних спільнот. Досвід вирішення проблем у міжетнічних стосунках в демократичних суспільствах може знадобитися у вдосконаленні міжетнічних відносин в Україні. І саме представники діаспори з Канади, Сполучених Штатів, Німеччини, Франції у процесі взаємодії з українцями, а також і з вихідцями з інших меншин можуть поділитися цим досвідом, б) повільність демократичних перетворень, особливо у сфері економіки, в Україні та в інших державах Радянського Союзу, оскільки за таких умов взаємодія реалізується не повністю, в) ідея федеративного устрою України, яка побудована на еклектичних засадах, де зміщуються етнографічні й економічні ознаки розвитку різних регіонів нашої країни. Вона здатна спричинити обмеження зони взаємодії, в основному, з регіонами колишнього масового переселення українців за океан та чітку регіоналізацію стосунків, до чого можуть призвести концепції особливого статусу того чи іншого регіону України.

Оцінюючи значення названих вище факторів у взаємодії української діаспори й етнополітичного ренесансу в Україні, варто мати на увазі ще одну обставину, як на наш погляд, досить важливу — співвідношення фаз етнічного відродження для різних частин українського етносу. Найефективнішою взаємодія виявляється тоді, коли ці фази співпадають. У нашому випадку ситуація дещо інша в Україні ми спостерігаємо бурхливий, принаймні порівняно з попередніми періодами, спалах етнічного ренесансу, для українців Південно-Східної Європи цей процес лише розпочався після змін режимів, для частин українського етносу, які знаходяться в поліетнічних країнах західного світу, за нашими висновками, пік етнічного ренесансу минає, оскільки він співпадає з етнічним ренесансом, властивим для країн поселення, що з найбільшою силою виявився в 70—на початку 80-х рр. Врахування цієї обставини дозволить уникнути спрощеного, уніфікованого підходу до можливостей об'єднання українців у сучасному світі, передовсім духовного, на етнічній основі.

Важливу роль у цьому плані мають відіграти ті заходи, які здійснює українська держава у рамках своєї етнополітики, зокрема щодо зарубіжних українців. Варто сказати, що сьогодні формується правова база, яка регламентує стосунки держави і української діаспори. Передовсім йдеться про Державну програму «Українська діаспора до 2000 року», яка прийнята у січня 1996 р. , та угоди з питань забезпечення прав національних меншин, які Україна підписала з Литвою, Молдовою, а також підготовлені проекти таких угод з Росією, Естонією, Латвією, Казахстаном та іншими країнами Плідною у вирішенні проблем українців є робота трьох міжурядових змішаних комісій з питань національних меншин — українсько-угорська та українсько-словацька, українсько-литовська. Сьогодні йде формування ще двох комісій — українсько-польської, українсько-румунської.

Ці фактори, а також як 111-й Всесвітній форум українців, котрий відбувся 21-24 серпня 1997 року, стануть вагомим консолідуючим чинником різних гілок українського етносу.