11. Реформаторська діяльність Володимира Великого.

Реформаторство є невід'ємним елементом функціонування сучасного суспільства. У широкому розумінні цього слова можна говорити про розвиток людської цивілізації як про процес реформування різних сегментів життєдіяльності суспільства з метою їх вдосконалення або кардинальної зміни. Реформаторські процеси пов'язані з технічними досягненнями людства, з природно-кліматичними змінами, з господарською, політичної, ідеологічної, освітньої та іншими видами діяльності людей. Відповідно до цього реформи можуть носити локальний, регіональний або всепланетний характер, можуть зачіпати інтереси і долі окремих людей, соціальних груп, націй, рас чи людства в цілому.

Російська історична наука в останні роки активізувала зусилля з вивчення досвіду російських реформ. Вчені намагаються осмислити реформаторські перетворення в Росії з позицій не тільки суворої історичної об'єктивності, а й стосовно сьогоднішнім завданням. Так, автори написаної у вигляді нарисів книги «Реформи в Росії» (М., 1993 р.) намагаються виявити загальні закономірності реформаторських процесів у Росії від епохи Петра Великого до перебудови М.С. Горбачова. Ця проблема активно розробляється вченими Інституту російської історії РАН. Розробляють цю проблему фахівці та інших наукових установ. Так, Російська Академія державної служби при Президентові Російської Федерації в 1995 р. випустила навчальний посібник «Долі реформ і реформаторів у Росії». Більшість авторів сходяться на думці про те, що реформування є закономірність, яка проглядається в історії кожної країни і Росія в цьому плані, зрозуміло, не виняток.

Разом з тим дослідники відзначають запізнювання влади в реформуванні суспільства, що змушувало їх вибирати варіанти «наздоганяючого розвитку», і, крім того, проведені реформи далеко не завжди відповідали належною мірою потребам суспільства і держави. Більшість публікацій присвячена аналізу реформаторських процесів, що відбувалися в країні в період від XVI ст. до теперішнього часу. Набагато рідше дослідники аналізують реформаторські процеси епохи Київської Русі. Цьому є своє пояснення.

Віддаленість епохи, помножена на убогість джерел, процес становлення державності, де чи не будь-яке нововведення є реформа, і інші моменти не дають широких можливостей для зіставлення з реформаторськими процесами кінця ХХ століття, для пошуку аналогій або витоків сьогоднішніх реформ. Все це і визначає актуальність даної роботи.

Метою нашої роботи є розгляд реформаторської діяльності Володимира I. Дана мета дозволила сформулювати такі завдання:

1) розглянути передумови введення християнства на Русі;

2) показати хід реформи.

Об'єктом дослідження виступають реформи в Росії, предметом - реформи Володимира I Святого.

1. Передумови введення християнства на Русі

Проблемі введення християнства на Русі, діяльності православного духовенства, впливу нового віровчення на історичні долі слов'ян присвячено чимало наукових робіт. Серед них назвемо роботи Є.Є. Голубинського, А.Г. Кузьміна, А.В. Карташова, Н.М. Нікольського, М.Д. Приселкова, О.М. Раповий, Б.А. Рибакова. Хоча автори вказаних робіт досліджують історію становлення християнства на Русі не в контексті реформаторських процесів, але їх роботи представляють інтерес для розуміння тих закономірностей історичного процесу, які призвели східних слов'ян у православ'я. У цих роботах вчені наводять чимало переконливих аргументів на користь заміни язичництва православ'ям як релігією, найбільш відповідної соціально психологічного типу східних слов'ян і їх способу життя [1].

Разом з тим в останні роки у засобах масової інформації у нас і за кордоном у міркуваннях деяких західних учених, які виступають з позицій антіправославія, проводиться думка про те, що православ'я відвело східних слов'ян у бік від стовпової дороги європейської цивілізації і визначило такі якості, як жертовність і самовідданість, тобто якості, які прирікають народ на історичну неспроможність, що веде в глухий кут.

З такими поглядами важко погодитися з ряду причин. І перше заперечення лежить на поверхні - національний характер східних слов'ян до моменту прийняття християнства практично склався, а під впливом християнства він вдосконалився або видозмінився, головним чином, у бік пом'якшення (наприклад, пішов в минуле язичницький обряд жертвопринесення). Посилаючись на приклади, які останнім часом стають хрестоматійними і включаються в шкільні підручники. Так, грецькі автори свідчать: «Племена слов'ян ведуть спосіб життя однаковий, мають однакові звичаї, люблять свободу і не виносять рабства. Вони особливо хоробрі і мужні у своїй країні і здатні до всяких трудів і позбавленням. Вони легко переносять жар і холод, і наготу тіла, і всілякі незручності і недоліки. Дуже ласкаві до чужоземців, про безпеку яких піклуються більше всього: проводжають їх від місця до місця і наставляють себе священним законом, що сусід повинен мстити сусіда та йти на нього війною, якщо той за своєю безпечності замість охорони допустить будь-який випадок, де чужинець потерпить нещастя ». Часто вступали у військові сутички зі слов'янами греки відзначали: «Вони чудові воїни, тому що військова справа стає у них суворої наукою в усіх дрібницях. Померти від старості чи від будь-якого випадку - це ганьба, принизливіше якого нічого не може бути »[2].

Спостереження і характеристики, залишені сучасниками східних слов'ян-язичників, свідчать, що такі якості, як жертовність і самовідданість, пов'язані не з православ'ям, а були спочатку притаманні менталітету жителів східно-європейських рівнин і збереглися в їх нащадках через більш ніж тисячу років. Задамося риторичним питанням - чи можна вважати якості, збережені і пронесені через випробування тисячолітньою історією, якостями, прирікає народ на історичну неспроможність і провідними в глухий кут.

Друге заперечення пов'язане з часом прийняття християнства. Воно прийшло і було затребувано, в першу чергу, правляча еліта в епоху, коли держава - Київська Русь - вже сформувалося. Влада потребувала ідеологічного підтримки, яку язичницька релігія з її традицією багатобожжя надати належним чином не змогла. Доречно навести і ще одне заперечення. Воно пов'язане з відомим літописним оповіданням про зустріч князя Володимира з місіонерами від ісламу, іудаїзму, католицизму і православ'я. У ході антиалкогольної кампанії 1980-х рр.. багато її супротивники, цитуючи відому відповідь Володимира Святославича мусульманським місіонерам про те, що їхня релігія забороняє вживати спиртне, а «Русі єсть веселіє пити, не можемо без того бути» [3], піднімали це відповідь на щит як вирішальний аргумент у відмові від ісламу .

На нашу думку, це не головна причина, а чисто дипломатичний прийом ввічливої ​​відмови. Якщо слідувати за текстом «Повісті временних літ», то там вказані три причини, через які князь Володимир I відмовився від ісламу: обрізання, утримання від вживання свинини і вина [4]. Справжня ж причина, очевидно, криється в глибоко вкоріненою на рівні буденної свідомості ворожості до кочових народів, а їх релігією був іслам.

Не міг Великий князь прийняти і іудаїзм - специфічну релігію одного народу - євреїв, розсіяних по всьому світу. Жоден правитель планети не побажає такої долі свого народу. До того часу, коли в Києві правил Володимир Святославич, католицька церква в Західній Європі вже встигла проявити себе наполегливими домаганнями на контроль над світською владою, що, природно, не могло привернути уваги і зустріти підтримку правителів Східної Європи.

Для князівського вибору на користь православ'я, а не католицизму був, таким чином, ряд вагомих причин. Серед них вкажемо і на досить розвинені зв'язки з Візантією, скріплені в тому ж Х ст. письмовими договорами в 911 і 944 рр.. Слід відзначити і велику (в порівнянні з представниками інших конфесій) активність православних місіонерів на Русі, що побудували до часу правління князя Володимира I як мінімум одну церкву в Києві на честь святого Іллі. Певну роль грав і приклад слов'ян-сусідів. Болгарія до цього часу була православною країною. Важливим чинником при виборі нової державної релігії був мовний бар'єр. На відміну від інших релігій, у тому числі і католицтва, що дозволяє богослужіння тільки на латині, православ'я дозволяє богослужіння на рідних мовах, включаючи і переклад богослужбових книг на мови віруючих народів.

Відзначимо певну обережність і ретельне опрацювання багатьох питань при виборі релігії для підвладного населення. Так, автор «Повісті временних літ» підкреслює, що князь Володимир, отримавши від грецького місіонера пропозицію хреститися, чемно відповів: «Почекаю ще трохи». Ця відповідь літописець пов'язує з бажанням князя побільше дізнатися про всі вірах. Літописне оповідання свідчить, що в 987 р. князь Володимир Святославич за порадою «бояр і старців градских» направив місіонерську групу з десяти осіб до болгар-ісламістам, німцям-католикам і грекам-православним. Ця група, завершивши свою місію, зробила висновок на користь прийняття християнства за православним зразком. Літописець наводить їх висновки від відвідин грецьких храмів: «Не можемо ми забути краси тієї, бо кожна людина, якщо скуштує солодкого, не візьме потім гіркого: так і ми не можемо вже тут перебувати в язичництві» [5].

Деякі дослідники, які вивчають історію введення християнства на Русі, відзначають, що в різних регіонах держави воно мало неоднаковий характер, але по більшій частині болгарського типу. Таку точку зору висловлює А.Г. Кузьмін. Думка про те, що князь Володимир вважав за краще підпорядкувати Російську Церкву болгарським, а не грецьким ієрархам з-за недовіри візантійського імператора, висловлює А. Головатенко. Він вказує і на таку важливу деталь, як використання богослужбових книг в Болгарії на слов'янській мові, близькою до розмовної мови російських [6].

Не вдаючись в деталі і причини цих рішень (вони, на наш погляд, цілком реальні), відзначимо їх раціональність. З позицій проблем російського реформаторства особливо підкреслимо цю, мабуть, найбільш важливу сторону будь-якого реформаторського рішення - раціональність. Досвід більш пізніх російських реформ показав, що за періодом реформ наступала смуга контрреформ, іноді досить тривала в часі, але об'єктивний хід подій знову повертав правлячу еліту на шлях реформ.