82. Україна в системі міжнародних відносин після Другої світової війни. Возз’єднання українських земель.

Багатостраждальна українська земля була розчленована окупантами. Північна Буковина та південно-західні області увійшли до складу Румунії, західноукраїнські землі («дистрикт Галичина») об'єднувалися з польськими у так зване «генерал-губернаторство», на більшій частині України створювався рейхскомісаріат «Україна» (з центром у Рівному), а східні області переходили під управління німецького військового командування.

Фашистські загарбники створювали на окупованих землях України кривавий режим — так званий «новий порядок». Українці, як і інші слов'янські народи, підлягали масовому знищенню та переселенню на інші території. Згідно з планом «Ост», українські землі повинні були колонізуватися німецькими переселенцями. Окупанти позбавили населення будь-яких прав, територія України покрилася сіткою концтаборів, в'язниць та гетто. Проводилися масові розправи над місцевим населенням. Тільки у Бабиному Яру під Києвом було розстріляно понад 220 тис. осіб, у Дробицькому Яру під Харковом — 60 тис. На примусові роботи до рейху було вивезено 5 млн. радянських людей, у тому числі 2,8 млн. з України. Гітлерівці розграбовували матеріальні ресурси України, перетворюючи її на сировинний додаток Німеччини.

Величезне значення у перебігу Великої Вітчизняної війни та всієї Другої світової війни мала Московська битва. Фашистське командування сконцентрувало в наступі на Москву майже половину усіх сил, які знаходилися на радянсько-німецькому фронті (1,8 млн. солдатів та 1,7 тис. танків). У результаті контрнаступу Червоної армії, який переріс у загальний наступ (6 грудня 1941—20 квітня 1942), війська Західного (командувач Г. Жуков) та інших фронтів відкинули ворога на 150—400 км. Втрати фашистів склали понад півмільйона солдатів. Ця перемога поховала гітлерівський план розгрому Радянського Союзу, сприяла укріпленню антигітлерівської коаліції, примусила Японію та Туреччину утриматися від виступу на боці Німеччини.

Радянське керівництво, однак, недооцінило сили вермахту та здібності німецького командування. Розпочатий у травні 1942 р. наступ з метою визволення Харкова призвів до значних втрат Червоної армії та повного зриву планів Й. Сталіна. Німецько-фашистська армія знову захопила стратегічну ініціативу та організувала наступ на півдні, у ході якого влітку 1942 р. завершилася окупація України. Тільки восени у жорстоких боях радянські війська в районі Сталінграда на Волзі та передгір'ях Кавказу зупинили наступ противника. З перших днів окупації український народ почав боротьбу проти загарбників. «Новий порядок», свавілля, терор не зламали волю народу до опору. Формами боротьби народних месників були партизанські загони (з'єднання), підпільні організації (в Україні діяло 23 підпільні обкоми КП(б)У та дев'ять обкомів комсомолу), саботаж, диверсії тощо. У травні 1942 р. для керівництва діями партизан було створено Центральний штаб партизанського руху на чолі з першим секретарем ЦК КП (б) Білорусії П. Пономаренком. Тоді ж виник і Український штаб, який очолив Т. Строкач. Найбільшими партизанськими з'єднаннями командували С Ковпак, О. Сабуров, О. Федоров та ін. Партизани організовували рейди у тил ворога, знищували його живу силу, техніку, комунікації. На кінець 1942 р. на території України діяли понад 800 радянських партизанських загонів.

Складовою частиною партизанського руху став і націоналістичний рух Опору. Восени 1942 р. у результаті боротьби за лідерство між різними течіями ОУН прибічники С Бандери — ОУН(б) — утворили Українську повстанську армію (УПА). її стрижнем стали бійці «Нахтигалю» і «Роланду» та роззброєна «Поліська Січ». УПА повела боротьбу з радянськими партизанами та німцями (захоплення зброї, відсіч пограбуванням українського населення, опір вивезенню молоді на примусові роботи до Німеччини). Збройні формування УПА налічували у різні періоди від ЗО до 100 тис. осіб, не враховуючи оунівського підпілля. Слід мати на увазі, що УПА, армія без держави, розпочала боротьбу, розраховуючи тільки на власні сили та підтримку населення західноукраїнських земель.

Головні події, які вирішували долю Другої світової війни, розгорталися далеко від Західної України — на берегах Волги. У результаті наступальної операції 19 листопада 1942 — 2 лютого 1943 pp. силами Сталінградського (командувач А. Єрьоменко), Південно-Західного (М. Ватутін), Донського (К. Рокоссовський) фронтів було розгромлено війська фашистської Німеччини та її союзників — Румунії та Італії. Втрати противника вбитими та полоненими склали майже 1,5 млн. Ця видатна перемога поклала початок перелому у ході війни на користь країн антигітлерівської коаліції. У січні 1943 р. було здійснено прорив блокади Ленінграду, а у квітні радянські війська просунулися на 500—600 км, звільнивши більшу частину Північного Кавказу.

Наслідком розгрому німецько-фашистських військ під Сталінградом стало очищення великої території Радянського Союзу від окупантів. Червона армія, ламаючи опір противника, у грудні 1942 р. увійшла на територію України. Наступ у лютому — березні 1943 р. привів до звільнення Харкова. Проте значні людські втрати, втомленість військ, розтягненість комунікацій дозволили німецькому командуванню організувати контрнаступ, у результаті якого 16 березня було втрачено Харків та частину Донбасу. Радянські війська відійшли за р. Сіверський Донець.

Намагаючись повернути стратегічну ініціативу та користуючись відсутністю Другого фронту в Європі, гітлерівське командування провело тотальну мобілізацію у Німеччині та країнах-сателітах і сконцентрувало на Східному фронті значні сили.

5 липня 1943 р. почалася Курська битва — одна з найбільших битв Великої Вітчизняної та Другої світової воєн. На лінії фронту у 500 км з обох сторін брали участь 4 млн. солдатів, майже 13 тис. танків, 12 тис. літаків. Біля с. Прохорівка відбулася величезна битва за участю 1200 танків. 12 липня відбувся перелом на користь радянських військ, які прорвали фронт і перейшли у наступ. У ході Бєлгородсько-Харківської операції, здійсненої силами Воронезького (командувач М. Ватутін) та Степного (І. Конєв) фронтів, 23 серпня остаточно було звільнено Харків. Звільненням першої столиці України завершилася Курська битва.

Вермахт втратив майже 500 тис. солдатів, 1,5 тис. танків, а його наступальна стратегія зазнала повного краху. Ця перемога стала одним з найважливіших етапів боротьби СРСР з фашистською Німеччиною і її союзниками, які перейшли до оборони на всіх фронтах Другої світової війни. Стратегічна ініціатива остаточно перейшла до радянського командування.

У липні — вересні 1943 р. у результаті наступальних дій Червоної армії була звільнена Лівобережна Україна. Долаючи відчайдушний опір фашистів, радянські бійці зламали так званий «Східний вал», форсували Дніпро і 6 листопада звільнили столицю Радянської України Київ. Стародавнє місто Кия радо зустрічало визволителів. У грудні почався загальний наступ на Правобережжі.

Значний внесок у ці успіхи на фронті своєю самовідданою працею зробили працівники тилу у східних районах СРСР, у тому числі і багато українців. Незважаючи на величезні труднощі та розруху, залишену окупантами, населення звільнених українських земель заходилося до відновлення мирного життя.

Перемоги Червоної армії сприяли значному посиленню антифашистського руху Опору в Європі та радянському партизанському руху в Україні. Влітку 1943 р., у період наступу під Курськом, розгорнулася операція «Рейкова війна», яка практично паралізувала німецький тил. За серпень — грудень було виведено з ладу понад 2 тис. км залізниць. Партизани під проводом С Ковпака здійснили Карпатський рейд, завдавши великих втрат ворогу. Партизани УПА повели боротьбу з радянськими партизанами, не допускаючи розповсюдження їх впливу на населення західноукраїнських земель. Навесні 1944 р. на Волині у сутичці з підрозділами УПА загинув М. Ватутін — славетний визволитель Києва. Усього у 1941—1945 pp. у радянських партизанських загонах та з'єднаннях діяло 180 тис. осіб.

Ще у січні 1943 р. ОУН—УПА проголосила про підготовку повстання проти гітлерівців з метою «показати, що і без допомоги СРСР Україна може звільнитися від німців». Схожу позицію займала Армія Крайова (АК) — підпільні збройні формування у Польщі, які створив і озброював еміграційний лондонський уряд. Прихід Радянської Армії на польські землі сприймався цим урядом та значною частиною населення Польщі не тільки як визволення від фашизму, але і як початок нової окупації. Щоб не допустити цього, АК в серпні 1944 р. підняла у Варшаві антифашистське повстання. Загинуло 200 тис. осіб, а столиця Польщі була зітерта з лиця землі.

Зміна ситуації на фронтах на користь Радянської Армії, розгортання партизанського руху змусили керівництво УПА на чолі з Р. Шухевичем у травні 1943 р. відмовитися від організації повстання проти нацистів. На передній план було висунуто боротьбу «проти червоних і поляків». Польський еміграційний уряд, виходячи з умов Ризького мирного договору 1921 p., відстоював кордони Польщі по р. Збруч. Намагаючись утвердити свою присутність у Галичині та на Волині, націоналістична АК провела масові терористичні акти проти українського населення. На його захист виступила УПА. У червні 1943 р. її керівництво прийняло рішення «негайно і найскоріше закінчити акцію тотального очищення території від польського населення». Таким чином УПА, ведучи боротьбу проти нацистів і більшовиків, ув'язалася у протистояння з Армією Крайовою. На жаль, польські і українські національні сили не дійшли згоди про спільні антифашистські дії: давалися взнаки давні польсько-українські суперечності та ворожнеча, які вилилися у безжалісну та кровопролитну війну. її жертвами стали тисячі польських і українських селян.

У листопаді 1943 p., намагаючись створити антибільшовицький блок, ОУН провела на Волині конференцію поневолених народів. Заклики оунівців до радянських партизан приєднатися до боротьби проти «людожера» Сталіна та спроби встановити контакт з ними не знайшли відгуку. Сталінське керівництво суворо заборонило будь-які стосунки з бандерівцями.

У той час як підрозділи УПА вели антинімецькі дії (тільки у липні — листопаді 1943 р. вони знищили 4,5 тис. гітлерівців, під час боїв втратили 1,5 тис. осіб), німці почали створювати дивізію СС «Галичина». У дивізію, якій відводилася роль «п'ятої колони», записалося майже 17 тис. українців, головним чином прибічники ОУН(м). Склавши присягу на вірність рейху, вони стверджували, що вступили у ряди німецької армії не через любов до Німеччини та нацизму, а щоб боротися з Червоною армією. Бандерівське керівництво УПА, виступаючи проти гітлерівського та сталінського тоталітарних режимів, вважало неприпустимим перебування українців у німецькій армії.

Кинуті у бій під Бродами у липні 1944 p., дивізійники зазнали нищівних втрат від радянських військ. Наприкінці війни залишки «Галичини» воювали в Австрії проти Червоної армії, а потім здалися у полон англійцям. Від видачі Радянському Союзові їх врятувало те, що до Другої світової війни вони були громадянами Польщі.

Наприкінці жовтня 1944 р. Радянська Армія у запеклих боях з німецько-фашистськими загарбниками очистила всю територію України від окупантів. Із Заходу, звільнивши Францію, Бельгію, Голландію, на Німеччину повели наступ союзники — англо-американські війська, які, нарешті, 6 червня 1944 р. висадкою у Північній Франції І відкрили Другий фронт. Звільненням Польщі, Чехословаччини, Румунії, Угорщини, Австрії та інших країн Радянською Армією, роз-громом та капітуляцією Німеччини на початку травня 1945 р. завершилися воєнні дії в Європі. 2 вересня 1945 р. капітуляцією Японії закінчилася Друга світова війна.

Дорогою ціною дісталася Велика Перемога. Народи СРСР несли головний тягар боротьби з фашизмом. Загальні втрати Радянського Союзу склали майже 30 млн.. населення. Значний внесок у Перемогу вніс і український народ. У складі Радянської Армії боролися майже 6 млн. громадян УРСР, з яких загинуло понад 3 млн. На окупованій території України загинуло 5,5 млн. осіб, у тому числі майже 4 млн. мирних жителів. ОУН втратила до 20 тис. членів, а УПА — майже 60 тис. За мужність і відвагу понад 2 тис. українських солдатів та офіцерів було присвоєно звання Героя Радянського Союзу та 2,5 млн. учасників бойових дій були нагороджені орденами та медалями. У лавах Червоної армії чесно служили також татари — чотири генерали, понад 80 полковників, 100 підполковників, сім Героїв Радянського Союзу. Але під час звільнення Криму у травні 1944 р. сталінським керівництвом все кримськотатарське населення було звинувачене у співпраці з окупантами і примусово виселене до Середньої Азії — всього майже 240 тис. жителів, у тому числі велика кількість жінок та дітей. Половина татар померла у 1944—1945 pp. Така ж страшна доля спіткала греків, вірмен, болгар та інші національні меншини СРСР. Непрості проблеми компенсації кримськотатарському населенню моральних та матеріальних збитків, заподіяних злочином сталінського режиму, успадкувала незалежна Україна.

Величезними були і матеріальні втрати у роки війни — було зруйновано 714 міст та селищ, понад 28 тис. сіл, 16,5 тис. підприємств, вивезено у Німеччину мільйони тонн зерна, м'яса, олії, цукру тощо. Без даху над головою опинилися 10 млн. жителів, додому поверталися сотні тисяч українців, яких фашисти вивезли на примусові роботи до рейху. Член-кореспондент НАН України М. Попович дав таку оцінку участі СРСР у Другій світовій війні: «Це була не російсько-німецька війна, а війна світової демократії проти тоталітарного агресивного націоналізму, в якій тоталітарний космополітичний комунізм виступив як ударна бойова сила демократа. Такий історичний парадокс, від якого нікуди не дітись... Поза всіма сумнівами, перемога Радянського Союзу над фашизмом є майже не єдиним реальним позитивним внеском комуністичної диктатури у світову історію. Заперечувати визвольний характер війни радянського народу проти нацизму було б злочином перед нашими батьками, які загинули у цій війні».

Українці, які воювали і в Червоній армії, і в УПА, боролися під різними прапорами, за таку Україну, якою вони її собі уявляли. «Українці служили у різних арміях: і у німецькій, і у радянській, — констатує останній командир УПА В. Кук, — усі ці армії були окупаційними, і тільки УПА боролася за незалежність України». Якщо воїни Червоної армії, ведучи боротьбу проти фашистів, об'єктивно сприяли відновленню сталінського режиму та мріяли про побудову світлого комуністичного суспільства в СРСР, то бойовики ОУН—УПА відстоювали незалежність Української держави. Така Україна і УРСР були несумісними. Населення Західної України пов'язувало себе з Україною, вважало себе українцями, а не «радянськими людьми». Тож відбулося зіткнення двох світоглядів та ментальностей, що було неминучим в умовах сталінського СРСР. Українці боролися за різні України, а тому зараз важко вимагати від них примирення, посилаючись на минуле.

Дуже важким виявився шлях до громадянської злагоди. А може, кожній із сторін, кожному ветерану війни визнати власні помилки та покаятися, щоб простити одна одну? Ось роздуми одного з ветеранів Радянської армії, зроблені зараз, в умовах існування незалежної України, за яку боролася ОУН—УПА: «Ми воювали за Батьківщину та стріляли у бандерівців, тому що це були вороги. Зараз знаю, що вони боролися за незалежну Україну та думали про нас також. Знаю і те, що кожен з нас боровся за своє, як його розумів. Зараз поважаю їх переконання, але хочу, щоб вони також поважали мої. Вояки УПА самі ні за що не перемогли б фашистів. А ми це зробили. І вони отримали можливість продовжити боротьбу за незалежність — хай навіть без нас».

У травні 2005 р., у рік 60-річчя Великої Перемоги, Президент України В. Ющенко закликав ветеранів УПА та Червоної армії до примирення. Проте суспільство та самі ветерани виявилися неготовими до цього. Різне бачення історії не дозволяє знайти взаєморозуміння.

Навпаки, у жовтні того ж року, коли ряд націоналістичних організацій зробив у Києві спробу святкування 63-ю річницю створення УПА маршем по Хрещатику, він зустрів протидію лівих сил, що закінчилося кривавою бійкою...

Із закінченням бойових дій проти фашистських окупантів наприкінці 1944 р. мир не наступив, однак, на західноукраїнських землях. Московське керівництво, відновлюючи радянську владу на території Західної України, продовжило розпочату ще у 1939 р. совєтизацію — примусову колективізацію, масові депортації населення у віддалені райони СРСР тощо. У березні 1946 р. Українська греко-католицька церква була насильно приєднана до Російської православної церкви, а Берестейська церковна унія 1596 р. була ліквідована. Почалися переслідування уніатів, закриття церков. Так, група уніатів у листі до М. Хрущова, який обіймав у той час (1948) посади першого секретаря ЦК КП(6)У та голови українського уряду, писала: «Нас є 580 віруючих, і ми, греко-католики, просимо повернути нам нашу церкву. Закривали нашу церкву так: представники округу прийшли в супроводі працівників держбезпеки, зібрали бійців винищувального батальйону та міліцію і розбоєм зайшли в церкву і греко-католицьке населення били прикладами і ногами».

Значна частина населення Галичини не бажала відновлення радянської влади та виступила проти радянізації. Серед них була і молодь. Після приходу в Західну Україну Червоної армії почалася мобілізація. Та у Рівненській області із 66 ПО призовників на зборні пункти прийшли 2620, а у Дрогобицькій — із 88 979 призовників прибуло 3867. Навіть у травні 1953 р. Пленум ЦК КП(б)У зазначав, що «серед значної частини населення західних областей існує незадоволеність господарськими, політичними та культурними заходами, які проводяться на місцях». Головною силою у боротьбі з радянською владою була ОУН—УПА. Почався останній і найстрашніший етап її боротьби, який тривав до середини 50-х pp.

Ареною кривавої братовбивчої боротьби стала величезна територія площею 150 тис. км2, на якій проживало 15 млн. населення. УПА, крім того, вела бойові дії не тільки у Галичині та на Волині, а й у етнічних українських землях (Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя), які у серпні 1945 р. за договором про кордони між СРСР та Польщею були передані останній. На звільненій від фашистів українській землі розгорнулася справжня партизанська війна. Під проводом ОУН створювалися нелегальні національно-державні структури, які протистояли органам радянської влади. Майже на всій території, де діяло підпілля ОУН та загони УПА, було фактично встановлене двовладдя — підпілля та Ради.

Втягуючись у затяжну криваву війну проти радянської влади, С. Бандера та його прибічники сподівалися на посилення ворожнечі між учасниками антигітлерівської коаліції. Після війни між СРСР і його сателітами — Польщею, Чехословаччиною, Угорщиною, Східною Німеччиною (у 1949 р. була проголошена прорадянська Німецька Демократична Республіка) тощо та США і їх союзниками почався період так званої «холодної війни» — протистояння та конфронтації. Проте на підтримку ззовні, як і у період війни, розраховувати не доводилося. Запорукою тривалої боротьби ОУН—УПА була підтримка місцевого населення. Та боротьба за незалежність України не могла досягти мети: дуже міцною в СРСР на той час була сталінська тоталітарна система.

Населенню дорого коштував опір радянській владі. Каральні органи вогнем і мечем знищували український «націоналізм». Всього з 1944 по 1952 pp. у західних областях було репресовано майже 500 тис. українців. Тільки з літа 1944 до кінця 1946 pp. ОУН—УПА втратила понад 56 тис. вбитими та 108,5 тис. полоненими. Тисячі людей було вислано до Сибіру та Казахстану. У свою чергу, упівці здійснили 14,5 тис. диверсійних та терористичних актів, у результаті чого загинуло не менше 20 тис. представників партійно-радянського апарату, військових, енкаведістів та ЗО тис. мирних жителів.

Встановлення нового польсько-українського кордону викликало переміщення великої кількості населення. Українці і поляки хотіли жити у власних державних утвореннях, крім того, давалося взнаки тривале польсько-українське протистояння. У 1944—1946 pp. із Галичини, Волині, Рівненщини до Польщі переселилося майже 1 млн. поляків, євреїв та українців, які визнали себе поляками. Із Польщі до України приїхало понад 500 тис. українців. До тих, хто не бажав переселятися в УРСР, польська влада застосовувала репресії та переслідування.

У березні 1947 р. у сутичці з польськими військовими формуваннями бойовики УПА вбили заступника міністра оборони Польщі К. Сверчевського. Це стало сигналом до рішучих спільних дій польського та радянського урядів проти підпілля та населення, яке його підтримувало. У квітні почалася так звана операція «Вісла». Понад 30 тис. польських, чеських та радянських військ оточили загони УПА, які перебували у прикордонних районах Польської Народної Республіки, та завдали їм значних втрат. Частині упівців вдалося вийти з оточення та на початку 1948 р. перейти на територію Польщі, деякі через Чехословаччину прорвалися у західну зону Німеччини. Багато бійців УПА відгукнулися на заклики властей та прийшли з повинною.

Польська влада, продовжуючи антиукраїнську акцію «Вісла», провела примусове виселення українського населення з прикордонних з УРСР земель (Лемківщина, Холмщина, Підляшшя) у західні райони Польщі. Всього було виселено зі своїх домівок майже 150 тис. українців.

Загальне керівництво ОУН—УПА з-за кордону продовжував здійснювати С Бандера, якого наприкінці 1944 р. звільнили з концтабору війська союзників. У 1950 р. біля Львова у сутичці з радянськими органами безпеки загинув головнокомандувач УПА В. Шухевич. Проте окремі підрозділи УПА продовжували боротьбу проти радянської влади. У, жовтні 1959 р. у Мюнхені радянським агентом було вбито С Бандеру (як і раніше С Петлюру, Є. Конова7іьця).

Історик Ю. Киричук так оцінює діяльність ОУН—УПА: «Історія ОУН — це не тільки хід воєнних дій — від терористичних актів до героїчної боротьби УПА. Це насамперед конфлікт, драма ідей, народження і смерть політичних ілюзій».

Багато хто вважає вояків ОУН—УПА зрадниками. До вересня 1939 р. Західна Україна входила до складу Польщі, потім до червня 1941 р. — до складу СРСР, до 1945 р. її землю топтали фашисти. «Хто з цих «гостей», — питає відомий український учений та політик І. Юхновський, — був найжорстокішим — знають тільки ті, хто вижив у окупації. Хто взявся за зброю, щоб оборонити свій хутір і свою сім'ю, себе. Так якій Батьківщині вони зрадили? Польщі, СРСР чи Німеччині?»

Радянське керівництво виграло війну проти ОУН—УПА, але не перемогло. Мрія українських націоналістів про створення вільної, самостійної України здійснилася після розпаду СРСР.

Важливим наслідком Другої світової війни було завершення об'єднання українських земель та формування сучасної території України. Крім врегулювання польсько-українського та румунсько-українського кордонів згідно з договором між СРСР та Чехословаччиною у червні 1945 р., до складу УРСР увійшла Закарпатська Україна. У січні 1954 p., вже за М. Хрущова, на найвищому рівні відзначалося 300-річчя Переяславської ради 1654 p., яка, згідно з офіційною точкою зору, була проявом споконвічної російсько-української дружби. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла рішення про передачу Кримської області зі складу Російської Федерації до складу УРСР. При цьому враховувалися спільність економіки, територіальна близькість, тісні господарські і культурні зв'язки між Кримом і Україною. Передача була здійснена з додержанням усіх конституційних процедур. Цим актом завершився тривалий процес об'єднання основних етнічних українських земель у складі УРСР, що сприяло консолідації українського народу і зростанню його національної свідомості.

Більшість країн світу, переживши страхіття Другої світової війни, у 1945 р. дійшли згоди про утворення Організації Об'єднаних Націй (ООН) як інструменту збереження миру та співробітництва народів світу. Дві республіки СРСР — Україна та Білорусія за згодою ініціаторів створення ООН — країн антигітлерівської коаліції, в тому числі керівництва Радянського Союзу, стали співзасновниками цієї міжнародної організації. До уваги були прийняті території, втрати та вклад народів цих республік у розгром фашизму. 26 червня 1945 р. на конференції Об'єднаних Націй у Сан-Франциско (США) делегація Української РСР підписала Статут, ставши державою — засновником ООН. Однак у 1945—1991 pp., тобто до розпаду СРСР, Україна була об'єктом міжнародних відносин: складова частина Радянського Союзу, вона завжди мала узгоджувати свої зовнішньополітичні позиції з союзним керівництвом.

Єдиною великою державою, де при владі після Другої світової війни залишилися довоєнні лідери, був СРСР. Тому його розвиток у повоєнний період відбувався в рамках тоталітарної системи, створеної наприкінці 30-х pp. Більш того, перемога над фашистською Німеччиною сприяла подальшому посиленню одноосібної влади (культу) Й. Сталіна, трактувалася як безперечна перевага комуністичної ідеології, радянської політичної та економічної системи над капіталістичною. Таке трактування (свідомо чи несвідомо) сприймалося більшістю радянських людей, які, переживши війну, сподівалися на краще майбутнє.

Жорстка централізація, командно-адміністративні методи управління та керівництва, що дозволили швидко здійснити індустріалізацію та колективізацію, показали свою життєздатність і у ході війни. Вони дозволили мобілізувати величезні матеріальні та людські ресурси для розгрому Німеччини і тому розглядалися сталінським керівництвом як єдино можливі та правильні у повоєнні часи. Але при цьому не бралися до уваги або розцінювалися як необхідна плата за «побудову соціалізму» репресії, загибель та страждання мільйонів людей. Ось як відповів В. Молотов у 1970 р. на запитання: «Чи були виправдані репресії?»: «1937 рік був необхідним... Ми зобов'язані 37-му року тим, що у нас під час війни не було п'ятої колони... Нема диму без вогню. Але тут чекісти перестаралися... Я несу відповідальність за цю політику і вважаю її правильною. Я виправдовую репресії, хоча там і були великі помилки. Заслуга Сталіна, того керівництва величезна. Сталін був чесною людиною». Про Голодомор 1932— 1933 pp., до якого Молотов був безпосередньо причетний, ані слова. Дійсно — мета виправдовує засоби.

Уряд — Рада Міністрів СРСР (так стала називатися РНК Радянського Союзу та, відповідно, УРСР з 1946 р.) розробив черговий, четвертий загальносоюзний директивний план розвитку СРСР на 1946— 1950 pp. Він, як і довоєнні плани, передбачав форсований розвиток важкої промисловості та зміцнення обороноздатності країни. Розвиток сільського господарства, легкої промисловості, науки, освіти та культури розглядалися як другорядні завдання.

Серед багатьох проблем у промисловому розвитку СРСР (УРСР) була нестача робочої сили. У 1950 р. населення України склало 36,6 млн. жителів (у 1940 р. — 41,3 млн.). Довоєнного рівня воно досягло тільки у 1958 р. Забезпечення підприємств робочою силою здійснювалося у повоєнний період за рахунок людей похилого віку, інвалідів, жінок (у 1947 р. тільки у вугільній промисловості їх працювало 35,5 %), молоді (особливо сільської). На відбудовчих роботах до середини 50-х pp. використовувалася також праця німецьких військовополонених. Та все ж результати самовідданої праці не можуть не вражати: у 1950 р. промислове виробництво в УРСР на 15% перевищило довоєнний рівень, видобуток вугілля, виплавка сталі та чавуну досягла майже 100% 1940 p., було відбудовано Дніпрогес, зруйнований фашистами (в окремі періоди тут працювало до 50 тис. робітників), Азовсталь, Харківський тракторний завод та величезну кількість інших підприємств.

Та головне полягало в тому, що економіка України, як складова загальносоюзного комплексу, незважаючи на спроби її реформування у середині 50-х — 80-х pp., розвивалася екстенсивним шляхом. Дуже повільно впроваджувалися нові технології, значними були затрати ручної праці, високою енерго- і матеріалоємність виробленої продукції та низькою якість. Саме кількісні, а не якісні показники були характерною рисою «соціалістичної економіки» СРСР. (Досягнення науково-технічного прогресу впроваджувалися у ядерну, космічну та інші галузі і виробництва, які працювали головним чином на оборону.)

Тотальне одержавлення економіки, виконання плану за будь-яку ціну, «соціалістичне змагання» трудящих та підприємств (галузей, республік) замість справжньої конкуренції, відвернення людей від власності та засобів виробництва, низька зацікавленість у результатах праці, застосування переважно моральних, а не матеріальних стимулів доповнюють суть економічної системи СРСР. Проте у післявоєнні роки, коли мільйони трудящих нелюдськими зусиллями відбудовували країну з вірою і надією у щасливе майбутнє життя, ці вади не здавалися такими очевидними, а соціально-економічна та політична система СРСР, на чолі якого стояв мудрий Й. Сталін, вважалася найпередовішою в світі.

У надзвичайно складних умовах відроджувалося багатостраждальне українське село. В умовах форсованої відбудови та розвитку важкої промисловості у планах Кремля воно займало другорядне місце: капіталовкладення у сільське господарство складали не більше 7% всього обсягу. Проте все, що вирощувалося у колгоспах та радгоспах працею жінок, дідів та дітей, вилучалося державою за вкрай низькими заготівельними цінами. Поставки зерна та продовольства, і це чітко знали керівники колгоспів і селяни, були обов'язковими. В одному з колгоспів у Сталінській (тепер Донецькій) області поширилася чутка, що конференція ООН у Сан-Франциско прийняла рішення про розпуск колгоспів у СРСР. До правління колгоспу прийшов натовп селян, які вимагали від голови приступити до поділу колгоспного майна. Та сподівання селянства на ліквідацію колгоспів — видатного «завоювання» радянської влади — виявилися марними.

Єдиною можливістю вижити був не 1 кг зерна (якщо і його давали) за трудодень на колгоспній ниві, а підсобні господарства селян. Та на них, і так розорених війною, держава встановила податок — на худобу, птицю, фруктові дерева тощо. Влада вважала за необхідне, щоб селяни приділяли більше уваги не своєму городу та корові чи курям, а роботі у колгоспі. Усі ці труднощі посилилися катастрофічною посухою у 1946 p., яка стала однією з причин зменшення хлібозаготівель. Москва, як і під час колективізації і Голодомору 1932—1933 pp., наказала вилучити продовольчі ресурси за будь-яку ціну. Наслідком цього злочину став голод 1946—1947 pp. та смерть майже 1 млн. жителів.

У цій жахливій ситуації партійне керівництво України на чолі з М. Хрущовим пропонувало центру вжити заходів для спасіння українських селян. Цього було досить, щоб пленум ЦК КП(б)У за розпорядженням ВКП(б) звільнив Хрущова з посади. (Він залишився головою Ради Міністрів УРСР, а потім, у грудні 1947 p., знову очолив КП(б)У) Й. Сталін прислав в Україну Л. Кагановича, який мав великий «досвід» боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» у 20-х pp. ЦК КП(б)У у березні 1947 р. затвердив його кандидатуру. Саме в існуванні націоналізму серед частини українського керівництва, у лавах якого була проведена чистка, сталінський посланець вбачав зрив плану хлібозаготівель.

У той час, коли голод охопив Україну, за кордон — у країни «народної демократії» — Польщу, Чехословаччину, Болгарію та інші сателіти СРСР — йшли сотні вагонів з зерном. (У 1946 р. його було експортовано 1,7 млн. т.) Так радянське керівництво брало на утримання «братерські країни», вимагаючи від них відмовитися від плану Маршалла — плану допомоги США постраждалим від війни країнам Європи (Франції, Англії тощо). Урожай 1947 р. був добрий, і голод припинився. Проте за всі роки радянської влади не припинила існування колгоспно-радгоспна система. Наслідками її неефективності були небажання селян активно працювати у колгоспах та радгоспах, розбазарювання земель, постійний дефіцит продовольства та фуражу.

У вересні 1953 p., вже після смерті Й. Сталіна, пленум ЦК КПРС вперше дав об'єктивну оцінку стану сільського господарства. Однак вжиті заходи не знищували, а тільки вдосконалювали колгоспно-радгоспну систему, що не дало реальних результатів.

Розвиток сільського господарства, як і промисловості, йшов екстенсивним шляхом. У 1954 р. КПРС прийняла рішення, а Комуністична партія України (КПУ) його, як завжди, підтримала, у короткий час значно поліпшити зернову проблему у СРСР. На заклик партії тільки з України до Казахстану з ентузіазмом поїхало 100 тис. українців для освоєння цілинних земель. Результати ударної праці були вражаючими, але тимчасовими. На початку 60-х pp. СРСР почав закупівлю зерна за кордоном — у США, Канаді, Австралії. Продовольчі труднощі змусили КПРС у 1982 р. прийняти Продовольчу програму.

Суспільно-політичне життя у повоєнний період розвивалося під пресом тоталітарної системи, стрижнем якої були правляча ВКП(б) — КПРС на чолі з Й. Сталіним, яка одноосібно вирішувала шляхи розвитку країни, та її опора — органи державної безпеки. Діяльність цих двох структур пронизувала усі сфери життя.

Проявом «соціалістичної демократії» в умовах однопартійної системи стали вибори у Ради всіх рівнів у 1946—1948 pp., які не виявили реальних настроїв народу. Засоби масової інформації, діяльність Рад, профспілок, комсомолу та інших громадських організацій знаходилися під постійним жорстким контролем партійних та каральних органів.

Такий тоталітарний режим, пізніше трансформований під тиском зовнішніх та внутрішніх обставин у більш «м'який» варіант — авторитарний, проіснував практично до розпаду СРСР у 1991 р.

Для тоталітарних режимів, які прагнуть забезпечити своє панування та двовладдя, завжди характерним був пошук зовнішніх та внутрішніх ворогів. У період «холодної війни» перший визначився дуже швидко — весь капіталістичний світ на чолі з США. А от образ внутрішнього ворога, який у роки війни відійшов на другий план, сталінському режиму треба було відновити.

Зробити це було нескладно, бо до категорії ворога можна було віднести кожну радянську людину із мільйонів демобілізованих солдатів і офіцерів, майже 800 тис. колишніх полонених, понад 1,5 млн. осіб, яких вивезли на примусові роботи у Німеччину, населення, яке перебувало на тимчасово окупованій території. Усі ці люди (окрім мільйонів загиблих у визволенні народів Європи, концтаборах, у полоні тощо) певний час перебували за кордоном або в окупації і могли зазнати впливу ворожої буржуазної (нацистської) пропаганди. І тому, як вважало сталінське керівництво, вони підлягали ретельній перевірці держорганами, з'ясуванню умонастроїв та ступеня вірності вождю та соціалістичній Батьківщині.

Особливо це стосувалося населення України, яке довше всіх республік перебувало під окупацією, а її західної частини тим більше, бо тут продовжувала діяти антирадянська націоналістична ОУН—УПА. Тож для атмосфери повоєнних років характерною була обстановка загальної підозри, недовіри та зневаги влади до людини. Відсутність демократичних норм життя в СРСР, справжнього волевиявлення громадян, порушення їхніх прав та свобод, обстановка страху та підозрілості особливо контрастували з положеннями Загальної декларації прав людини, яку було прийнято ООН 10 грудня 1948 р. Радянський Союз, як і десятки інших держав, також поставив підпис під цим документом. Декларація, яка є взірцем для демократичних країн і сьогодні, включає право людей на життя, свободу політичної діяльності, віросповідання, особистої недоторканності, рівність перед законом, вільний виїзд з країни та в'їзд у неї тощо. Однак міністр закордонних справ СРСР А. Вишинський, характеризуючи Декларацію, заявив, що «квіти нинішньої фразеології... зараз уже нікого не можуть спокусити». Таке зневажливе ставлення до прав і свобод людини та демократії взагалі було притаманним усім лідерам СРСР «доперебудовного» періоду. Тож не дивно, що текст Загальної декларації прав людини було вперше надруковано в СРСР тільки за часів горбачовської «перебудови».

У повоєнний період сталінізм перейшов у ідеологічний наступ з метою «перевиховання» радянських людей. Новий виток політичних та ідеологічних репресій ішов під гаслом боротьби за «чистоту ленінсько-сталінських ідей» та проти буржуазної ідеології. ВКП(б) — КП(б)У прийняли у цей час велику кількість постанов з ідеологічних питань. Була серед них і постанова пленуму ЦК КП(б)У від серпня 1946 р. про небезпеку українського націоналізму. Ідеологічний наступ на творчу інтелігенцію Радянського Союзу, який отримав назву «жданівщина» (від прізвища секретаря ЦК ВКП(б) з ідеології А. Жданова) був скерований і на ліквідацію національно-культурних здобутків та традицій українського народу. «Жданівщина» проявилася у:

— розгромі Інституту історії України у системи АН УРСР;

— ідеологічних репресіях проти журналів «Перець» та «Вітчизна»;

— осудженні «Нарису історії української літератури»;

— державному курсі на русифікацію освіти;

— насадженні у літературі та мистецтві методу так званого «соціалістичного реалізму», який вимагав від митців зображення переваг «соціалістичного способу життя» над капіталістичним, оспівування будівництва соціалізму, Й. Сталіна;

— утисках та шельмуванні відомих українських діячів культури О. Вишні, М. Рильського, Ю. Яновського, О. Довженка та інших. У буржуазному українському націоналізмі був звинувачений В. Сосюра за вірш «Любіть Україну»:

Любіть Україну, у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу и нову,

і мову її солов'їну.

А у країні відкривалися нові «справи» — «ленінградська» (репресії проти видних партійних та радянських діячів Ленінграда), «лікарів» (арешт кремлівських медиків за «спробу скоротити життя керівникам радянської держави), «менгрельська» (розкриття «націоналістичної» організації в Грузії). Лише смерть 73-річного Й. Сталіна 5 березня 1953 р. поклала край новому витку репресій. Кремлівське керівництво ухвалило рішення помістити тіло Сталіна у Мавзолей на Красній площі у Москві поряд із тілом В. Леніна. У самому ж керівництві СРСР розгорнулася боротьба за владу.

Один з найближчих послідовників Сталіна — Л. Берія, який очолював органи держбезпеки, уособлював курс на збереження та зміцнення тоталітарного режиму. За часів вождя каральні органи було виведено з-під контролю партійного керівництва і підпорядковано йому. Тепер же, маючи їх у своїх руках, Берія створював загрозу нових чисток, жертвами яких могла стати верхівка партії. (Таку чистку планував і Сталін перед смертю.)

М. Хрущов, Г. Маленков, також сталінські вихованці, в умовах кризи режиму особистої влади Й. Сталіна виступили за «розвиток соціалістичної демократії», «колективне керівництво», «посилення ролі партії». Смерть Й. Сталіна, однак, зовсім не означала смерті сталінізму як ідеології та політичної системи. Хрущов та його прибічники, щиро вірячи у переваги і життєвість існуючого в СРСР суспільно-політичного ладу, співавторами створення якого вони були, намагалися шляхом поступових і обережних реформ позбавити режим його крайнощів. Треба було брати до уваги і те, що у мільйонів радянських людей у післясталінський період жевріла надія на демократичні зрушення та поліпшення умов життя.

На пленумі ЦК КПРС у липні 1953 р. противники Л. Берія ініціювали засудження його «антипартійних та антидержавних дій», усунули його зі всіх посад та виключили з партії. Верховний суд СРСР у грудні виніс вирок про розстріл Берія. Вирок мав типовий для процесів 30-х — 40-х pp. почерк: «Суд встановив винуватість Берія Л. П. у зраді Батьківщині, організації антирадянських груп з метою захоплення влади і відновлення панування буржуазії, у здійсненні терористичних актів проти відданих Комуністичній партії і народам Радянського Союзу політичних діячів... Підтримував та поширював свої таємні злочинні зв'язки з іноземними розвідками до моменту викриття та арешту».

Так, діючи сталінськими методами, гору взяли прибічники реформ. Першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов (1894—1971).

У процесі десталінізації суспільного життя протягом 1953—1955 pp. було переглянуто всі головні політичні післявоєнні справи. Почалася реабілітація багатьох репресованих у 30-ті pp. радянських, партійних та військових діячів (С. Косіора, В. Чубаря, В. Антонова-Овсєєнка, П. Криленка, Я. Гамарника, В. Блюхера, М. Тухачевського та багатьох інших).

Серед цих інших був і український письменник-сатирик, гуморист, перекладач О. Вишня. У 1955 р. він писав у заяві прокуророві Київського військового округу:«.. .26 грудня 1933 року я був заарештований органами за звинуваченням у належності до контрреволюційного угруповання і в організації замаху на колишнього секретаря ЦК КП(6)УП. Постишева...

У результаті психічного і фізичного впливу мені довелося звести на себе наклеп, прийнявши тяжку провину організатора терористичного акту.

З березня 1934 року Колегією ОГПУ мене було засуджено за ст. 58.8.11 на 10 років ув'язнення.

Категорично заявляю і стверджую, що заведене на мене звинувачення є брехнею від початку до кінця...»

О. Вишня відбував 10-літнє незаконне покарання в Ухті Комі АСРР, звільнився у жовтні 1943 p., реабілітований у 1955 р. Було реабілітовано і П. Постишева — секретаря ЦК, члена Політбюро ЦК КП(б)У на якого начебто готував замах О. Вишня. Вірний провідник сталінської ідеї загострення класової боротьби, один із головних організаторів Голодомору 1932—1933 pp., розгрому українізації, травлі М. Скрипника сам пав жертвою класової боротьби. У 1938 р. його виключили з ВКП(б), заарештували та розстріляли у лютому 1939 р.

У 1956—1959 pp. було повністю реабілітовано 250 тис. осіб, переважно посмертно. Додому поверталися, у тому числі, члени сімей українських націоналістів, тисячі в'язнів ГУЛАГу, де прокотилася хвиля повстань. Дещо послаб жорсткий ідеологічний контроль, почалася критика культу особи. Поки що ця критика не була скерована персонально на Й. Сталіна.

Лише через три роки після смерті вождя М. Хрущов, який зупинив оберти страшної сталінської машини репресій, візьме на себе сміливість засудити самого творця тоталітарної системи в СРСР.