15. Кочові народи і Русь: хозари, печеніги, половці, монголо-татари.

Відносини з кочовими племенами, що з давніх-давен заселяли Південь сучасної України, були однією з найважливіших проблем для київських князів. Ще до утворення Київської Русі київським князям довелось вести боротьбу з хозарами.

У 915 р. літописи фіксують першу появу біля кордонів Русі племен печенігів, які в цей час воювали з хозарами. Вони уклали з київським князем мирну угоду, але вже через кілька років князь Ігор воював з ними. Пізніше печеніги були найманцями у війську Ігоря під час походу на Візантію.

Після перемог київського князя Святослава над Хозарським каганатом печенізькі племена, яких до цього стримувала Хозарія, рушили до кордонів Русі. Вони почали часто турбувати Русь своїми нападами. Сам Святослав загинув у бою з печенігами біля дніпровських порогів.

Остаточну поразку печенігам під стінами Києва в 1036 р. наніс Ярослав Мудрий. Після цього актавність печенігів зміщується на південь. До кінця XI ст. печеніги часто турбують Візантійську імперію, аж поки і за Дунаєм зазнають нищівної поразки.

З літописів відомо про племена торків (або гузів), які часто виступали союзниками київських князів. Торки, які поступили на службу до руських князів, на початку XII ст. були поселені у Пороссі. Поряд з ними поселилися залишки печенігів, берендеї та деякі інші племена. Усіх разом їх називали чорними клобуками, за виглядом головних уборів.

У 1055 р. на кордонах Русі вперше з'явився новий кочовий народ — половці. Південь України згадується в літописах як Половецька земля. Цей край стає для Русі, за висловом автора "Слова о полку Ігоревім", "землею незнаною", яка розкинулася від Посулля (територія вздовж річки Сула) на півночі до Корсуня на півдні і Волги на сході.

За даними літописів, з 1055 р. до 1236 р. було 12 великих нападів половців на Русь, стільки ж великих походів у відповідь здійснили руські князі. 30 разів половці брали участь у міжкнязівських усобицях. Разом з руськими князями половці ходили в походи на Польщу. Частими були шлюби між князями та половчанками.

Українські князі не раз ходили походами в Половецьку землю, щоб припинити набіги половецьких орд. Великі походи 1103, 1107, 1109, 1111 років закінчилися перемогою княжих військ. Похід 1111 р. був оголошений "хрестовим походом".

У 70-х pp. XII ст. хан Кончак об'єднав половецькі орди в басейні Сіверського Дінця. Саме він у 1185 р. очолив половців у битві з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем. Похід Ігоря, як відомо, був невдалим, а сам князь потрапив у полон до половців. Весною наступного року Ігор з допомогою половця Овлура втік з полону, повернувся на Батьківщину і продовжив боротьбу.

XIII століття принесло Україні нові випробування: в цей період її територія стала об'єктом агресії монголо-татарських орд.

Ключові дати

1036 р. - розгром печенігів Ярославом Мудрим 1055-1236 pp. - боротьба київських князів з половцями

16.Монголо-татарська навала на українські землі та її наслідки

У цей час Русь зіткнулася з новим могутнім ворогом — мон голами. У 1206 р. монгольський хан Темучін, прийнявши ім'я Чингізхана розпочав завойовницькі походи, підкоривши Північ ний Китай, Середню Азію,, Північний Іран. У 1223 р. авангард монголів вперше зустрівся в бою з руськими князями на р. Калці. Руські війська не мали єдиного командування, діяли не узгоджено і зазнали нищівної поразки.

У 1237-1238 pp. монголо-татари під керівництвом хана Батия спустошили Північно-Східну Русь. В 1239 р. вони взяли Чернігів, а 7 грудня 1240 р. — Київ. З 40 монументальних споруд Києва залишилося (дуже пошкодженими) лише 5, з 9 тис. дворів — 20, а з 50 тис. населення — не більше 2 тис. В деяких районах давнього Києва життя відродилося лише через кілька століть. Київ було відкинуто на кілька віків назад.

Упертий опір загарбникам чинили міста Данилів, Кременець і Холм, які Батию так і не вдалося захопити. Столицю Волині — Володимир-Волинський завойовники захопили лише після тривалої облоги. Три дні змогло протриматись інше столичне місто — Галич. Потім монголи пройшли вогнем і мечем через Галичину і Волинь, розбили польські й угорські війська, спустошили сербські і болгарські землі. Монголо-татари були ослаблені боротьбою з руськими князями і не змогли дійти до «останнього моря», як заповідав їм Чингізхан. До того ж у цей час помер хан ханів Угедей, і Батий повертає військо назад, щоб взяти участь у,поділі Монгольської держави. Фактично боротьба руських князівств проти монголів врятувала Західну Європу від поневолення. Руські землі потрапили у залежність від нової держави — Золотої Орди, заснованої Батиєм, оскільки були розрізненими, воювали кожен за себе, а монголи вже мали великий досвід ведення бойових дій.

У 1256 р. князь Данило Галицький відкрито кинув виклик монголам, вигнавши їх війська з Північного Поділля та Східної Волині. Спроби монголо-татарського воєначальника Куремси взяти Володимир-Волинський і Луцьк закінчились невдачею. Проте у 1260 р. загін монголо-татар здійснив похід на Галицько-Волинське князівство, змусивши руських князів зруйнувати фортеці у Володимирі-Волинському, Луцьку, Кременці та Львові.

Монголо-татарська навала призвела до великого спустошення Південно-Східної Русі: багато людей загинуло, міста були спалені і пограбовані. З 74 руських міст 49 були сплюндровані ордою Батия, 14 з них так і не піднялися з руїн, а ще 15 згодом перетворилися на села. Занепад міст, захоплення в полон ремісників призвело до погіршення економічного становища, згортання торгівлі, зникнення цілих галузей ремісництва. Було втрачено незалежність, послаблено обороноздатність. Іго загальмувало розвиток Русі, спричинило її відставання від Європи. Залежність від Золотої Орди виявлялася в трьох формах: 1) ви дача ярликів (грамот) на князювання, причому без врахування конкретних прав на престол, що призвело до численних інтриг; 2) сплата данини. Князі знаходились під наглядом представників ханів — баскаків. Збиралося 14 видів ординських даней та повинностей (безпосередньо для хана, торгові збори, візничі по винності, «корм» баскакам та ін.); 3) забезпечення монгольської армії рекрутами.

Ординські хани мало змінили політичну систему в князівс твах Русі, намагаючись використати її у своїх цілях. Ненадійних, з їх погляду князів, вони ліквідовували, нацьковували один на одного, намагаючись не допустити їх згуртування, щоб і надалі тримати їх у покорі. Українські землі безпосередньо не входили до складу Золотої Орди, але монголо-татарські хани для підтримки своєї влади періодично (не рідше ніж 1 раз на 5 років) влаштовували спустошливі походи на ці території. Монголо-татарське іго помітно вплинуло і на етнічні процеси, що відбувалися на українських землях, дещо «розмивши» базовий слов'янський елемент населення краю.

Хоча руські князі й залишалися при владі, їхні адміністративні повноваження як васалів хана були обмежені, оскільки хани призначали своїх власних чиновників для вербування воїнів і збору податків. У завойованих ними землях монголи поспішали визначити платоспроможність населення, проводячи його перепис. Перший перепис (так зване «число») на українських землях вони провели ще в 1245 p., коли були обкладені по датком Київська земля, Подолія, Переяславська й Чернігівська землі. Населення Русі було розділено на міріади (тьма), тисячі, сотні й десятки. Цей поділ використовувався й для цілей місцевої адміністрації — «тисяча» позначала не тільки людей, що жили в певному районі, але й сам район. Таким чином, кожний числовий розподіл являв собою військово-фінансовий район, територіальну одиницю, з якої стягувалась певна кількість рекрутів і податків. Населення території «десятки» могло дорівнювати приблизно 200 осіб, а населення «міріада» — 200 тис. На українських землях у XIV ст. було 16 міріадів (тьмів). «Десятка» приблизно дорівнювала селу, місто — «сотні», волость — «тисячі».

Обмежувалася судова влада князів. У судовій практиці всі руські князі перебували під владою хана й монгольського Верховного суду та деяких з них стратили за наказом хана за ре альні або уявні державні злочини. Хан також розглядав більшу частину головних судових справ між руськими князями. Разом з тим хан не втручався в позови між російськими боярами й простолюдинами, дозволяючи князеві кожної даної місцевості продовжувати виконувати його судові функції.